WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Вчення про державу і право західноєвропейського просвітництва XVIII ст. Та періоду боротьби за незалежність США - Реферат

Вчення про державу і право західноєвропейського просвітництва XVIII ст. Та періоду боротьби за незалежність США - Реферат

Вчення про державу і право західноєвропейського просвітництва XVIII ст. Та періоду боротьби за незалежність США

1. Державно-правові концепції представників французького Просвітництва

В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.

Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.

Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму". Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 pp.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.

Важливою фігурою французького Просвітництва, одним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Франсуа-Марі Аруе, 1694—1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в працях "Філософські листи" і "Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів". Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорсткими настановами й порядками, що суперечать природній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка, за його вченням, є головним природним правом людини. Щоби людина могла реалізувати це право, було необхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існували в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності.

Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути "освіченою монархією" або монархією, що обмежена законом. Перебудову державного устрою слід здійснити реформами зверху під керівництвом і контролем монарха.

Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".

Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.

Закони, писав Монтеск'є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини1.

Природні закони суттєво змінюються. Монтеск'є назвав основні з природних законів: прагнення людей жити в мирі з іншими; прагнення добувати собі їжу; потяг однієї людини до іншої; намагання жити в суспільстві. Заледве люди об'єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і починається війна. Окремі особи в кожному суспільстві починають відчувати свою силу і прагнуть обернути на свою користь блага цього суспільства. Звідси — війна між окремими особами. Так само і кожне суспільство починає усвідомлювати свою силу, що призводить до стану війни між народами.

Виникнення цих двох війн підштовхує людей до встановлення законів. Позитивний закон, за вченням Монтеск'є, передбачає об'єктивний характер справедливих відносин. Він уважав, що справедливість передує позитивному законові.

У праці "Про дух законів" Монтеск'є розрізняв: міжнародне право, що регулює відносини між державами; політичне право, яке визначає відносини між правителями і підлеглими; цивільне право, що визначає та регулює відносини між людьми. Далі в своїй концепції філософ зазначав, що суспільство не може існувати без уряду. Згідно з політичним правом, у суспільстві з'єднуються всі окремі сили (воля людей) і отримують назву політичного тіла, або держави.

Свобода людини в державі — це політична свобода. Мислитель підкреслював різницю між політичною свободою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода є право робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити інші громадяни2.

Об'єднана в державі сила окремих людей є владою; вона може бути віддана одній або декільком особам. Форму правління Монтеск'є визначав на підставі того, скільки людей знаходиться при владі. За його вченням, це може бути республіка, монархія або деспотія.

Республіканською формою правління мислитель називав таку, де влада належить усьому народові або певній кількості сімейств; монархією — форму, де одноособове править монарх на підставі закону; деспотією — де управління державою здійснює одна особа, керуючись власними примхами.

Аналізуючи згадані форми правління, Монтеск'є віддавав перевагу монархи, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобода людей і виникають умови для реалізації принципу: "свобода є право робити все, що дозволено законами".

Рівночасно він допускав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.

Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх обумовлюють, Монтеск'є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією країнах; у середніх за розмірами державах встановлюється монархія; в державах, які мають значні території, що ускладнює управління, можлива деспотія.

Республіку та обмежену законами конституційну монархію Монтеск'є називав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. Оскільки кожна людина, що володіє владою, має схильність до зловживання нею, Монтеск'є пропонував встановити такий порядок, який виключав би таку можливість.

Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск'є, мусять контролювати одна одну, попереджувати зловживання і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.

Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Loading...

 
 

Цікаве