WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права української мови у кримінальному судочинстві другої речі посполитої 1918-1939 рр. - Реферат

Права української мови у кримінальному судочинстві другої речі посполитої 1918-1939 рр. - Реферат

Мовні права національних меншин у судочинстві не були однаковими. Найширші права тут мали українці Східної Галичини, дещо вужчі – українці волинських земель та білоруси, і ще вужчі – литовці. Наприклад, український адвокат, що захищав у кримінальному судочинстві українця, наділявся правом вживати рідну мову нарівні із своїм підзахисним. Цей же адвокат, беручи участь у кримінальній справі на Волині і Поліссі, таких прав уже не мав.

Сторони в широкому розумінні цього поняття, а також свідки української національності на всіх стадіях кримінального процесу могли користуватися українською мовою. Виняток становили справи, документи попереднього слідства, які вели органи поліції.

Циркуляр Міністерства юстиції роз'яснював, що протоколи українською мовою мали б записуватися, по можливості, наближено до діалекту. Спочатку у кримінальній справі мів бути підшитий протокол допиту польською мовою, а потім уже – українською. Протоколи українською мовою записувалися лише на вимогу сторони, свідка.

Після завершення дізнання і попереднього слідства обвинувальний висновок виготовлявся на державній польській мові, проте якщо була вимога обвинуваченого, то цей висновок перекладався українською (ст. 2). Статті 523-525, 556-564 кримінально-процесуального кодексу Польщі зобов'язували прокурора у справах про обвинувачення українців підготовлювати обвинувальний висновок двома мовами. Переклад виконували прокурорські й судові працівники примітивно, лише наближено до головного змісту.

Щодо судового засідання, то, на відміну від попереднього слідства, ситуація тут була іншою. Підсудний і свідки мали право давати свідчення українською мовою. Суд уже не зобов'язувався записувати протокол українською мовою, а мав право на власний розсуд, з огляду на важливість певної частини свідчень, записати їх українською мовою (ст. 2).

Головуючий провадив процес винятково державною польською мовою. Всі постанови й ухвали також оголошувалися польською мовою. Навіть тоді, коли підсудним українцем чи його адвокатом подавалися клопотання по-українськи, рішення оголошувалося по-польськи – так як роз'яснював циркуляр міністра юстиції.

Усі судові рішення на вимогу підсудного мали перекладатися на українську мову (ст. 2). Українці Східної Галичини мали право також вимагати і від Найвищого Суду, аби його рішення було підготоване українською мовою, коли Найвищий Суд був судовою інстанцією для рішень судів, розташованих на території округу Львівського апеляційного суду. Щодо всіх звернень, у тому числі й касаційних скарг на адресу Найвищого Суду, з боку українців Західної України, то всі документи мали бути написані польською мовою. Засуджений українець та його адвокат могли подати касацію по-українськи, проте водночас треба було подавати і переклад польською мовою, інакше така касація не розглядалася [19, c. 495].

Дещо складнішою була регламентація порядку звернення і отримання відповіді від судів і прокуратур.

В законі вказано, що всі листи, клопотання, заяви і скарги можна подавати українською мовою до судових і прокурорських органів, які розташовані на території Львівського апеляційного суду. Це правило поширювалося і на адвокатів – українців, які в інтересах обвинуваченого чи підсудного зверталися до цих органів. Проте, якщо інша сторона процесу протягом 14 днів з часу вручення їй копії такого документа вимагатиме перекладу на польську мову, то українська сторона змушена це зробити негайно, інакше такий лист українською мовою залишався без розгляду.

Для всіх судових інстанцій щодо всіх судових рішень діє правило: українською мовою виготовляється рішення лише тоді, якщо про це є відповідна заява.

Як уже зазначалося, формулювання норм мовного закону бажало кращого. Упродовж тривалого часу судова практика не могла дійти єдиної думки щодо застосування низки його норм. Зокрема, окремі суди округу Львівського апеляційного суду дію мовного закону не поширювали на українські юридичні особи. 28 травня 1931 р. Львівський апеляційний суд залишив без розгляду апеляцію греко-католицької церкви в Жужелі, яку представляв адвокат Іван Волошин зі Львова. Ось як обґрунтовував свою думку апеляційний суд: "... Громадянином з природи речі може бути тільки особа фізична, отже приписи покликаного закону не відносяться до осіб юридичних. А якби прийняти, що поняття громадянства можна поширити на юридичні особи, то і в такому разі покликані приписи не можуть стосуватися юридичних осіб, бо юридичні особи з природи речі не посідають народности руської, яка мала б право вносити письма в язиці руськім..." [5, c. 37]. Лише Найвищий Суд своєю постановою від 17 листопада 1931 року, скасувавши оскаржену ухвалу апеляційного суду, зазначив, що за змістом ст. 2 Закону "з духа закону, із загального вислову "сторони" (ст. 2 і 4 Закону) слідує, без сумніву, в льогічній послідовности покликаних приписів правних, що цей закон надає не тільки поодиноким громадянам право уживати також їх матірного язика, але дає таке саме право також особі правній як збірній, що складається з также громадян" [5, c. 37].

Викликають лише здивування такі "помилки" апеляційного суду, коли у згаданому циркулярі міністерства юстиції чітко було роз'яснено, що українські юридичні особи користуються всіма правами фізичної особи щодо мовного законодавства. Тут, швидше, йшлося про бажання надто вузько тлумачити мовний закон, аби обмежити і так не надто широкі права української мови. Це ж саме можна сказати стосовно судової практики участі в судовому засіданні так званих кураторів, коли призначена судом особа нібито заступала в суді відсутню сторону процесу – українця. Такий куратор усі свої листи, клопотання писав лише по-польськи, хоча сам міг бути українцем. Найвищий Суд визнав таку судову практику у своїй постанові від 2 жовтня 1930 р. правильною [1, c. 218-219]. Або, наприклад, таке.

Свідок-українець мав право давати свідчення в судовому засіданні рідною, українською мовою, але текст присяги про те, що він зобов'язується говорити правду, мусив виголосити обов'язково по-польськи. З цього приводу міністерство юстиції звернулося до Найвищого Суду, який своєю постановою від 8 лютого 1926 р. висловив думку, що така присяга може бути виголошена рідною, українською, мовою. Тому Найвищий Суд рекомендував направити в кожен суд текст такої присяги по-українськи, аби полегшити суддям заприсягання свідків [19, c. 496-497]. Нарешті, ще один приклад непослідовності застосування цього закону на практиці. Як уже відзначалося, підсудний міг у судовому засіданні давати всі свідчення по-українськи, але після проголошеного вироку його зголошення щодо наміру оскаржити вирок мало бути неодмінно польською мовою. Українські адвокати гостро критикували таку практику судів, але змінити ситуацію так і не вдалося. Найвищий Суд своєю постановою від 24 квітня 1930 р. остаточно визначився, що таке зголошення має бути лише державною, польською мовою [9, c. 55].

Дивною видавалася норма закону, за яким лише адвокат-українець міг певною мірою скористатися мовним законодавством щодо захисту свого клієнта-українця. В історії відомо багато прикладів, коли адвокати інших національностей почували себе українцями. Зокрема, у Станіславі жив і працював відомий адвокат Макс Зайнфельд [11, c. 55], за національністю єврей. Ще навчаючись у гімназії, він відвідував так звану "надообов'язкову науку української мови". З часом Зайнфельд став "українським адвокатом". У 1919 р., після захоплення поляками Східної Галичини за українські симпатії Зайнфельда було ув'язнено. Повернувшись до адвокатської практики, він активно прилучився до захисту в українських політичних судових процесах. Зайнфельд не є поодиноким прикладом. Можна також назвати хоча б Анзельма Люзнера з Монастирськ [11, c. 56].

Loading...

 
 

Цікаве