WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно – правовий аспект - Реферат

Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно – правовий аспект - Реферат

Реферат на тему:

Легітимність державної влади та право на громадянську непокору: конституційно – правовий аспект

Проблема взаємодії громадянського суспільства та державної влади все частіше попадає в поле зору вчених юристів [1, 2, 3, 4]. В контексті цієї проблематики особливої актуальності набуває питання легітимності державної влади та механізму її забезпечення. Легітимність є однією з основних властивостей державної влади, яка являється продуктом визнання народом справедливості, законності та доцільності публічної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також шляхів її обрання. Саме народ є єдиним джерелом влади, а відтак володіє правом формувати органи державної влади, здійснювати контроль за ними, а також опротестовувати їх дії (бездіяльність) та ставити під сумнів легітимний характер законів прийнятих чинною владою. Кожне з цих прав, включаючи і право на громадянську непокору, визначає зміст народного суверенітету – принципу, реалізація якого є однією з основних гарантій легітимності державної влади.

Акції громадянської непокори є не частим, але звичним явищем для сучасної конституційної демократичної держави. Громадянська непокора – одна з форм безпосередньої демократії, яка реалізується відповідно до демократичних конституції на основі права громадян проводити мирні масові заходи та акції (збори, мітинги, демонстрації, маніфестації, походи, страйки тощо). Можливі й інші більш радикальні форми реалізації цього права, неконституційними методами – повстання та революції. Однак, в даній статті мова йтиме про громадянську непокору як про форму колективної діяльності, яка являє собою приклад „самообмеженого радикалізму" [5, С.729] і проводиться легально, в умовах „майже легітимної" конституційної демократії [6, С. 335-343].

Право на громадянський опір тісно пов'язане з природними правами людини – правом на життя, на свободу світогляду та віросповідання, на свободу думки та слова і т. д., оскільки є одночасно і невід'ємним правом людини і гарантією захисту цих прав. Акції громадянської непокори в демократичних суспільствах спрямовані перш за все на захист особистих та колективних прав, які час від часу можуть зазнавати певних утисків з боку публічної влади. Вони є дієвим засобом за допомогою яких будь-яка людина може здійснювати вплив на членів політичного суспільства і змушувати професійних політиків прислухатися до суспільної думки. Громадянський протест є свого роду лакмусовою пробою на легітимність влади. Він слугує випробуванням того, наскільки ліберальна конституційна демократія, тобто наскільки серйозне її ставлення до прав, а також демонструє всю гостроту протиріч між державною владою та громадянським суспільством, змушуючи шукати можливість врегулювання конфлікту між ними.

З точки зору конституційно-правової теорії важливими є ряд питань на які ми спробуємо знайти відповідь. Що являє собою з теоретико-правової точки зору право на протест? Що є тією межею діяльності державної влади, перейшовши яку вона втрачає повністю чи частково свою попередню легітимність і створює передумови для невиконання наказів і недотримання законів, які були прийняті чинною владою легальним шляхом, тобто з дотриманням юридичної процедури? Які дії державної влади по відношенню до громадянського суспільства і навпаки, громадянського суспільства по відношенню до державної влади, в процесі проходження акцій протесту, дозволяють забезпечити його мирне врегулювання?

Як правило, термін „громадянська непокора" вживається на означення свідомого виявлення непослуху перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру. У вужчому сенсі громадянська непокора означає порушення закону, який є сам по собі несправедливим. Але цей термін використовується також і для позначення протесту, що включає порушення закону як супутній акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску задля запровадження політичних реформ [7, С.92]. Вперше термін "громадянська непокора" в політичний лексикон впровадив американський філософ Генрі Девід Торо, який вжив його як назву статті написаної ним в 1848 році, в якій пояснював чому протягом кількох років відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс. До таких дій, як вказує Торо, він вдався з тією метою, щоб виступити проти двох політичних заходів уряду Сполучених Штатів Америки: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні США. Автор статті зазначав, що громадяни повинні чинити опір несправедливим діям влади, в тому числі порушувати несправедливі закони [8, С.148-212].

Теорія та практика громадянського протесту набула свого остаточного вигляду століття по тому в працях Могандаса Ганді, в контексті його викладу філософії ненасильницької боротьби. Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокі повазі до закону, і ті, хто вдається до неї повинні вчиняти це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти покарання у разі порушення закону. Вчення Ганді відрізнялося від поглядів Торо тим, що воно наголошувало на неухильному ненасильстві, на загальному обов'язку громадян діяти в межах чинного законодавства і на необхідності використання всіх можливих конституційних засобів врегулювання конфлікту.

Дискусія з приводу того, що включає в себе акт громадянської непокори і чи передбачає він недотримання громадянами нелегітимних законів знайшла своє відображення в історії політико-правової думки, представники якої розділилися на два табори: тих, хто повністю або частково заперечував право громадян на протест, і тих, хто вважав його одним з основних політичних прав громадян.

Ще у XVII ст. у вченні про абсолютну, всесильну державу Томаса Гобса, якого небезпідставно вважається одним з основоположників теорії юридичного позитивізму, було висловлено ідею про те, що легітимність державної влади є незаперечна. Тому піддані, одного разу довіривши своєму правителю, наділивши його всією повнотою влади, не повинні в подальшому ставити під сумнів його накази і виступати проти його правління [9, С. 162-163]. В неопозитивістській традиції, починаючи від Кельзена, пануючою стала думка про те, що всяка влада є легітимною і будь-які закони мають правовий характер, а тому в обов'язковому порядку повинні виконуватися громадянами. Зміна чинного законодавства є прерогативою органів державної влади, які наділені такими повноваженнями, а не простих громадян, що зазнали утисків від антиконституційного законодавства [10, С.166]. Кельзен наголошував на тому, що перед юридичною наукою взагалі не повинно поставати питання про легітимність державної влади чи закону. Відтак заперечувалась необхідність громадянської непокори, як способу вирішення політико-правових конфліктів.

Право на громадянський опір не знайшло свого відображення в конституційному законодавстві тих держав, в яких правова ідеологія була побудована виключно на принципах юридичного позитивізму. Особливо це стосується державних режимів, які право розглядали як засіб досягнення політичних цілей. Мова йде, перш за все, про державну політику, яка проводилася в колишньому СРСР та країнах так званого соціалістичного табору. Не дивлячись на те, що в усіх радянських конституціях була стаття, в якій гарантувалася свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій [11, С.61-62; 12, С. 249], її реалізація зводилася до жорстко урегульованих парадних заходів [13, С. 69]. Радянський режим не визнавав право на протест і розглядав участь громадян в будь-яких акціях, спрямованих хоча б частково проти публічної влади, як правопорушення, за яке передбачалася як конституційна відповідальність (позбавлення громадянства), так і кримінальна.

Протилежну думку відстоювали представники непозитивістської теорії права. Починаючи від Джона Лока, в ліберально-правовій думці стала пануючою ідея про те, що одним з фундаментальних прав людини є право чинити опір нелегітимній владі і неправовим законам. Ця ідея знайшла своє нормативне закріплення в конституційних актах цього періоду. Вона була зафіксована в Декларації незалежності США 1776 р., в якій зазначалося, що якщо дана форма правління стає згубною для цілей забезпечення невідчужуваних прав на життя, свободу і устремління до щастя, то „народ має право змінити чи знищити її і встановити нове правління, засноване на таких принципах і з такою організацією влади, яка, на думку цього народу, найбільше може сприяти його безпеці і щастю" [14, С. 53 ]. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. також називає серед невідчужуваних та невід'ємних прав людини право на супротив пригніченню. Так, в ст. 2 цієї Декларації зазначається, що: „Ціль будь-якого державного союзу складає забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Такими є: свобода, власність, безпека і супротив пригніченню" [14, С. 85] .

Свого концептуального оформлення ця ідея набула в поглядах одного з співвітчизників Джона Лока, відомого англійського конституціоналіста Альберта Дайсі. В праці „Основи державного права Англії", в якій, як відомо, автор заклав основи доктрини верховенства права „the rule of law", було підняте питання про право на свободу публічних зібрань. Дайсі вказував, що будь-яка людина наділена правом влаштовувати публічне зібрання або на підтримку влади, або на підтримку опору. Звісно, це не стосується випадків, коли метою публічного зібрання є вчинення злочину зі застосуванням сили, порушення громадського спокою у той чи інший спосіб. У такому випадку зібрання саме собою стає незаконними зборами. У всіх інших випадках зібрання є законними, а тому державна влада не повинна перешкоджати їх проведенню. Вони не стануть незаконними зібраннями лише через те, що викличуть відчайдушний і незаконний спротив їх противників, і тому порушать мир та спокій в суспільстві. Навіть, якщо прості люди, які не бажають порушення миру і спокою в місті, звернуться до влади з проханням припинити зібрання, то влада не має законного права задовольнити таке прохання.

Loading...

 
 

Цікаве