WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Покарання, його цілі і види - Реферат

Покарання, його цілі і види - Реферат

Реферат на тему:

Покарання, його цілі і види

Насамперед хотілося б зробити кілька загальних зауважень і міркувань щодо ролі покарання в боротьбі зі злочинністю. На жаль, і сьогодні у зв'язку із зростанням злочинності достатньо яскраво виявляється вже відома у світовій історії тенденція в суспільній свідомості вважати, що зі злочинністю можна боротися шляхом жорсткості покарання. Така позиція є помилковою оманою. Вся історія розвитку людського суспільства свідчить, що за допомогою жорстоких покарань ніколи не вдавалося справитися й успішно боротися зі злочинністю. Куди більшого значення тут має невідворотність, неминучість покарання, а не його жорстокість.

Яку ж роль відіграє покарання в боротьбі зі злочинністю? Далеко не головну, та й то тільки допоміжну, оскільки в боротьбі зі злочинністю перевага повинна віддаватися заходам економічного, політичного, культурного та організаційного характеру. Покарання ж — це останній засіб, воно повинно застосовуватися лише тоді, коли попереджувальні заходи виявилися малоефективними. Ще Монтеск'є, а потім і Беккаріа понад двох століть тому сформулювали думку, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений потім карати за нього.

Покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли вичерпані всі інші заходи впливу. Адже ще ніхто не довів, що таке покарання: добро чи зло?! Мабуть одне й друге одночасно. Усе залежить від того, в якому плані його розглядати та в яке співвідношення ставити його з іншими соціальними цінностями.

Що собою являє покарання та які його ознаки? У ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу України говориться: "Покарання є примусовим заходом, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого".

Таким чином, основними ознаками покарання є те, що:

  1. покарання — це насамперед захід державного примусу;

  2. покарання — це міра, що призначається лише за злочин;

  3. покарання застосовується лише за вироком суду (ст. 2 КК);

  4. покарання — це кара за злочин, який учинила особа. У ч. 2 ст. 50 КК прямо зазначено, що покарання є не тільки карою. Отже, воно є і кара. Це головна сутнісна ознака покарання, якої не мають жодні інші заходи державного примусу;

  5. у покаранні виражена негативна оцінка як злочину, так і особи, що його вчинила. Покарання констатує негативну оцінку з боку держави як злочинного діяння, так і самого засудженого.

У застосуванні покарання завжди треба виходити з двох основних напрямів у кримінальній політиці: застосування суворих заходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини і рецидивістів; застосування більш м'яких покарань, тобто покарань, не пов'язаних з ізоляцією особи від суспільства, або навіть умовних покарань, а іноді і звільнення від покарання осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, тобто менш тяжкі, або вперше. Зміст цих двох основних напрямів і повинен визначати каральну політику наших судових органів.

Питання про мету покарання цікавить людство протягом усієї його історії. Російський криміналіст Н. Д. Сєргієвський наприкінці XIX ст. підрахував, що цій проблемі присвячені 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій. На сьогодні їх кількість зросла ще. Якщо спробувати систематизувати всі наявні теорії, то можна виокремити два основних напрями: абсолютні теорії покарання (тео-рії самоцільності); відносні теорії покарання (теорії корис-ності).

Серед абсолютних теорій покарання розрізняють теологічні теорії, теорії матеріального і діалектичного покарання. В свою чергу, відносні теорії покарання поділяють на дві групи: а) теорії загального попередження; б) теорії спеціального попередження. Прихильники абсолютних теорій покарання виходять з того, що метою покарання є якась абсолютна, абстрактна ідея. Відповідно до цих теорій покарання не має жодних утилітарних цілей, крім однієї — помста (покарання) за вчинений злочин. Покарання призначається тому, що вчинено злочин, як розплата за нього.

Теологічні теорії (теорії божественного покарання) виходять з того, що злочин — це гріх. Вони розглядають мету покарання, як спокутування за цей гріх.

Теорію матеріального покарання розвивав Кант і Гегель. Так, Е. Кант розглядав покарання як кару, що застосовується лише тому, що вчинений злочин. Воно повинно виступати матеріальною відплатою за вчинений злочин. Звідси — вимога суворої пропорційності злочину і покарання: за вбивство — смертна кара; за згвалтування — кастрація; за майнові злочини — карне рабство (каторга) на різні строки; за образу — спеціальна процедура зганьблення винного і т. ін.

Гегель, виходячи зі своєї тріади, визнавав, що ідея відплати як мета покарання складається з того, що, вчиняючи злочин, винний тим самим і визначає неминучість застосування до нього покарання як заперечування його вчинку.

Відносні теорії покарання виходять з того, що покарання призначається для досягнення якихось утилітарних (корисних) цілей, наприклад для того, щоб стримати інших членів суспільства від вчинення злочину або для виправлення засудженого і т. п. Серед відносних теорій велике поширення отримала теорія залякування. Її й зараз, слідом за Бентамом, визнають багато криміналістів у Великобританії та США. Її модифікацією є теорія психологічного примусу, яка була розвинута відомим криміналістом початку XIX ст. Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування, це теорія загального попередження, відповідно до якої покарання повинно впливати на громадян, стримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставити особі, яка вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, яке вона отримала від злочину. Загрозою такого покарання потрібно утримати людину від скоєння злочину. Щоб ця погроза покаранням була реальною, необхідно у разі вчинення злочину застосовувати покарання, забезпечуючи тим самим здійснення такої погрози.

Теорія спеціальногопопередження як мета покарання виходить з того, що покарання застосовується для того, щоб особа, яка вчинила злочин, більше не могла скоїти нових злочинів. До теорій спеціального попередження належать і теорії виправлення, відповідно до яких покарання повинно ставити своєю метою виправити особу, яка вчинила злочин.

Вбачаючи однобічність наведених теорій, багато криміналістів як минулих століть, так і нашого часу стали на шлях трактування цілей покарання як інтегративних. Це так звані змішані теорії покарання, що визнають мету покарання в різних комбінаціях: відплата, загальне і спеціальне попередження, залякування, виправлення і т. п. У вітчизняному праві питання про цілі покарання закріплені у ч. 2 ст. 50 КК. Ознайомлення з нею свідчить, що закон походить із змішаної теорії про цілі покарання. З тексту цієї статті очевидно, що метою покарання є: відплата (кара); виправлення засудженого; попередження нових злочинів з боку самого засудженого; попередження злочинів з боку інших осіб.

Покарання, передбачені в КК, утворюють певну систему.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом, обов'язковий для суду, вичерпний перелік покарань, які розташовані у певному порядку і перебувають у певному співвідношенні між собою.

Згідно з чинним законодавством до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань (ст. 51 КК): штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; суспільні роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За способом (порядком) їх призначення покарання поділяються на три групи, що прямо передбачено ст. 52 КК: основні; додаткові; так звані змішані.

Loading...

 
 

Цікаве