WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід - Реферат

Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід - Реферат

Реферат на тему:

Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід

„Конституційність" і „легітимність" - дві правові категорії, які безпосередньо пов'язані з публічною владою. Хоча кожна з них характеризує різні сторони діяльності державної влади, між ними існує тісний взаємозв'язок. Так під конституційністю слід розуміти відповідність суспільних відносин, актів і дій органів державної влади основному закону – конституції, яка має вищу юридичну силу. Поняття „конституційності" використовується як для оцінки політичного режиму в цілому, так і для оцінки діяльності окремих органів держави. Конституційність передбачає встановлення, визнання і підтримку чинної влади основним законом, її опору на конституцію та закони держави. Конституційність, як випливає з визначення, вказує, перш за все, на формально – юридичну сторону функціонування державної влади і є основою її легальності.

Натомість легітимність слід розглядати як відповідність структур, інститутів, актів державної влади уявленню суспільства про справедливість, законність та доцільність цієї влади. В порівнянні з „конституційністю", „легітимність" є більш складне правове поняття, яке вказує на змістовну сторону державної влади, хоча і не заперечує значимість формально – юридичної, оскільки законність є складовою легітимності. Легітимація державної влади, тобто процедура, на основі якої забезпечується легітимність, зв'язана не з виданням закону, прийняттям конституції (хоча і це може входити в процес легітимації), а з комплексом переживань і внутрішніх установок людей з уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом [6, с.65].

Конституційність не завжди передбачає легітимність державної влади, натомість легітимність не може бути забезпечена без конституційних гарантій. Перша частина такого твердження обумовлена тим, що відповідність дій та актів державної влади нормам основного закону не може бути абсолютною гарантією легітимності, оскільки і сама конституція може мати нелегітимний характер. Нелегітимна конституція, якщо вона прийнята навіть з дотриманням необхідних процедур, реально може створити лише квазілегітимнність. Це пояснюється не лише тим, що прийняття такої конституції інколи здійснюється в умовах обману і насильства, але й тим що окремим силам вдається включити в конституцію положення, які суперечать загальнодемократичним принципам виробленим людством і закріпленим в фундаментальних міжнародно – правових актах (Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Пакт про громадянські та політичні права 1966 р., та інші). Положення конституцій держав які порушують права людини (наприклад в ЮАР до 1994 р.), проголошують єдину дозволену ідеологію (наприклад, мобутизм за Конституцією Заїра 1980 р.), заперечують суверенітет народу (положення Конституції Алжиру 1976 р. про належність політичної влади єдиній дозволеній партії – Фронту національного визволення) і т. д. , виключають дійсну легітимність, оскільки суперечать уявленню народів про справедливість, законність та доцільність.

Конституція, яка хоча і покликана бути основою легітимності, є не завжди такою. Вона не може бути a priori легітимною, не може свідомо містити ідею права та справедливості. І теоретично, і практично конституція може бути нелегітимною, такою, що не відповідає народному волевиявленню. Таких ознак вона набуває через нелегітимну владу, яка, привласнивши право приймати, тлумачити та вносити зміни до Основного Закону, використовує його у своїх корисних цілях. Навіть якщо така конституція буде містити в собі правові норми, які відповідають загальнолюдським цінностям, вона залишатиметься фіктивною і більшість суспільства не визнаватиме її легітимною [3, с.38]. Прикладом може слугувати так звана „сталінська конституція" 1936 року, яка містила досить розгалужений і досконалий перелік прав і свобод громадян, які, однак, не могли бути реалізовані через нелегітимну, антидемократичну сутність радянського режиму.

Натомість державна влада не може бути легітимною, якщо впродовж тривалого часу порушує чинну конституцію та закони держави. Покликанням будь – якого нового політичного режиму, який прийшов на зміну старого (навіть якщо це відбулося революційним шляхом) відродити і підтримати порушений революцією „спокій і порядок", забезпечити законність, і, що найважливіше, – повернути повагу громадян до основного закону держави. При цьому слід мати на увазі, що повернення поваги до конституції можливе за умови, якщо вона буде розглядатися не як результат жорсткої політичної боротьби – перемоги однієї частини суспільства над іншою, а як юридично закріплений компроміс узгоджених інтересів і волі усіх тих соціальних груп, які історично сформувалися, включаючи етнічні, і які складають народ держави. Так на думку Ф. Лассаля „Конституція країни – це фактичне співвідношення сил, наявних в країні, писана конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним вираженням реальних співвідношень суспільних сил" [4, с.33-34]. Показником такого „співвідношення сил" повинна бути не класова, національна, релігійна чи інша боротьба, а досягнення громадянського миру і злагоди в суспільстві, соціальна солідарність. Лише за такої умови конституція може стати основою легітимної конституційності.

Проблема легальної і легітимної конституційності виникає перш за все у відносинах між публічною владою і народом. Саме позиція народу визначає в кінцевому результаті легітимність (квазілегітимність) чи нелегітимність державної влади. Лише народ є реальним носієм влади і лише він наділений правом обирати безпосередню чи представницьку форму здійснення народовладдя, визначати принципи, на яких має функціонувати державна влада, здійснювати контроль за її діяльністю і врешті-решт змінювати владу, яка втратила свою легітимність. Отож легітимність – це результат трансформації волі народу в нову якість – суверенну волю держави, яка реалізується через справедливі, законні та доцільні рішення чинної влади.

Державна влада здатна стати виразником волі народу, а значить, набути реальної легітимності лише за умови збалансованості та координованості дій органів, на які покладено функцію забезпечення конституційності. Такі органи влади доцільно розділити на дві групи. Перша група – це органи „конституційно – виконавчі", основна роль яких у забезпеченні конституційності полягає в реалізації конституційних положень, переведенні їх у стан де-факто, в тому числі таких положень, які містять у фундаментальні принципи правової держави. В Україні такими органами є: Верховна Рада, Кабінет Міністрів, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування. Друга група – це органи „конституційно – наглядові", які перешкоджають відхиленню від реалізації конституційних положень, тим самим забезпечуючи умови практичного втілення норм Основного Закону в життя. Це перш за все Конституційний Суд, а також прокуратура.

Окремо слід сказати про конституційно – правовий статус Президента України, для якого запропонована класифікація є попередньо неадекватною, оскільки за своїми повноваженнями цей орган влади не можна однозначно віднести до першої чи другої групи. Можливо, саме це і передбачає статус Глави держави, який не відноситься до жодної з гілок влади, хоча за своїми функціональними обов'язками тяжіє до виконавчої гілки. У державному механізмі України Глава держави є одним з вищих органів державної влади (поряд з Парламентом, Урядом, Конституційним Судом, Верховним Судом), який підпорядкований лише народові. Однак він стоїть не над гілками влади, а перебуває між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагодженість функціонування її гілок. Президент держави в рівній мірі з іншими вищими органами державної влади виступає гарантом конституційності. Це є важливо в аспекті системності забезпечення конституційності в країні.

Loading...

 
 

Цікаве