WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Судовий розгляд цивільних справ - Курсова робота

Судовий розгляд цивільних справ - Курсова робота

В разі невручення підсудному зазначених документів або вручення їх в строк менший як три дні до розгляду справи в судовому засіданні розгляд справи належить відкласти на три дні з обов'язковим врученням підсудному цих документів для ознайомлення.

При несвоєчасному врученні підсудному зазначених документів справа може бути розглянута в судовому засіданні лише тоді, коли про це просить підсудний.

Після виконання вищезазначених дій головуючий оголошує учасникам судового розгляду склад суду в даній справі, прізвище запасного судді, якщо він є, прізвище прокурора, громадського обвинувача, захисника, громадського захисника, перекладача, експерта, спеціаліста, секретаря і роз'яснює підсудному та іншим учасникам судового розгляду належне їм право відводу та запитує їх, чи заявляють вони проти будь-кого.

4. Порядок дослідження доказів

У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття "доказування" і "докази". У зв'язку із цим, перш за все необхідно зосередити увагу на визначенні основних понять процесу доказування, засоби доказування та докази, які аналізуватимуться далі.

Як зазначає чимало вчених, поняття доказування є нині проблемним (дискусійним), оскільки є доволі багато підходів до визначення цього поняття і не існує єдиної концепції. Характерно, що в дореволюційному законодавстві та теорії цивільного процесу також було відсутнє визначення поняття "доказування".

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським, доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. У цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, це визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М.С. Шакарян: "Доказування – це діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів". Однак термін "судові докази" не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших пропонується зв'язати процес доказування і поняття "докази" як його необхідний складовий елемент. Тобто сам корінь слова "доказування" свідчить про нерозривний зв'язок доказу з процесом доказування.

Отже, в залежності від стадії цивільного процесу виникатимуть характерні особливості процесу доказування, які зумовлюють необхідність розглядати судочинство в судах і діяльність судів і суддів першої та апеляційної інстанцій як елементи, що створюють і повинні забезпечувати збереження доказів, що надалі аналізуватимуться судом вищої ланки.

Будь-який термін цивільного процесу має бути розкритим не тільки на теоретичному рівні, а й для однозначного його тлумачення та застосування – на практиці, а для цього має існувати чітка норма ЦПК. Отже, основні поняття – "доказування", "доведення", "обґрунтування" – повинні знайти відображення в новому ЦПК.

Останнім часом в російській і українській юридичній літературі зустрічаються висловлювання про необхідність визначення нового самостійного напряму дослідження, який називатиметься "доказовим правом" або "теорією доказів". Деякі вчені цей напрям дослідження вважають доволі перспективним, проте дискусійним є питання застосування саме таких назв. З цього приводу слід зауважити, що некоректно вживати термін "доказове право", оскільки в разі звернення позивача до суду він за ст. 60 ЦПК зобов'язаний довести своє право. А позиція відповідача в порушеній справі в основному пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не звертається до позивача із зустрічним позовом. Отже, загалом в цивільному процесі у зв'язку із порушенням цивільної справи виникатиме обов'язок доказування, а не право.

Говорячи про юридичний процес, не можливо не брати до уваги такі його аспекти, якими є певна процедура здійснення доказування та відповідні повноваження осіб з реалізації відповідних прав та обов'язків.

Останнім часом на ці аспекти було звернено увагу українськими і російськими науковцями, що визначають юридичний процес як певну сукупність послідовно здійснюваних дій і постановлюваних актів. Так, у теорії держави і права виділяють сім стадій, що об'єднуються найближчою метою:

порушення судочинства;

підготовка справи до судового розгляду;

судовий розгляд;

перегляд справи в суді касаційної інстанції;

перегляд справи в суді наглядової інстанції;

перегляд справи у зв'язку з нововиявленими обставинами;

примусове виконання судового рішення.

Тому, конкретизуючи запропоновані стадії юридичного процесу доказування, можна з впевненістю говорити про те, що процес доказування для позивача розпочинається до порушення судочинства, оскільки за п. 6 ст. 119 ЦПК у позовній заяві мають зазначатися докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Загальновідомою є та обставина, що провадження в справі порушується лише після звернення позивача або заявника з відповідною заявою до суду або до іншого юрисдикційного органу, але виникнення цивільних процесуальних правовідносин може зумовлюватись також подачею заяви про забезпечення доказів до пред'явлення нею позову (ч. 3 ст. 133 ЦПК) або забезпеченням позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушення права інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 151 ЦПК).

Але найзначнішою обставиною в цьому разі є те, що неможливо доказовий процес ототожнювати з цивільним судочинством, а необхідно визнати, що він передує зверненню до суду. Так, за ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян – за їх згодою тощо. Тобто адвокат може збирати докази по справі до звернення до суду і має обґрунтувати зміст позовних вимог, що зазначаються в позові. Тому стадії юридичного процесу доказування не можуть співпадати зі стадіями судочинства.

Можна погодитись з позицією провідних українських науковців, які також звертають увагу на процесуальні правовідносини та цивільний процес, а також встановлюють його характерні особливості. Так, в процесуальній формі здійснюється не тільки судова діяльність, а й діяльність інших юрисдикційних органів.

Але разом із тим, законодавча інституалізація різновидностей юридичних процесів (у тому числі, нотаріального), не означає уніфікованості процесуального порядку вирішення юридичних справ, оскільки діяльність з захисту права в різних формах юрисдикції неоднакова за своїм характером, завданнями і цілями. На підтвердження цієї позиції можна навести модель нотаріального (юрисдикційного) процесу, якому властиві стадії суттєво відмінні від стадій судочинства .

На цій підставі вважається, що для будь-якого юридичного процесу і, особливо, правоохоронного та правозахисного, основну увагу необхідно приділяти розробці послідовної та конкретної моделі вчинення провадження.

Однак, неможливо вважати теоретичну модель будь-якого процесу самоціллю досліджень науковців, оскільки наступним кроком має стати запровадження теоретичної моделі до законодавства. При цьому, законодавчо встановлена послідовність вчинення певних дій має розглядатись як певна процедура або порядок здійснення повноважень відповідними посадовими особами. У процесі доказування необхідно особливу увагу приділяти не стільки ролі уповноваженого до розгляду цивільної справи суду, скільки діяльності суб'єктів доказового процесу. Якщо, наприклад, у виконавчому провадженні, нотаріальному процесі основні дії здійснюють державний виконавець та нотаріус, то процес доказування в цивільному процесі відрізняється, в основному, тим аспектом, що його здійснення залежить від дій суб'єктів доказування.

Стосовно ж поняття доказування як міжгалузевого інституту, ця концепція має бути також піддана ґрунтовному аналізу. У зв'язку з цим, слід звернути увагу на позицію науковців, які запропонували концепцію розгляду доказового права як міжгалузевого інституту. Ця позиція аргументується вченим процесуалістом І.В. Решетніковою, але ми аналізуватимемо лише найвагоміші та безумовні з наданих нею аргументів, а саме:

в основі будь-якого доказування лежить процес пізнання;

докази – це завжди відомості про обставини, які встановлюються одними і тими самими засобами доказування;

підхід до достовірності та достатності доказів також має подібність, що сягає корінням у гносеологічні процеси;

Loading...

 
 

Цікаве