WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права української мови у кримінальному судочинстві другої речі посполитої 1918-1939 рр. - Реферат

Права української мови у кримінальному судочинстві другої речі посполитої 1918-1939 рр. - Реферат

Реферат на тему:

Права української мови у кримінальному судочинстві другої речі посполитої 1918-1939 рр.

Беззаперечною є істина, що мова є засобом порозуміння між людьми. Правовий статус мови у державі значною мірою свідчить про рівень національної самосвідомості народу, про ступінь розвитку культури, політичну згуртованість. Право нації на використання рідної мови у повсякденному житті є природним правом, проте це зовсім не означає, що це право завжди і всюди всім суспільством держави сприймається однаково. Не одне покоління українців виборювало це право у жорстокій і кривавій боротьбі зі своїми поневолювачами. Тому в історичні епохи загострення боротьби за права рідної мови також свідчив про рівень консолідації нації. Як влучно зазначив відомий державний і політичний діяч ЗУНР адвокат Кость Левицький, право рідної мови "це перше право людини, народу і нації, що бореться за свої права. Воно виховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непорушне відчуття свого етнічного походження, значить права: рідної мови, бо ж цим знанням воно презентує свій характер національного існування і самосвідомости, чести й поваги. І чим більше сама нація поважає свою мову у живому слові й письмі, тим більше поваги і респекту здобуває вона у других націй, сусідських держав і чужих" [6, c. 12].

Історія боротьби українського народу за права національної мови на землях Східної Галичини бере свій початок головно з кінця ХІХ ст., з часу, коли в українському суспільстві розпочався процес духовного національного відродження.

Австро-Угорська монархія попри те, що була окупантом на землях Східної Галичини, давала широкі можливості народам своєї імперії для розвитку національних культур та рідних мов.

Конституція Австро-Угорщини від 21 грудня 1867 року в ст. 19 записала: "Всі народи держави рівноправні й кожен народ має непорушне право берегти й розвивати свою національність і мову. Держава признає рівноправність усіх вживаних у краї мов у школі, уряді та приватному житті.

В краях, де живе кілька народів, мають бути прилюдні установи, навчання так уладжені, щоби кожний з тих народів одержав потрібні засоби для науки в своїй мові без силування до вивчення другої краєвої мови" [цит. за 1, c. 178].

У всіх судових і прокурорських органах українці могли вільно користуватися в усіх випадках як усно, так і письмово українською мовою. Всі слідчі, прокурорські і судові допити українців проводили українською мовою. Законодавство Австрії, надаючи право користування українською мовою, виходило не з національної належності особи, а з факту, що українська мова була рідною мовою особи.

Важливо також наголосити про досить високу гарантію дотримання права в Австро-Угорщині на національну мову. Коли Галицьке намісництво, листуючись з своїми мешканцями вжило латинського алфавіту, то, за скаргою українців, Державний Трибунал у Відні 25 квітня 1882 року водночас висловився, що дії намісництва грубо порушують ст. 19 Конституції від 21 грудня 1867 року [1, c. 181].

На превеликий жаль, українці Східної Галичини, на противагу полякам, не спромоглися скористатися широкими можливостями для розвитку національної мови та культури.

Відроджена у 1918 р. Друга Річ Посполита Польська, на відміну від Австро-Угорської імперії, виявляла свій окупаційний та шовіністичний характер влади і в тому, що стосувалося мовного законодавства.

Польське законодавство, яке регулювало право національних меншин на вживання рідної мови, умовно можна поділити на міжнородно-правові норми і суто внутрішні законодавчі акти.

Вже у так званому "Трактаті про охорону національних меншин" від 28 червня 1919 року, підписаного у Версалі між Польщею і державами Антанти, польська держава брала на себе низку зобов'язань щодо національних меншин.

Зокрема, вона давала обіцянку, що жодний закон, розпорядження польської влади не буде суперечити правовим нормам цього трактату.

Стаття 7 вимагала від Польщі, аби всі мешканці держави незалежно від раси, мови або релігії, були рівні перед законом і мали право користуватися всіма цивільними і політичними правами, у тому числі доступу до професій і посад. І що найголовніше, польський уряд мав вжити заходів до покращення застосування й використання рідної мови в судах. Трактат не розшифровував, що він мав на увазі під термінами "покращити, поліпшити" використання рідної мови.

Таке розпливчасте формулювання норми трактату щодо вживання рідної мови в судах національними меншинами викликало велику дискусію серед польських правників [19, c. 81, 211-215, 495-497; 20, c. 673-677], серед яких були й такі, що почали звинувачувати польську делегацію на мирній конференції в Парижі у зраді національних інтересів, а офіційні урядові кола постійно говорили про те, що трактат про меншини Польщі нав'язано державами Антанти. Тим часом недосконалість правових форм трактату стосовно прав національних меншин, по суті, мало що давала представникам непольської національності.

Другим за чергою правовим документом, який проголошував права мови національних меншин у польській державі, була Конституція від 17 березня 1921 р. [14]. Вона увійшла в історію як Березнева Конституція і констатувала, що Друга Річ Посполита є державою багатонаціональною.

Стаття 109 Конституції проголошує: "Кожен житель має право на збереження своєї національності і на розвиток своєї мови та національних особливостей.

Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний і вільний розвиток їх національних особливостей за допомогою автономних союзів меншин публічно-правового характеру в рамках загального союзу самоуправління.

Держава матиме право контролю щодо їхньої діяльності та допомоги в разі потреби фінансовими коштами".

Стаття 110 надавала право національним меншинам створювати за власний кошт доброчинні, релігійні, освітні та громадські організації.

Розвиваючи Березневу Конституцію, у 1924 р. розпочали розролятиі мовне законодавство.

Навесні 1924 р. голова Ради Міністрів Польщі, Владислав Грабський створив "комісію чотирьох" [20, c. 606], до складу якої увійшли Станіслав Грабський, Льовенгерц, Старчевський та Станіслав Тгугутт. Невдовзі з'явилося три проекти закону про права національних меншин на використання рідної мови у державному, громадському житті та судочинстві. Після обговорення проектів у сеймі та сенаті було прийнято три закони про мови від 31 липня 1924 року.

Закон про права української мови у судочинстві мав назву "Про мову урядування судів, урядів прокурорських і нотаріатів" [16].

З метою одноманітного і правильного тлумачення та застосування закону Міністерство юстиції Польщі видало спеціальний циркуляр від 30 вересня 1924 р. із подальшими змінами від 14 квітня 1925 р. [17], а Президент держави – своє розпорядження від 6 лютого 1929 р. [18].

Закон підтвердив, що "мовою внутрішнього і зовнішнього урядування судів і нотаріату є польська мова як мова державна".

Дія циркуляру була поширена на території апеляційних судів Любліна та Вільна, а також Луцького та Рівненського окружних судів. Щодо території Східної Галичини, то Міністерство юстиції так і не видало подібного циркуляру. Лише Президія Львівського апеляційного суду видала декілька своїх циркулярів до судів свого округу, в яких давалося роз'яснення мовного закону. В цілому апеляційний суд займав позицію, що застосовуючи закон про мови, судовим працівникам слід тлумачити його стисло, бо "українська адвокатура й громадянство будуть старатися пояснювати їх поширено" [1, c. 218].

Право національних менших на користування рідною мовою у судочинстві було надане польським громадянам української (в тексті "руської"), білоруської та литовської національностей. Не кожний українець міг скористатися цим законом, а лише той, що був громадянином Польщі і проживав на визначеній законом території, "в судах і урядах прокурорських, що розташовані на території округу Львівського апеляційного суду та Волинського і Поліського воєводств" (ст. 3). Оскільки для волинських земель апеляційний суд був у Любліні, то, отже, українці цих земель могли користуватися рідною мовою і у Люблінському апеляційному суді.

Loading...

 
 

Цікаве