WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права та обов’язки подружжя по утриманню - Курсова робота

Права та обов’язки подружжя по утриманню - Курсова робота

Однак та сама норма передбачає, що за взаємною згодою сторін аліменти можуть бути сплачені наперед. Отже, це положення також можна відобразити в договорі, що є необхідним, наприклад, у випадках, коли той з подружжя, що має сплачувати аліменти, працює за кордоном чи постійно там проживає.

3. Умови виплати аліментів.

Передусім це положення стосується умови про те, яким способом мають сплачуватись аліменти (грошима, в натуральній формі чи змішано: частково грошима, частково – в натуральній формі). Також сторони можуть передбачити інші умови. Якщо на досягненні згоди з цих умов наполягатиме хоча б одна зі сторін, вони також визнаються істотними умовами конкретного договору.

Слід нагадати, що відповідно до норм Цивільного кодексу України, недосягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору в необхідній (у даному випадку – нотаріальній) формі свідчить про те, що договір не укладено.

Якщо між подружжям виникають спірні питання щодо умов і строків сплати аліментів, визначення їхнього розміру чи інші, які мають істотне значення, та їх не вдається владнати, нотаріус не посвідчує такий договір, оскільки вирішення спорів є компетенцією судових органів. Нотаріус пояснює це сторонам і рекомендує їм звернутися до суду для вирішення спору у встановленому законом порядку. Слід також звернути увагу на те, що при укладенні договору подружжя про надання утримання мають дотримуватись правила щодо нотаріального посвідчення угод. Зокрема, нотаріуси мають роз'ясняти сторонам зміст і значення проектів угод та перевіряти, чи відповідає їх зміст дійсним намірам сторін [19, с.65].

Сімейний кодекс також передбачає, що у випадку невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Чинний Сімейний кодекс України, на відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю, пропонує визначати суму аліментів не за фіксованою в законі сумою, а за рішенням суду в кожному окремому випадку.

Отже, підвищуються вимоги до суддів, які мають виходячи з обставин справи, спеціальних норм закону та законодавчих принципів (у тому числі принципів розумності й сумлінності), призначити розмір аліментів. Сімейний кодекс України передбачає, що при визначенні розміру аліментів одному з подружжя суд також має враховувати можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків тощо.

Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього матеріального та (або) сімейного стану [2, ч.3 ст.80] . Отже, в разі покращення матеріального становища того з подружжя, на користь якого сплачуються аліменти, чи погіршення матеріального становища особи, що сплачує аліменти, їхній розмір може бути відповідно змінений судом.

Стаття 82 Сімейного кодексу України [2] передбачає, що право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється (від дня настання цих обставин) у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. В разі настання цих обставин слід також вважати припиненим договір подружжя про надання утримання.

Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинено за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:

1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги;

2) платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.

Також право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках позбавлення права на утримання; припинення вагітності жінки, на утримання якої сплачувалися аліменти; за домовленістю подружжя (така домовленість має бути нотаріально посвідчена як окремий правочин) тощо. За загальним правилом правочини майнового характеру, що стосуються сімейних відносин, мають бути нотаріально посвідчені. Як наслідок, правочини про їх розірвання чи зміну також повинні мати письмову нотаріальну форму [16, с.94].

Отже, прийняття Сімейного кодексу України в цілому ряді аспектів сприяло договірному врегулюванню сфери сімейних відносин, прикладом чого є договір подружжя про надання утримання.

2. Безпосередні відносини щодо утримання подружжя

Як було сказано вище, стабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо.

Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі.

За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблем щодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний - з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний - з моменту, коли з'являються необхідні для цього підстави.

Аліментні зобов'язання подружжя

Право на аліменти було надано подружжю ще першим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один з подружжя має право на утримання іншого. Справи про аліменти розглядалися відділами соціального забезпечення [13, с.84].

Це обумовлювалося тогочасною точкою зору щодо аліментів як "сурогату соціального забезпечення". Підставами для надання утримання визнавалися потреба одного з подружжя в утриманні та його непрацездатність. Відділ соціального забезпечення при визначенні розміру аліментів повинен був керуватися ступенем нужденності і працездатності подружжя та прожитковим мінімумом, встановленим для певної місцевості. Розмір аліментів у сукупності з іншими засобами до існування не повинен був перевищувати прожиткового мінімуму. Аліменти виплачувалися періодично, заміна їх одноразовою сумою, яка могла б бути сплачена, не допускалася. У разі смерті подружжя, який сплачував аліменти, аліменти продовжували стягуватися з майна, яке залишилося.

Чинне законодавство також передбачає, що чоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально [2, ст.75]. Ця правова норма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, як добровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членів сім'ї.

У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку.

1. Загальні підстави стягнення аліментів на утримання одного з подружжя.

Вимоги одного з подружжя щодо стягнення аліментів можуть бути задоволені судом за наявності наступних умов:

А) Подружжя перебуває в зареєстрованому шлюбі. Шлюб має бути зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб. Шлюб, який укладено на території України іншим способом (за релігійним обрядом чи національним звичаєм) чи в іншій установі, окрім органів РАЦСу, не визнається і ніяких правових наслідків не породжує. Не вважаються подружжям і особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

Б) Один з подружжя потребує допомоги, є непрацездатним за віком чи станом здоров'я.

Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) або є інвалідом І, II чи III груп.

Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), права на аліменти до досягнення загального пенсійного віку не набувають [11, с.92].

До числа непрацездатних традиційно відносили інвалідів І, II та III груп. Після тривалих наукових дискусій у юридичній літературі та виходячи із судової практики інваліди III групи також визнані законодавцем непрацездатними.

Суперечливість позицій щодо визнання чи невизнання інвалідів III групи непрацездатними була обумовлена відсутністю єдиної позиції фахівців щодо тлумачення понять "юридична непрацездатність" і "фактична непрацездатність".

Настання юридичної непрацездатності законодавець пов'язував з:

а) інвалідністю;

б) пенсійним віком, що обумовлював відсутність у особи обов'язку працювати.

Фактична непрацездатність пов'язана із станом здоров'я і полягає у відсутності у особи реальної можливості працювати.

Звичайно, що поняття юридичної і фактичної непрацездатності в кожному конкретному випадку не завжди співпадають за змістом. На сьогодні відомі факти, коли відповідальні державні службовці, яким була встановлена II група інвалідності, сумлінно виконували свої посадові обов'язки. Що ж стосується інвалідів III групи, то у них зберігається досить високий рівень працездатності, чим і обумовлені поширення в юридичній літературі думки, що право на аліменти ці особи набувають лише в тому разі, коли не мають можливості забезпечити прожиття своєю працею [10, с.32].

Loading...

 
 

Цікаве