WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Строки в цивільному праві. Позовна давність. Право власності в Україні - Реферат

Строки в цивільному праві. Позовна давність. Право власності в Україні - Реферат

Реферат на тему:

Строки в цивільному праві. Позовна давність. Право власності в Україні

Строк у цивільному праві — це певний період, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк і термін можуть бути регламентовані актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. При цьому строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Для належного і своєчасного виконання юридичного обов'язку цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення: неустойку, заставу, поруку, завдаток, притримання та гарантію. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Одним з видів строків у цивільному праві є позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Розрізняють загальну та спеціальну позовну давність.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність, тобто скорочена або триваліша порівняно із загальною позовною давністю, застосовується для окремих видів вимог, а саме: стягнення неустойки (штрафу, пені); спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості; у зв'язку з недоліками проданого товару; скасування договору дарування; у зв'язку з перевезенням вантажу; оскарження дій виконавця заповіту. Крім того, позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, обману, а позовна давність у десять років — до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у формі відповідного письмового договору. В той же час вона не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.

За окремими зобов'язаннями перебіг позовної давності встановлюється таким чином: 1) за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; 2) за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначено або визначено моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом зазначеного строку; 3) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства; 4) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання; 5) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття; 6) за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від моменту виконання основного зобов'язання.

Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

У той же час позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2) на вимогу вкладника до банківської (кредитної) установи про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної життю чи здоров'ю фізичної особи; 4) на вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади або органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування; 6) в інших випадках, визначених чинним законодавством.

Зі спливом позовної давності щодо основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Право власності в Україні

Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв'язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і суб'єктивному аспектах. В об'єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України "Про власність" складається з 8 розділів (57 статей), а саме:

Розділ I. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речей на правах власності) і незаконним (наприклад, володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їх корисні властивості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Відповідно до чинного цивільного законодавства право власностіприпиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.

До суб'єктів права власності в Україні належать:

1) український народ, який являє собою єдине джерело державної влади в республіці і здійснює права власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин як складова народу має право за чинним законодавством України користуватись природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать:

  • визнання права власності на землю;

  • відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;

  • усунення порушень права власності, які не пов'язані з втратою володіння;

  • витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об'єднаннями.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов'язально-правові позови. До перших належать: віндикаційний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов'язаних з позбавленням володіння річчю; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

Відносно зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані і з позадоговірними зобов'язаннями. До них належать позови про: відшкодування збитків; повернення речей, які віддані в користування за договором, і т. п.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об'єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

Loading...

 
 

Цікаве