WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Англійський колоніальний режим у Канаді та його особливості (друга пол. XVIII ст.) - Реферат

Англійський колоніальний режим у Канаді та його особливості (друга пол. XVIII ст.) - Реферат

Акт відновив французьке цивільне право, однак зберіг дію англійського кримінального права. Надаючи католикам можливість обіймати будь-які громадські посади, водночас відкидав недоторканність особи та виборні інститути.

Колоніальна адміністрація залишилася без змін: уся влада в колонії і далі належала генерал-губернатору, наділеному дикторськими повноваженнями, і законодавчій раді, яка налічувала від 17 до 23 чол.

Прийняття Квебекського акта викликало у Канаді бурхливу реакцію. Якщо англійська меншість розгорнула рух за його скасування, не виступаючи, однак, проти колоніального режиму взагалі, то місцеві сеньйори і католицьке духовенство, які претендували у своїх вірнопідданських петиціях на право говорити від імені всієї франкоканадської національної спільності, зустріли його захоплено. Щодо основної маси франкоканадського населення – селянства, – то воно, звичайно, без ентузіазму зустріло звістку про відновлення церковної десятини і ненависних старих феодальних повинностей.

У 13 англійських колоніях Квебекський акт викликав різко негативну реакцію. 24 жовтня 1774 р. делегати першого Континентального конгресу у Філадельфії схвалили "Лист жителям провінції Квебек", в якому критикували зміст закону і закликали приєднатися до союзу американських колоній, підтримати їх справедливу боротьбу. І хоча Канада була втягнута у збройну боротьбу американських колоністів, однак не розділила долю 13 колоній, і Великобританія зберегла у ній своє панування. Декларація, незважаючи на всю її велику вибухову силу, не дала французькому населенню Квебека впевненості, що його національні права у випадку вступу у союз штатів будуть гарантовані. Шовінізм англоканадської меншості, неоднозначність позицій Континентального конгресу, "який плямував католицизм в Англії і вихваляв свободу совісті у Квебеці", викликали у багатьох канадців відчуття стриманості і настороженості. Нездатність американських патріотів запропонувати франкоканадцям у ході війни за незалежність переконливого вирішення національного питання використовували власті і церква Квебека для розпалювання антиамериканських настроїв. І, нарешті, проголосивши благородну мету звільнення канадців від гніту метрополії, американці почали вдаватися до методів насилля, перетворюючись у визволителів на словах і загарбників насправді [14, c.25].

Найістотнішим наслідком Війни за незалежність у США, який вплинув на політику Англії у Канаді і внутрішній розвиток колонії, став переїзд у Канаду численних ворогів американської революції – лоялістів. Лоялістська еміграція поряд із подальшою імміграцією у Канаду з Англії і США заклала основи для формування нової англоканадської нації, у результаті якої у подальшому склався двонаціональний характер Канади [12, c.929].

Метрополія надавала лоялістам території на заході Квебека, переслідуючи такі дві цілі. З одного боку, навколо канадців склалося б англійське оточення, а з іншого – поселення лоялістів уздовж кордону із США створили б надійний захист від можливої експансії американських сусідів із півдня [17, c.83].

З перших днів існування нових поселень розпочався рух за введення вільної системи землекористування, спалахнули заворушення, породжені невдоволенням привілейованої лоялістської верхівки офіцерами, які узурпували владу в округах – тауншіпах, відсутністю представницьких виборних органів. Усе це в результаті вилилося у рух за скасування Квебекського акта 1774 р. На чолі руху стали канадські торговці, чиї інтереси йшли в розлад із діями колоніальних властей. У русі за реформи активну участь брало і франкоканадське населення: найперше представники нової місцевої буржуазії – франкоканадські торговці, середні верстви – ремісники і міські жителі. У петиціях знайшли відображення і інтереси менш активного в політичному відношенні селянства. Однак колоніальна верхівка всіляко поставала проти радикальних змін і піклувалася в першу чергу про зміцнення існуючого колоніального устрою.

У 1787 р. водночас з новою хвилею збору підписів під петиціями на адресу короля і парламенту у колонії виникла справжня політична криза. Колоніальний режим, по суті, був паралізований, губернатор і Законодавча рада не могли виконувати навіть свою безпосередню функцію – збирати податки і збори. Невдоволеність існуючим станом справ у Канаді, зміна ситуації у всій Британській колоніальній Імперії після Війни за незалежність потребували внесення негайних і необхідних коректив у політику Лондона.

У лютому 1791 р. англійський парламент схвалив проект закону про Канаду, який дістав назву Конституційного акта 1791 р. За цим актом, колишня колонія Квебек поділялася на дві провінції – Верхню (англійську) і Нижню (французьку) Канаду, кордон між якими встановлювався по р. Оттаві [2, c. 129].

Згідно з Конституційним актом 1791 р., англійський монарх і парламент метрополії були носіями вищої влади у провінціях Британської Північної Америки. Влада короля виражалася передусім у тому, що він вважався верховним власником усіх суспільних земель у колонії, призначав вищих посадових осіб у колонії: губернатора, верховного суддю, головного прокурора, скарбника та ін. Проте на практиці призначення обмежувалося губернаторським постом, а на всі інші посади призначав сам губернатор від імені короля. Під безпосереднім контролем корони перебувала значна частина доходів провінцій, а також право "патронажу", тобто призначення на релігійні посади. Щоправда, це право не поширювалося на римо-католицьку церкву, де єпископ призначався папою, а місцеві священики – кюре обиралися на зборах приходу за рекомендацією єпископа.

Міністр у справах колоній був головною і основною особою, якій підкорялися чиновники колоніальної адміністрації. Один із перших істориків канадської революції, біограф Вільяма Маккензі Ч.Ліндсей, справедливо зазначав, що "уся сила уряду була сконцентрована на Даунінг-стріт, і всі колоніальні чиновники, від вищих до нижчих, були маріонетками у руках міністра у справах колоній" [24, c.345-346].

Кожна провінція мала свій колоніальний уряд на чолі з губернатором, наділеним вищою законодавчою, військовою і судовою владою, колоніальний парламент, який складався із верхньої палати – Законодавчої ради і нижньої – асамблеї. Членів Законодавчої ради губернатор призначав пожиттєво. Із спадковим правом, асамблея обиралася населенням на підставі майнового цензу. Згідно з Конституційним актом 1791 р., виборче право у колонії надавалося чоловікам, які досягли 21 року і мали британське підданство щонайменше один рік. Майновий ценз був досить високим. Відтак жінки, робітники, щойно прибулі емігранти позбавлялися виборчого права. Обмеженість виборчого права поглиблювалась нерівним представництвом від різних населених пунктів. Депутати асамблеї мали обиратися від графств і міст, проте норма представництва властями не дотримувалася.

Усі старі закони залишалися у силі, так само як і усі колоніальні обмеження на торгівлю та ін. На території Нижньої Канади зберігалися феодальні порядки, а на території Верхньої Канади земля відтепер повинна була надаватися на підставі англійського вільного тримання (фрігольда). У Нижній Канаді цей принцип не мав обов'язкового характеру. Римо-католицька церква і далі мала право на збір десятини з католиків, однак усі інші привілеї отримувала англіканська церква.

Порівнюючи з попереднім колоніальним устроєм, Конституційний акт 1791 р. у певному розумінні означав поступку з боку метрополії. Населення Канади на відміну від населення інших англійських колоній у Північній Америці вперше здобуло право обирати представницькі орган – асамблею. Колоніальні асамблеї відіграли важливу роль у зростанні визвольного руху і завоюванні незалежності, а встановлений, хоч і на незначній території принцип вільного буржуазного володіння землею став однією з основ розвитку капіталістичних відносин у країні [8, c. 65].

Парламентський акт 1791 р. зробив поступку франкоканадському населенню – надав право обирати своїх представників у провінційну асамблею. Проте надане право було химерою, адже воно не давало жодної реальної влади. Здавалося б, поступкою франкоканадській більшості був і поділ Квебека на дві провінції, але це зовсім не означало відмови метрополії від політики "розфранцуження". Як справедливо зауважує В.А. Тішков, "з метою забезпечення лояльності підданих, метрополія залежно від обставин намагалася поєднати політику поступок франкоканадському населенню з політикою його "заанглізування" [16, c.103].

Loading...

 
 

Цікаве