WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Структура та діяльність судів праці в міжвоєнній Польщі - Реферат

Структура та діяльність судів праці в міжвоєнній Польщі - Реферат

Реферат на тему:

Структура та діяльність судів праці в міжвоєнній Польщі

Утворення судів праці в міжвоєнній Польщі передусім зумовлено інтенсивним розвитком законодавства у цій царині. Протягом 20-х та на початку 30-років були прийняті закони про тривалість робочого дня, відпустки, охорону праці для неповнолітніх і жінок, інспекцію праці, умови праці, страхування, арбітражні комісії, колективні договори та ін. [10, c. 257–277]. Це потребувало вилучення із загального судочинства справ, які виникали з трудових правовідносин між роботодавцями та працівниками і створення для їхнього вирішення спеціальних судів.

Водночас створення судів праці викликано потребами соціально-економічного життя. Робітники, користуючись здобутими правами, які їх захищали від свавілля роботодавців, гарантували забезпечення на випадок хвороби, інвалідності, похилого віку, прагнули їх зберегти. Адже в умовах невисокого розвитку економіки, безробіття, роботодавці намагалися обмежити права трудівників [8, c. 106].

Відтак польська влада була зацікавлена усіма засобами зменшити соціальне напруження в суспільстві, спрямувати соціальну боротьбу на шлях легалізації, що сприяло б встановленню громадянської єдності. Особливу роль надавали судовим органам, зокрема судам праці, які були "ефективним" завершенням низки соціальних декретів польського уряду.

Згідно зі спеціальним розпорядженням президента Польської республіки, такі суди праці заснували вже у 1928 р. [1]. Ці суди були державними – вони утримувалися коштом Державного Скарбу, і їх відносили до категорії спеціальних, оскільки мали дещо відмінну від загальних судів організацію та судовий процес, а також власну компетенцію.

Суд праці складався з голови, заступника (або заступників) і не менш як 10 засідателів та подвійної кількості їхніх заступників з представників двох груп – роботодавців та працівників. Голову суду та його заступника, які були професійними суддями призначав міністр юстиції. Засідателів (рівна кількість з двох груп) призначав на дворічний строк міністр юстиції за поданням міністра соціальної безпеки та міністра промисловості і торгівлі на підставі списків кандидатів, поданих промислово-торговельними палатами або професійними об'єднаннями і товариствами.

Суди праці розглядали цивільні конфлікти, які виникали з трудових відносин та професійної підготовки між роботодавцями та працівниками або учнями, а також між працівниками в межах одного підприємства. Проте вартість предмета позову у цивільних спорах не повинна була перевищувати 5000 злотих. Компетенція судів праці не поширювалася на сільськогосподарських робітників і працівників державних установ та підприємств.

Цивільні справи розглядалися колегіями у складі професійного судді та двох засідателів, які представляли роботодавців та працівників. Оскільки в польському трудовому законодавстві міжвоєнного періоду працівників поділили на розумових та фізичних, то під час розгляду судами праці їхніх претензій засідателями від групи працівників була особа, яка представляла відповідну категорію.

До компетенції судів праці належали також кримінальні справи про порушення законів та положень трудового законодавства. Такі справи розглядали одноособово професійні судді.

Важливим завданням судів праці було якнайшвидше вирішення трудових конфліктів, що забезпечувалося передусім судовою процедурою. Тому судовий процес був спрощеним, а відтак прискореним. Згідно зі ст. 28, термін розгляду справи скорочувався до кількох найближчих днів (час від дня вручення виклику до розгляду справи встановлювали не більше як 5 діб). Рішення суду праці можна було оскаржити в окружному суді, якщо вартість предмета спору становила понад 200 злотих. Таке обмеження апеляційних причин також сприяло швидшому вирішенню справ. А в справах, які не підлягали оскарженню у вищих судових інстанціях, діяло правило негайного виконання судового рішення. Оскарження в таких справах допускалося тільки тоді, коли рішення суду було недійсним унаслідок порушення закону.

Встановлювалися стислі строки розгляду апеляцій, а саме – оскаржити рішення суду можна було протягом 14 днів. Окружний суд призначав розгляд справи не пізніше як на 14-й день від дня надходження апеляції. Справу розглядали суддя та двоє засідателів. На рішення окружного суду можна було внести касацію до Найвищого Суду.

В судах праці допускався адвокатський захист, проте він поширювався тільки на ті цивільні справи, які підлягали оскарженню у вищих судових інстанціях та на кримінальні справи.

Цей закон став чинним з 25 червня 1928 р. і був обов'язковим для округів варшавського, краківського, люблінського, львівського, віленського апеляційних судів та тєщинського окружного суду.

На території колишніх австрійської та німецької імперій діяли подібні правові інституції. В Малопольщі (територія Західної та Східної Галичини) функціонували промислові суди, на засадах австрійського закону 1896 р.; у Великопольщі (західні землі, що до поразки Німеччини належали до імперії Гогенцолернів) – промислові та купецькі суди, які діяли на основі німецьких законів 1890 р. і 1904 р. [17, c. 587]. На цих територіях такі суди були перекваліфіковані на суди праці. Тільки для центральних та східних воєводств (колишня територія Російської імперії) суди праці були новою правовою інституцією.

30 листопада 1928 р. міністр юстиції, міністр праці і міністр соціального забезпечення (за згодою міністра скарбу), видали два розпорядження, які визначали порядок призначення засідателів судів праці та окружних судів та їхню участь у цих судах [5, c. 232–238]. 4 та 5 грудня 1928 р. вийшли розпорядження цих же міністрів про перекваліфікацію промислових судів на суди праці у Бельську, Кракові, Львові та утворення судів праці у Варшаві (2 суди), Бялій, Білостоку, Дрогобичі, Лодзі, Сосновцу, Домброві Гурнічей, Вільно [5, c. 239–255]. Були визначені округи цих судів, кількість засідателів та їхніх заступників. Зокрема, округ суду праці в Кракові охоплював округи гродських судів у Кракові; у Львові – округи гродських судів у місті та територію ґміни м. Винники. Кількість засідателів суду праці в Бельську становила 52, заступників – 104; у Кракові та Львові, відповідно, по 124 засідателі та по 248 заступників, а для окружних судів у цих містах, відповідно, по 56 засідателів та по 112 заступників. У 1928 р. діяло вже 16 судів праці [17, c. 588].

Кількість справ, що надійшла в суди праці вже в перші роки їхньої діяльності, свідчила про доцільність їх утворення. У 1928 р. тільки до інспекції праці надійшло 35786 справ, які торкалися індивідуальних конфліктів працівників і 2782 – колективних конфліктів [8, c. 106]. Відповідно і суди праці у 1930 та 1931 р. розглядали по 30 тис. справ, з яких понад 90% були порушені працівниками або інспекцією праці. В період економічної кризи їхня кількість дещо зменшилась: у 1932 р. розглянуто 21649 справ, у 1933 р. – 18089, у 1934 р. – 16834 [8, c. 106; 11, c. 238].

Водночас перші роки діяльності судів праці виявили недоліки правового врегулювання їхньої діяльності. Чинне законодавство не давало відповіді на деякі запитання щодо діяльності цих судів, а саме: чи можна поновлювати скарги? Чи можна застосовувати наказовий процес? Чи був адвокатський захист зобов'язувальним? [9, c. 30]. З часу прийняття польського кодексу цивільного процесу у 1930 р. (став чинним від січня 1933 р.) правове врегулювання у здійсненні правосуддя в судах праці дещо поліпшилось. Однак реформа судового процесу в цих судах і далі залишалась актуальною. Відтак треба було поширити закон про суди праці на територію цілої Польщі. Практика та досвід судів праці виявили, що здійснюване ними правосуддя має бути окремою, самостійною галуззю у законодавстві. Адже дедалі зростаюча спеціалізація в галузі праці розширювала обов'язки судів праці, що потребувало розгляду в них справ як з погляду їхньої кількості, так і з позицій наукового та професійного обгрунтування.

Це вимагало узгодження теоретичних норм права з потребами життя, практикою судів праці. Неузгодженість часто викликала на практиці складнощі. Якщо спочатку завдяки зусиллям суддів та канцелярських працівників (працювали по 10–12 год. на добу) вдавалося дотримувати строки розгляду справ, то вже потім справи не розглядалися по 3 місяці [17, c. 590]. Отже, порушували одну з головних засад судів праці, а саме прискорений судовий процес.

Враховуючи такий стан справ, у 1934 р. був прийнятий закон про суди праці [2]. Згідно з законом, суди праці утворювали як самостійні або при гродських судах. Вартість предмета позову у цивільних справах зросла до 10000 злотих. До того ж компетенція цих судів поширювалась на правовідносини ремісників. Водночас кримінальні справи були передані інспекторам праці або адміністративній владі. Хоча такі справи в судах праці становили не більш як 10% загальної кількості справ, однак це звільняло суддів від розгляду справ, що не входило в їхню компетенцію [11, c. 237].

Новий закон містив ще кілька нових важливих положень, які стосувалися судового процесу в цих судах. По-перше, допускалася співучасть у трудовому спорі (додатковий позивач) і при цьому не враховувалася загальна вартість претензії, яка розглядалась. По-друге, був введений інститут примирення – так звані сесії примирення. В них брали участь тільки двоє засідателів (один – від роботодавців і один – від працівників), які призначалися головою суду. Метою таких сесій було схилити сторони до згоди ще до розгляду справи у судовому порядку, пропонуючи різні умови згоди. Якщо згоду не можна було укласти, то справа скеровувалася до звичайного розгляду у суді. І, нарешті, в судах праці було впроваджено наказовий процес у випадках, коли документом була обрахункова книжка працівника, яка визначала розмір його зарплати. Такий порядок прискорював розгляд пред'явлених вимог.

Loading...

 
 

Цікаве