WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід - Реферат

Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід - Реферат

Разом з тим реалізація функції забезпечення конституційності повинна підпадати під дію славнозвісного принципу розподілу влад, який сформульований у Конституції України (ст. 6) як домінуючий, якщо не єдиний принцип здійснення державної влади. Реалізація даного принципу передбачає, що кожен державний орган здійснює лише одну з трьох функцій (законодавчу, виконавчу, судову), при цьому тісно взаємодіючи з іншими державними органами. Всі разом вони обмежують і контролюють один одного. Тобто, в сучасній інтерпретації цей принцип набуває такого звучання: поділ, єдність, взаємний контроль, взаємодія влад. Таке розуміння даного принципу дозволяє народу зберігати за собою повноту влади і достатньо ефективно контролювати організацію та діяльність усіх гілок влади шляхом демократичних виборів, референдумів, механізмів опосередкованого народовладдя і публічної відповідальності влади перед народом.

В сучасній Україні, так само як в більшості держав, які з'явилися на пострадянському просторі, характерною є ситуація, коли органи державної влади, на які покладена функція забезпечення конституційності, діють всупереч принципу розподілу влади, намагаючись перейняти на себе якомога більші повноваження, які часто є для них не характерні. Наслідком цього є відкрите протистояння між різними гілками влади, яке переноситься на особисті стосунки між вищими посадовими особами держави (Президент та Прем'єр – міністр), а також на місцевий рівень (між органами управління та самоврядування). Ситуація ускладнюється ще й тому, що одним з учасників такого політичного протистояння виступають судові органи влади, що є яскравим прикладом тотальної трансформації права в політику.

За такої ситуації ставлення до певних публічних акцій в середині механізму державної влади може виявитися неадекватним. Наочний приклад цього був продемонстрований у квітні 2007 року, в зв'язку з виданням Указу Президента України від 2 квітня 2007 року „Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України". Цей акт Глави держави був неоднозначно сприйнятий в середині самої влади, і відтак оцінки дій Президента представниками різних гілок влади були діаметрально протилежні. Указ був схвально сприйнятий лише частиною депутатів Верховної Ради та окремими міністрами чинного Уряду, які були переконані, що формування парламентської коаліції з самого початку було нелегітимним і проводилося з грубим порушенням Конституції України, „воно засвідчило ревізію народного волевиявлення і передбачало можливість узурпації влади"[2]. Відтак Президент, як гарант додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, діяв відповідно до своїх повноважень. Іншу позицію зайняли депутати парламенту, які на той час становили більшість, та Уряд, який в особі міністра юстиції О. Лавриновича представив юридичні аргументи про антиконституційні дії Президента. Не визначився у своїх міркуваннях і Конституційний Суд, який хоча і відкрив провадження у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо неконституційності Указу Президента України „Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України", однак так і не прийняв рішення стосовно цього питання, в першу чергу через високий рівень політизації навколо цього питання як в середині Конституційного Суду, так і поза ним. До цього слід додати, що дії Президента були неоднозначно сприйняті і на рівні місцевих органів виконавчої влади та самоврядування.

Необхідно звернути увагу на ще один аспект цього владного протистояння. В процесі його проходження яскравого вираження набула проблема легальної та легітимної конституційності. Кожен з вищих органів влади, який був задіяний у цьому політико – правовому конфлікті, намагався привласнити право на виконання функції забезпечення конституційності, апелюючи зокрема до легітимності своїх повноважень, які делеговані йому народом. При цьому кожна зі сторін вибрала свою аргументацію на захист своєї позиції. Якщо прибічники Президента апелювали до принципу справедливості та верховенства права, то представники парламентської коаліції та Уряду зверталися до норм чинного законодавства і зокрема статей Основного Закону держави.

Недотримання принципу розподілу функцій влади та надмірна політизація в системі організації і функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування несе в собі загрозу одностороннього (уніфікованого) розуміння забезпечення конституційності, причому домінантою цього устремління дуже часто є Президент. Прикладом цього є спроба в односторонньому порядку ініціювати процедуру прийняття нової редакції Основного Закону держави, яка мала б розширити повноваження Глави держави і тим самим зміцнити його конституційний статус. Цьому сприяє і те, що Верховна Рада через свою полярність у політичних поглядах найбільш впливових парламентських фракцій тривалий час залишається недієздатною, а тому і відстороненою від конституційного процесу. Не додає оптимізму і ситуація, яка склалася в Конституційному Суді, що зумовлена можливістю впливу на його роботу з боку вищих органів державної влади, які беруть участь у його формуванні, а також надмірною політизацією суддів, що обираються за партійною квотою.

Як оцінити зазначену тенденцію? Чи припустиме для суспільства та держави домінування „посадової" конституційності як в плані законотворчості, так і інтерпретації конституційних положень? Чи виправдана інтересами публічного управління „уніфікація" конституційності?

На нашу думку, забезпечення конституційності органами державної влади не повинно уподібнюватися функціям галузевого управління і підкорятися такій собі посадовій домінанті. Конституційність – це значною мірою перманентно дискусійне поле, гра на якому повинна вестися на рівних [1, с.169]. Інший підхід містить у собі загрозу конституційного самодержавства, чи, краще сказати, самодурства. Неправильно було б стверджувати, що в Конституції України не закладені принципи, які б не передбачали паритетну участь у тлумаченні та забезпеченні конституційності. Так в Основному Законі держави різним гілкам влади передбачена своя специфічна роль, і поки що ця роль до певних меж дотримується. Але разом з тим немає і надійних перешкод для запобігання узурпації конституційності та проголошення в якому-небудь черговому президентському посланні: „Конституція – це я!".

Для того щоб уникнути такої ситуації, необхідно передбачити в Основному Законі та законодавстві України окремі конституційні новели. По – перше, необхідно усунути визначення Президента як гаранта Конституції. Це не може бути прерогативою однієї особи, однієї влади. Чинне сьогодні конституційне формулювання по суті применшує і дискредитує інші вищі органи державної влади. По – друге, українське суспільство потребує більш конкретної, чітко прописаної системи конституційних гарантій легітимності державної влади. Це передбачає перш за все не апелювання до окремих розрізнених статей Конституції України, а звернення до відповідного розділу чи по крайній мірі окремої статті, де повинні бути чітко визначенні критерії легітимності державної влади. По – третє, необхідно унеможливити будь-який політичний (чи інший) вплив на діяльність Конституційного Суду України з боку вищих органів влади чи окремих посадових осіб, передбачивши за такі дії кримінальну відповідальність, і тим самим досягти деполітизації суду конституційної юрисдикції, а також законодавчо встановити більш високі критерії (професійні, моральні) відбору претендентів на посаду судді. Лише за такої умови рішення та висновки Конституційного Суду України будуть спрямовані на забезпечення не лише легальної, але й легітимної конституційності.

Loading...

 
 

Цікаве