WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Порядок та умови відбуття покарання у вигляді обмеження волі - Курсова робота

Порядок та умови відбуття покарання у вигляді обмеження волі - Курсова робота

КУРСОВА РОБОТА

на

тему:

Порядок та умови відбуття покарання у вигляді обмеження волі

ЗМІСТ

Вступ.......................................................................3

1.Історія розвитку законодавства про обмеження волі..........5

2.Порядок та умови відбуття кримінального покарання у вигляді обмеження волі................................................9

2.1.Поняття та ознаки обмеження волі як виду кримінального покарання..........................................14

2.2.Правовий статус засуджених осіб до позбавлення волі.....................................................................16

2.3.Особливості застосування медичних, матеріально – побутових та соціально – виховних заходів до осіб засуджених до обмеження волі...................................21

3.Основні обов'язки адміністрації виправного центру та власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем роботи засуджених до обмеження волі.........................................................25

Висновок.................................................................28

Список використаної літератури...............................................................32

Вступ

Обмеження волі являє собою новий вид кримінального покарання, який вперше з'явився у Кримінальному кодексі України 2001 р. Згідно із ст.61 КК України це покарання полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'зковим залученням засудженого до праці. Цей вид покарання є новим для кримінального та кримінально-виконавчого права, хоча раніше законодавством були передбачені покарання, за своєю суттю схожі з обмеженням волі. До таких покарань можна віднести умовне засудження з обов'язковим залученням до праці та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років і призначається як основне покарання. [2, с.27].

Обмеження волі застосовується тільки до осіб, які досягли 18 років, оскільки ч.3 ст. 61 КК України забороняє застосувати обмеження волі до неповнолітніх, а також до вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи. Воно може бути застосоване: у випадках, коли таке покарання прямо передбачене у санкції статті Особливої частини КК; при переході до більш м'якого покарання, відповідно до ст. 69 КК України; при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України ). При цьому така заміна може мати місце не тільки щодо позбавлення волі, а й стосовно інших покарань, наприклад тримання у дисциплінарному батальйоні; при заміні покарання більш м'яким покаранням на підставі ч. 4 ст. 83 КК України (щодо жінок, які були звільнені від відбування покарання до досягнення дитиною трирічного віку).

Покарання у виді обмеження волі є достойною альтернативою позбавленню волі, а його застосування покликане виконувати важливу функцію по зниженню призначення позбавлення волі, зокрема стосовно осіб, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. Поширення застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, як альтернативи позбавленню волі цілком відповідає й положенням міжнародних норм і стандартів, які Україна ратифікувала та зобов'язалася виконувати, зокрема Токійські правила ( 1985 р. ). Важливу роль цей вид покарання відіграє й у практичному здійсненні поетапної зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі з урахуванням позитивних змін в їх поведінці. У певних випадках обмеження волі може виступати засобом адаптації засуджених після тривалих строків позбавлення волі. І хоча число осіб, яким призначається даний вид покарання зростає з кожним роком : так, у 2002 р. до покарання у виді обмеження волі було засуджено 3121 особу ( 1,6% загального числа засуджених в Україні ); у 2003 р. – 3500 осіб ( 1,74% ) ; а у 2005 р. – 4502 особи ( 2,3% ); його частка серед інших покарань залишається ще досить низькою.

Порядок виконання та умови відбування покарання у виді обмеження волі регламентуються главою 13 КВК України "Виконання покарання у виді обмеження волі" ( статті 56-70 ) та нормами Розділу V Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560, та Інструкцією з організації порядку і умов виконання покарань у виді обмеження вол, затвердженою наказом Департаменту від 16 лютого 2005 р. № 27.[6, с.432].

Актуальність даної теми полягає в тому, що вона не достатньо досліджена, оскільки являє собою новий вид покарання.

Об'єктом дослідження є власне виконання покарання у виді обмеження волі, яке полягає у триманні особи в кримінально – виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Предметомдослідження є проблеми, які виникають при вдосконаленні такого виду покарання як обмеження волі.

Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Історія розвитку законодавства про обмеження волі

Першим пенітенціарним законом, який діяв на теренах України, можна вважати артикули 31 та 32 розділу IV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р.

Необхідно зазначити, що на першому етапі діяльності пенітенціарні системи РРФСР та УРСР користувалися в основному попередньою правовою базою, яка залишилася у спадок від Російської імперії та Тимчасового уряду.

Зокрема, Статут про утримуваних під вартою був скасований лише у другій половині 1918 р. після того як, Наркоматом юстиції РРФСР 23 липня 1918 р. була прийнята Тимчасова інструкція " Про позбавлення волі як міру покарання та порядок відбування такого покарання ". Згідно з нею, позбавленням волі вважалося не тільки власне позбавлення волі на певний строк ( яке було обов'язково прив'язано з примусовою працею ) , а й засудження судом до короткочасних (до трьох місяців ) примусових робіт на час, вільний від основної роботи без поміщення під варту.

Покарання у вигляді обмеження волі є новим для кримінального та кримінально-виконавчого права, хоча раніше законодавством були передбачені покарання, за своєю суттю схожі з обмеженням волі. До таких покарань можна віднести умовне засудження з обов'язковим залученням до праці та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. [3, с.327].

Одним з найбільш важливих документів перших років радянської влади у сфері виконання покарань стало Положення про загальні місця ув'язнення РРФСР, прийняте Наркоматом юстиції 15 листопада 1920 р. При підготовці цього ґрунтовного документа, який містив 232 статті і два додатки, були враховані результати обстежень, проведених у місцях позбавлення волі, та пропозиції щодо удосконалення їх діяльності на основі диференціації контингенту засуджених та підсилення виховних начал. Важливу роль для подальшого розвитку радянського виправно-трудового законодавства відіграло саме розглянуте вище Положення, оскільки переважна більшість основних норм, закріплених у ньому, з урахуванням відповідних змін та доповнень покладена в основу першого Виправно-трудового кодексу РРФСР, який був затверджений другою сесією ВЦВК РРФСР 16 жовтня 1924 р. Це був перший систематизований акт у сфері радянського виправно-трудового права, який визначав завдання та методи виправно-трудової політики, який закріплював систему центральних і місцевих органів управління місцями позбавлення волі, визначав систему видів виправно-трудових установ, порядок діяльності спостережних та розподільчих комісій, закріплював класифікацію засуджених на категорії і розряди, визначав правила тримання засуджених у різних виправно-трудових установах, регламентував порядок застосування до засуджених заходів дисциплінарного впливу, а також регулював інші питання, пов'язані з порядком відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі та примусових робіт без тримання під вартою.

Днем запровадження на теренах України радянської виправно-трудової системи вважалося 7 березня 1920 р. Тоді було прийнято перший нормативний акт у цій сфері, який передбачав утворення Центрального (при Наркоматі юстиції УРСР)

та місцевих тюремно-каральних відділів. Протягом 1920 р. в Україні прийнято низку нормативно-правових актів у сфері виконання кримінальних покарань. [15, с.147-149].

23 жовтня 1925 р. постановою 2-ї сесії ВУЦВК УРСР IX скликання затверджено перший Виправно-трудовий кодекс УРСР. Структурно ВТК УРСР, як і ВТК інших союзних республік,був подібний до ВТК РРФСР, проте містив й певні відмінності. Перший ВТК УРСР 1925 р., як і ВТК РРФСР 1924 р., регламентував порядок виконання покарань лише у виді позбавлення волі та примусових робіт без взяття під варту.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х минулого сторіччя каральна політика Союзу РСР, до складу якого на той час входила Україна, зазнала суттєвих змін,що були пов'язані насамперед з Постановою ЦВК та РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. "Про зміни до статей 13, 18, 22 і 38 Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік ". Вона передбачала позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях СРСР строком від 3 до 10 років. Позбавлення волі мало два види: одне відбувалось у загальних місцях ув'язнення зі строком покарання до трьох років – у виправно-трудових колоніях; інше – у виправно-трудовому таборі зі строком покарання понад три роки. У подальшому постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р. затверджено Положення про Виправно-трудові табори. Виправно-трудові табори ( ВТТ ) перебували у підпорядкуванні Об'єднаного Державного Політичного Управління ( ОДПУ ), а інші види виправно-трудових установ – у віданні НКВС. Діяльність ВТТ регламентувалася союзним законодавством та нормативними актами ОДПУ, а інші виправно-трудові установи керувалися союзними виправно-трудовими кодексами та нормативними актами НКВС. [6, с.294].

Loading...

 
 

Цікаве