WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Виборчий процес в Україні: конституційно-правовий аспект - Реферат

Виборчий процес в Україні: конституційно-правовий аспект - Реферат

Реферат на тему:

Виборчий процес в Україні: конституційно-правовий аспект

Після прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України Верховна Рада України прийняла нових виборчих законів, на підставі яких здійснюється виборчий процес в державі, зокрема: Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року, який втратив чинність на підставі прийняття 18 жовтня 2001 року нового Закону України "Про вибори народних депутатів України"; Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 року; Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим" від 12 лютого 1998 року; Закон України "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 року; Закон України "Про Центральну виборчу комісію" від 17 грудня 1997 року.

Відтак, в Україні проводяться вибори народних депутатів до Верховної Ради України, вибори Президента України, вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та сільських, селищних і міських голів.

У науці конституційного права відомі різні погляди щодо визначення поняття виборчого процесу. Так І.П. Ільінський, Б.А. Страшун, В.І. Ястребов зазначають, що виборчий процес – це діяльність уповноважених суб'єктів у справі підготовки і проведення виборів, а також норми, які регулюють цю діяльність [1, с. 316].

В.В. Молдован, В.Ф. Мелащенко вважають, що це встановлена законодавством процедура, порядок організації і проведення виборів, один із елементів виборчої системи [2, с. 167]. У юридичній енциклопедії за 1998 рік виборчий процес сформульовано як один з основних елементів виборчої системи, що забезпечує організацію проведення виборів у встановленому законом порядку [3, с. 366].

В.В. Кравченко стверджує, що це врегульована правовими та іншими соціальними нормами діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів і груп з підготовки та проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади і місцевого самоврядування [4, с. 120].

В.Ф. Погорілко під виборчим процесом розуміє врегульовану законом специфічну діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування [5, с. 181].

Є навіть думки, що виборчий процес – це і певно визначена діяльність, і система правових норм, яка регулює цю діяльність, більше того – в іншому значенні рекомендують застосовувати термін "виборчо-процесуальне право" [6, с. 339-340].

В.Д. Яворський у зміст виборчого процесу вводить складну структуру технологій як ефективного засобу забезпечення і захисту активного і пасивного виборчого права громадян України шляхом послідовного впровадження комплексу виборчих дій та процедур [7, с. 84].

Однак, видається, що наведені інтерпретації виборчого процесу не можуть претендувати на вичерпну повноту сприйняття об'єктивної юридичної дійсності, не враховують повною мірою складної внутрішньої організації суспільних відносин, пов'язаних з практикою реалізації виборчих процедур, абстрагуються від необхідності співвідношення процесу організації і проведення виборів з іншими, зумовленими здійсненням виборчих прав громадян, діями.

Перш ніж сформулювати визначення виборчого процесу необхідно з'ясувати питання – чи є в нашій національній правовій системі така самостійна галузь, як конституційно-процесуальне право України?

Російські вчені-юристи А.І. Кім, Б.В. Дрейшев, В.О. Лучін, В.С. Основін, В.А. Юсупов та інші ще у 80-х роках стверджували, що факти активізації процедурно-процесуальної регламентації в сфері державного права (зауважимо, що в правових джерелах триває термінологічний спір між науковцями і з приводу того, як правильно назвати цю галузь: державним чи конституційним правом? Враховуючи особливості сучасного етапу розвитку держави і суспільства, вітчизняні науковці від–дають перевагу другій) дають підстави вважати, що наявні чітко визначені тенденції виділення в самостійне, інституційне, нормативне утворення в рамках державного права, державно-процесуального права [8, с. 20]. Такий нормативний масив давно зауважили державознавці. Зокрема, В.А. Федосова писала, що державно-правові процесуальні норми стабілізують процес реалізації правових норм, надають їм впорядкований і загальнообов'язковий характер [9, с. 65]. Процесуальні відносини завжди пов'язані з реалізацією конкретної матеріальної норми відповідної галузі права, вони виникають з приводу її реалізації [10, с. 13; 11, с. 52]. Матеріальні норми відповідають на запитання – що робити?, а процесуальні – як робити? Інакше кажучи, вважають П.Є. Недбайло та В.М. Горшенєв, будь-яка галузь матеріального права викликає до життя відповідні процесуальні норми, оскільки для реалізації його норм необхідна визначена правозастосовна діяльність уповноважених на те суб'єктів [12, с. 12].

А.А. Бєлкін у 90-х роках зазначав, що існуюча організація законодавства на думку наштовхує про можливу констатацію державно-процесуального права як галузі або підгалузі [13, с. 7].

Українські вчені, В.В. Молдован та В.Ф. Мелащенко розглядають конституційно-процесуальне право як можливу підгалузь конституційного (державного) права, – своєрідну, відокремлену сукупність конституційно-правових норм, які регулюють два відносно самостійні блоки: провадження справ у системі конституційної юстиції (у вузькому значенні слова) і парламентські процедури (у широкому розумінні) [2, с. 208]. Проте вважають, що низка різних перешкод була причиною того, що конституційно-процесуальне право в Україні не склалось навіть як підгалузь конституційного права.

В.Ф. Погорілко і В.Ф. Мелащенко висловлюють думки з приводу того, що норми конституційно-процесуального права регулюють провадження в Конституційному Суді України (своєрідний конституційно-судовий процес, який стоїть в одному ряді з кримінальним чи цивільним процесом), і наголошують, що конституційно-процесуальне право не може обмежуватись лише цими нормами, а до нього необхідно відносити й інші процедурно-процесуальні норми, зокрема ті, які регламентують виборчий процес, процедуру реалізації своїх повноважень органами державної влади, народними депутатами України, деякі аспекти організації і діяльності громадських організацій [14, с. 38; 15, с. 33]. Незважаючи на це, вчені вважають недоцільним виділяти конституційно-процесуальне право в окрему галузь. Хоч, для прикладу, в ФРН конституційно-процесуальне право, навпаки, значного поширення і застосування в правових джерелах та на практиці. Юристи Е. Бенда і Е. Кляйн, навіть написали підручник з конституційного процесуального права.

А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков (на відміну від згаданих вітчизняних науковців) визнають правомірною думку про наявність в українському праві державно-процесуальної галузі права [16, с. 171-172], вважаючи такий підхід більш правильним – адже встановлення, закріплення і дотримання процесуальної форми найповніше відповідає матеріальним нормам права, допомагає удосконаленню правових норм, більш успішному виконанню завдань подальшого зміцнення законності і дисципліни.Вони наводять схему співвідношення: матеріальне право – процес – процесуальне право.

В теорії права галузь права – це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних загальністю предмета і метода правового регулювання. Галузь права містить в собі підгалузі та інститути права. Підгалузь права – це складова галузі права, яка об'єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Інститут права розуміють як угрупування норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин [16, с. 126]. Умовою виділення тієї чи іншої групи правових норм в окремий інститут є регулювання ними таких суспільних відносин, які в рамках однорідності предмета певної галузі володіють специфікою, яка зумовлює особливості зазначених норм і надає їм внутрішню єдність [17, с. 149].

Отже, виходячи з аналізу наведених теоретичних положень, можна стверджувати, що конституційно-процесуальне право не є окремим інститутом конституційного права чи його підгалуззю. На нашу думку, конституційно-процесуальне право – це самостійна галузь національного права України, що являє собою сукупність процедурно-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини в сфері конституційного провадження, виборчого процесу, організаційної діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування і частково громадських організацій.

Відтак є підстави стверджувати, що виборчий процес – це окремий правовий інститут конституційно-процесуального права, під яким можна розуміти сукупність конституційно-процесуальних норм, регулюючих формування представницьких органів держави та інших виборних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, обрання посадових осіб держави.

Виборчий процес охоплює всю багатоманітність суспільних відносин, що виникають у зв'язку з формуванням зазначених органів та обранням посадових осіб. Він має свою внутрішню цілісність та відокремленість і розгортається у вигляді послідовно-регламентованих, спрямованих на забезпечення прийняття акту виборів, стадій. Від того, наскільки якісно організований виборчий процес у державі, залежить результат виборів, а отже, і належна реалізація виборчих прав громадян України.

Специфічною ознакою конституційно-процесуальних норм є те, що вони не володіють таким високим ступенем "концентрації", як кримінально-процесуальні і цивільно-процесуальні норми, які зосереджені у відповідних процесуальних Кодексах. Конституційно-процесуальні норми фактично містяться у всіх видах нормативно-правових актів, що приймаються представницькими органами і посадовими особами, і до сьогодні ще не підлягали систематизації на загальнодержавному рівні. Тому проблема впорядкування форм вираження конституційно-процесуальних норм і далі є актуальною та потребує свого вирішення.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що сьогодні в Україні як галузь конституційно-процесуального права, так і виборчий процес як її інститут перебувають у процесі свого становлення, і схема їх співвідношення може виглядати так: виборче право як інститут (можливо, в майбутньому підгалузь) конституційного права – виборчий процес – конституційно-процесуальне право.

Література

  1. Ильинский И.П., Страшун Б.А., Ястребов В.И. Государственное право зарубежных социалистических стран: Учебник. – М.: Международные отношения, 1985.

  2. Молдован В.В., Мелащенко В.Ф. Конституційне право: опорні конспекти: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та фак-тів. – К.: Юмана, 1996.

  3. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т.1: А-Г.

  4. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000.

  5. Конституція незалежної України: Навч. посібник /За ред. В.Ф. Погорілка, Ю.С. Шемшученка, В.О. Євдокимова. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2000.

  6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. В 4 т./ Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – Т. 1,2.

  7. Яворський В.Д. Сучасний виборчий процес в Україні: політико-правовий аспект. // Вибори Президента України – 99: Проблеми теорії і практики: Зб. матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Доповіді, виступи, рекомендації). – К.: Центральна виборча комісія, 2000.

  8. Теория юридического процесса. / Под общей ред. проф. В.М. Горшенева. – Харьков, ВО "Вища шк.", при Харків. ун-ті, 1985.

  9. Федосова В.А. Эффективность действия норм советского государственного права. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1984.

  10. Основин В.С. Процессуальные отношения в советском государственном праве // Советское государство и право. – 1982. – №8.

  11. Горшенев В.М. О природе процессуального права // Правоведение. – 1974. – №2.

  12. Юридическая процессуальная форма. Теория и практика. /Под общей ред. чл.-кор. АН УССР П.Е. Недбайло и д-ра юрид. наук В.М. Горшенева. – М.: Юрид. лит-ра, 1976.

  13. Правовоя реформа и совершенствование управления регионами. (Межвузов. сб. науч. трудов.) – С.: Изд-во Мордов. ун-та, 1991.

  14. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій для студентів юрид. вузів і фак-тів. – К.: Вентурі, 1995.

  15. Конституційне право України: Підручник для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. /За ред. д-ра. юрид. наук, проф. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 1999.

  16. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін. Теорія держави і права: Навч. посібник – К.: Юр. Інформ, 1995.

  17. Лучин В.О. Процессуальные нормы в советском государственном праве. – М.: Юрид. лит-ра, 1976.

Loading...

 
 

Цікаве