WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно – правовий аспект - Реферат

Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно – правовий аспект - Реферат

Отже, за висновком Дайсі, необхідно дотримуватися принципу, згідно з яким законне публічне зібрання не може бути заборонене чи припинене владою лише через те, що зібрання „вірогідно чи природно" може призвести до порушення спокою та миру. Ті ж „обмеження", які застосовуються по відношенню до цього принципу і які „випливають із крайньої необхідності забезпечити мир у королівстві", насправді є не чим іншим, як обмеженням свободи особи [15, С. 318].

Згідно з тлумаченням Дайсі, зібрання може бути законним, навіть якщо воно суперечить суспільному інтересові. Подібну ситуацію автор пояснював так: „А, В і С мають право організувати й провести зібрання, якщо воно спровокує опонентів на застосування сили і може навіть спричинити кровопролиття". У цьому випадку ні держава, ні державні чиновники не можуть заборонити його проведення, бо цього не можна робити на підставі „припущення того, що публічне зібрання зможе спровокувати правопорушників на порушення миру та спокою" Такі правила (принципи) стосовно права на публічне зібрання випливають як із „правового духу" англійських інститутів влади, так і з процесу, в рамках якого рішення судів стосовно прав особи насправді перетворили право на публічні зібрання у складову частину конституційного права [15, С. 322].

Полярність в підходах до вирішення даного питання свідчить про його складність та багатогранність. З одного боку, не можна заперечити право людини опротестувати дії та накази нелегітимного державного правління, яке порушує невід'ємні права та свободи особи. Так на думку Франсуа Гізо: " це право беззаперечне, якщо б це було не так, якщо б це право, навіть будучи невидимим, як воно і існує, не тяжіло над владами, які його заперечують, рід людський вже давно підпав би під владу тиранії, втративши свою гідність і щастя " [16, С. 550]. З іншого боку: " Схильність до бунту в людині так само сильна, як і любов до абсолютного панування, а дух бунтарства навіть проти законного суверена, проти справедливого закону є корінною вадою нашої природи " [16, С. 550]. Тому надзвичайно важливо окреслити ту межу, яка б визначала легітимну поведінку як державної влади, так і громадянського суспільства.

Сучасна ліберально-демократична правова теорія розглядає право громадянської непокори в контексті проблеми співвідношення конституційно – правової держави та громадянського суспільства. Не дивно, що два найбільш впливових сучасних теоретиків ліберально-демократичної традиції – Джон Роулз та Роналд Дворкін – присвятили цьому питанню цілу низку праць. Як Роулз, так і Дворкін розуміють суспільний протест як дію, що суперечить закону, але яка відбувається в рамках прихильності праву. Обоє намагаються встановити легітимність громадянської непокори і межі терпимості до неї в умовах „майже справедливої" (Роулз) конституційної демократії. На їх думку, питання про те чи виправданою є громадянська непокора, залежить від того, наскільки закони та політичні інститути несправедливі, тобто наскільки вони порушують невідчужувані та невід'ємні права людини.

Так, на думку Джона Роулза, громадянська непокора – це „публічна, ненасильницька, свідома політична дія, що спрямована проти закону", котра апелює до уявлення більшості про справедливість, спонукаючи до зміни закону або урядової політики [6, С. 321]. Дане визначення не вимагає від акту непокори порушення закону, який опротестовується. Як зазначає Роулз, питання про те, чи виправданим є підкорення, залежить від того, до якої межі закони і політичні інститути є несправедливими (нелегітимними). Коли мова йде про тоталітарний режим, який за своєю суттю є нелегітимним і спрямований проти невідчужуваних та невід'ємних прав людини, тоді порушення закону, як і силовий супротив чинній владі, можуть стати єдиними засобами ефективного протистояння проти несправедливої політики держави. Якщо ж політичний режим є легітимним або наближеним до легітимного, тобто таким, що в цілому відповідає принципам справедливості і лише окремі дії державних органів чи посадових осіб, або окремі закони носять несправедливий характер, то акції громадянського протесту набувають інших форм.

У ситуації коли в цілому існує життєздатний конституційний режим, який функціонує на основі легітимної конституції, однак недосконалої через те, що відсутній політичний процес, який би гарантував прийняття на її основі легітимних законів, перед громадянами з'являється зобов'язання виконувати не завжди справедливі закони чи накази чинної влади або, принаймні, не протистояти їм незаконними засобами. Такий обов'язок виникає у зв'язку з необхідністю підтримати легітимну конституцію, яку слід розглядати як спільну угоду, яка відповідає інтересам якщо не всіх, то, принаймні, більшості суспільства, в процесі укладання якої громадяни повинні зробити певні поступки один одному, можливо навіть відмовляючись, на деякий час, від частини своїх прав для приведення в дію конституційного режиму.

Це, безперечно, не означає, що необхідно відмовитись від невідчужуваних та невід'ємних прав, оскільки це суперечить самій природі легітимації. Йдеться лише про те, що громадяни узгоджують свої дії з нормами основного закону лише до тої міри, до якої це необхідно для того, щоб в рівних умовах розділити неминучі недоліки конституційної системи. В зв'язку з цим, перед людиною постає громадянський обов'язок не апелювати з особливою пристрастю до недоліків суспільно-політичного життя в якості причини опору державній владі, а також не використовувати неминучі недоліки в законодавстві у своїх приватних інтересах. Отож, Роулз тлумачить головний правовий принцип громадянської непокори таким чином: „ Якщо основні структури суспільного ладу загалом справедливі... ми повинні підпорядковуватися навіть несправедливому закону, якщо лише він не виходить за певні межі справедливості"[6, С. 313 ].

Роулз відкидає звинувачення, що означений принцип непідлеглості нелегітимним діям влади може призвести до анархії, дозволивши кожній особі вирішувати міру її послуху самостійно, і зазначає натомість, що кожен громадянин обов'язково відповідальний за свої вчинки. Якщо особа визнає політичні принципи, котрі лежать в основі конституції легітимного ладу, проте вирішує, що громадянська непокора виправдана, й поводить себе відповідно, то таке рішення є, безперечно, свідомим. Таким чином, кожен громадянин повинен узяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи справедливості, які вона обумовлює.

Більш ліберальним є тлумачення права на громадянський протест в правовій доктрині Роналда Дворкіна. На його думку питання про легітимний характер конституції завжди залишається відкритим. Навіть, якщо більшість громадян не порушуватиме цього питання, і статті конституції отримають відповідне тлумачення у Верховному суді, все одно жодна конституція не може інституціалізувати всі моральні права, якими володіє людина. Інакше кажучи, не існує такого моменту, коли можна було б сказати, що всі фундаментальні права затверджені та захищені, оскільки саме значення, тлумачення і об'єм фундаментальних прав з часом змінюється. Що може встановити конституція, так це визнання фундаментальних моральних прав особи в її відносинах з державою. В ній навіть можуть бути перераховані, в загальному вигляді, деякі з цих прав, але не можуть бути зафіксовані всі права, - і не тому, що список був би надто довгим, а тому, що змінюється трактування прав і завойовуються нові права, співзвучні ідеї існування моральних прав перед лицем держави.

Таким чином, Дворкін дає більш складну, в порівнянні з Роулзом, відповідь на питання, чому майже в легітимній конституційній демократії, яка визнає права, може легітимно виникати громадянський протест, і чому до нього необхідно відноситися не як до злочинного діяння чи відкритого заколоту. Дворкін погоджується з Роулзом стосовно того, що якщо влада приймає закон, який неправомірно втручається в життя індивіда від імені держави, то особа має моральне право порушувати цей закон. Однак Дворкін йде суттєво далі Роулза, стверджуючи, що не існує такого загального обов'язку, як послух закону у будь – яких випадках, тим більше, коли порушені моральні права. Проблема виникає не у випадку порушення моральних прав, а в ситуації сумнівних законів, коли існує сумнів стосовно його валідності: „Якщо закон сумнівний, громадянин може покладатись на власне судження, тобто він може робити те, що хоче, якщо вважає, що докази на користь того, що це дозволено законом, сильніші за протилежні"[17, С. 299]. Це звичайно, дуже вільне визначення спірного закону, оскільки відсутність ясності відноситься не до писаного тексту закону, а скоріше до ситуації, в якій опротестована правова норма.

Loading...

 
 

Цікаве