WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р. - Реферат

Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р. - Реферат

Реферат на тему:

Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.

Політична ситуація в Європі після Першої світової війни виявилась вкрай несприятливою для українського народу. Втрата українцями національної державності, поразка визвольних змагань, дали змогу сусіднім державам анексувати значну частину українських земель. Українська нація, що так і не встигла сформуватися, опинилася під загрозою насильницької асиміляції, українські етнічні території потрапили під владу іноземних держав. Внутрішня роз'єднаність українського народу, відсутність самостійної цілісної держави стали причиною того, що долю українців вирішували чужоземні держави, часто необізнані з політичним та економічним становищем України.

Особлива увага державами – переможицями приділялась етнічним українським землям, які в історичній літературі дістали назву Західної України, що охоплювали Східну Галичину, Західну Волинь, Полісся і Холмщину. Ці території попередньо належали Російській та Австро-Угорській імперіям. Належність Полісся і Волині до Польщі не викликали правових заперечень ні з боку країн Антанти, ні з боку Радянської Росії. Інакше виглядав статус Східної Галичини: з позицій українського бачення вона перебувала під польською окупацією, а в еміграції у Відні існував уряд Західноукраїнської Народної Республіки.

Країни Антанти тривалий час обговорювали питання про статус Східної Галичини в різноманітних комісіях, місіях і радах Паризької мирної конференції. За її рішенням, від 25 червня 1919 р. Польща вважалася формально лише військовим окупантом Західної України.

20 листопада 1919 р. Найвища Рада на засіданні прийняла опрацьований комісією для польських справ проект статуту під назвою "Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини". Згідно з цим проектом, Галичина мала стати окремою автономною країною, якою впродовж 25 років мала адмініструвати Польща на основі окремого мандату і під контролем Союзу Народів [1, с. 108]. Між Польською республікою і Галичиною мав бути встановлений кордон, який не зовсім збігався з етнографічним. Законодавчою установою стане крайовий сейм, до компетенції якого входитимуть релігійні, освітні, фінансові й земельні справи, а всі інші – до компетенції польського сейму. Шефом адміністрації мав бути губернатор, призначений головою польської держави. Польща набула права представляти Галичину у міжнародних відносинах. У Львові функціонуватиме Найвищий Судовий Трибунал Галичини. Істотною умовою проекту була заборона впроваджувати в Галичині колонізаційний режим. Коли мине 25-річний термін, Рада Союзу Народів мала право продовжити дію цього статуту, або змінити його.

Щойно був затверджений Статут, а вже польський уряд, за підтримкою Франції, виступив проти 25 річного строку мандату, і 25 грудня Рада голів делегацій пішла на зустріч польським вимогам, знявши з Статуту строк мандату [2, с. 82].

18 березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією (яка водночас представляла Радянську Україну і Білорусію) та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80% українців, 10-11% єврейського населення, а решта – поляки [3, с. 262].

Друга Річ Посполита сприймала ці території як невід'ємну частину власної держави, як своєрідну компенсацію за кількасотлітню неволю, а відтак вважала, що мала на них історичні права. Українці ж розглядали цю справу інакше, беручи до уваги кілька таких моментів. По-перше, Східна Галичина, Волинь Полісся та Холмщина дістались Польщі в результаті мирного договору, укладеного в Ризі, що відзначив закінчення польсько-радянської війни і став доказом тогочасної військової переваги Польщі над радянською Росією. По-друге, "Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини" 1919 року надавав Польщі можливість втручання у внутрішні справи цієї території. Врешті, по-третє, на Західній Україні вважали, значною мірою слушно, що Польська держава проводить тут політику полонізації та викорінення українців, позбавляючи їх можливості вільного розвитку.

Крім того, Річ Посполита відродилась як багатонаціональна держава (відсоток непольської національності досягав 30%), а українці становили найчисленнішу етнічну меншину (майже 5 млн., тобто 16% населення країни). На її основі складались дві розрізнені з багатьох точок зору громади: з одного боку, близько 3 млн. мешканців колишньої австрійської окупації (головно, Східна Галичина) – греко-католиків із сильним почуттям національної самобутності, добре організованих політично і економічно, з іншого – майже 2 млн. колишніх громадян Російської імперії (головно, Волинь і Полісся) – православних, з непробудженою національною свідомістю і які значно відставали від своїх південних сусідів в культурному і економічному розвитку. Польська влада старалась за будь-яку ціну підтримати таку різницю [4, с. 79-80].

Правовий статус українців, як і інших національних меншин, в Польській державі визначали як міжнародні угоди, так і внутрішнє законодавство. Відповідно до положень Версальського мирного договору, підписаного 28 червня 1919 року, та конституції, прийнятої в березні 1921 року, Польща гарантувала всім громадянам, незалежно від національності, раси чи віросповідання, рівність перед правом, свободу відправляння релігійних обрядів, доступ до публічних органів, можливість користуватися власною мовою та утворення власного шкільництва. Разом з тим поступово державно-правовими актами Польщі скріплювалась і тимчасова воєнна окупація Галичини. Зокрема, 30 січня 1920 р. було скасовано Галицький крайовий сейм, створений австрійським урядом 1861 р. як орган крайового самоврядування. Він обирався на шість років за куріальною системою, в національному відношенні був польським – і натомість запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 р. Східній Галичині надано офіційну назву Східна Малопольща. Законом від 3 грудня 1920 р. здійснено новий адміністративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське воєводства. Заборонялося вживати назви "Україна", "українець", а замість них використовувались анахронізми "руські", "русін", "русінські" [5, с. 237]. На Волині і Поліссі в 1920 р. припинило свою діяльність Цивільне Управління Східних Земель – там утворено Волинське та Поліське воєводства.

Водночас польський уряд не припиняв вести активну політичну боротьбу за офіційне визнання західними державами анексії Польщею значної частини українських земель. 10 серпня 1922 року на засіданні спеціальної урядової комісії обговорювалась можливість прийняття статуту для Галичини, запропонованого Антантою ще у 1919 р. Одночасно було розроблено новий проект, який значно відрізнявся від згаданого. У ньому Галичина трактувалась не як окрема провінція, а визнавався існуючий поділ на Станіславське, Тернопільське та Львівське воєводства з автономією для кожного та воєводських сеймиків. Замість Галицького сейму передбачалося поділити сеймики на українську та польську палати, які мали обиратись окремо і кожна встановлювала свій бюджет. Це означало, що обидві національності незалежно від кількості населення у воєводстві мали однакові права та можливості. Сеймики могли також ухвалювати самостійні рішення стосовно економіки, віросповідання, освіти, місцевого самоврядування. Міністр закордонних справ Г. Нарутович вручив цей проект представникам Англії, Франції та Італії разом з меморіалом про становище в регіоні та проханням про дозвіл на проведення виборів під контролем західних держав, які мали б вирішити долю краю [6, c. 197-198].


 
 

Цікаве

Загрузка...