WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу - Реферат

Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу - Реферат

Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, — тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Будь-який громадянин, досягнувши повноліття, пояснював Сократ, може, відповідно до закону, без перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і відправитися туди, куди йому заманеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Отже, прийняття громадянства — річ добровільна. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.

Індивід, уважав Сократ, стає суб'єктом свободи і права лише завдяки самосвідомості, усвідомленню себе незалежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізує суспільство.

Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.

Платон (428 або 427—347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно вчень про державу і право — це діалоги "Держава" і "Закони". Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе, відповідно до життя поліса, за Платоном, полягало в тому, щоби кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужого і не втратив свого3, що певною мірою відповідало принципові Піфагора — "кожному своє". В душі людини, на думку мислителя, мають поєднуватися три здатності: розумова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає, людина тяжіє до того чи іншого стану суспільства. Якщо перемагає розумова, людина може виконувати в державі функції управління; якщо вольова — бути воїном; якщо третя — ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон у своєму вченні, не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася — без особливої необхідності — приватна власність. Воднораз він пропонував скасувати інститут сім'ї, замінити її системою відтворення населення через ретельний відбір пар державою. Вихованням дітей повинна була б опікуватися держава. Трудові відносини в такій державі теж повністю регламентувалися б нею.

У згаданому творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, хоч вона й не могла б бути вічною.

Недовговічність такої держави філософ пов'язав із вадами людської природи, яка легко піддається негативному впливові, що призводить до занепаду держави. Ця негативна властивість людської природи, на думку Платона, якраз і була причиною зміни форм правління у Стародавній Греції.

Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію й тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

З'ясовуючи зв'язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його частина. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів.

Не погоджуючись із Сократом, який ініціював принцип індивідуальної самосвідомості як основу справедливого порядку, Платон проголосив принцип рівності всіх перед могутньою державою і розподіл обов'язків згідно з індивідуальними властивостями душі. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута "або переконанням, або силою"4.

У діалозі "Закони" Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. У цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки.

Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але, як зазначив далі Платон, людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього.

У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом "ідеальної" держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку — це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому — управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.

"Там, де закон — володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати державам боги", — підкреслював Платон.

Причому він мав на увазі "справедливий" закон, що протиставлявся ним законові, який захищав інтереси якогось одного стану суспільства. Ба більше, значну увагу він приділяв охороні права, судовій системі, навіть зауважив, що всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином. Але з огляду на всебічну регламентацію життєдіяльності суспільства "ідеальна" держава Платона позбавляла свободи як усіх жителів, так і кожного індивіда окремо. І в цьому проекті філософ залишився вірним своєму принципові, згідно з яким індивід існував для держави, а не вона для нього.

Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності — Аристотеля (384-.-322 до н. е.).

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх попередників, мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він гадав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави, у вченні філософа, — це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою.

З урахуванням цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих: одного, небагатьох, більшості. У першому випадку йдеться про монархію, у другому — про аристократію, у третьому Аристотель мав на увазі політію, яку вважав найкращою формою держави. Означені форми держави він називав правильними, оскільки вони мають метою загальне благо. Тиранія, олігархія і демократія, на думку мислителя, — неправильні форми держави, їхньою метою є особисті статки правителів.

Він не міг погодитися з демократичною формою, вважаючи, що правити повинен закон, а не "демос". У цьому його погляди певною мірою відповідали принципові Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.

Водночас Аристотель не поділяв багатьох поглядів свого вчителя.

Він зазначав, що найвище благо лежить не за межами буття людини. Доброчесності можна навчитися, вона є свідомо вибраним станом душі.

За вченням Аристотеля, душа людини поділяється на нерозумну і розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються й доброчесності. Залежно від прибраних якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі — споглядальними.

Loading...

 
 

Цікаве