WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Основні положення вірменського феодального права за судебником Мхітара Гоша - Реферат

Основні положення вірменського феодального права за судебником Мхітара Гоша - Реферат

Вірменське спадкове право допускало спадкування як за законом, так і за заповітом. За законом, у першу чергу до спадкування допускались подружжя, діти померлого, як сини, так і дочки, які не вийшли заміж і не отримали приданого, а потім – внуки і правнуки. У випадку, відсутності дітей і внуків не було, до спадкування закликали найближчих родичів по батьківській лінії. Якщо і таких не було, то майно передавали найближчим родичам по материнській лінії. Частину спадкового майна, що припадала родичам, визначали звичаєвим правом. Наприклад, дочка, що вийшла заміж і дістала придане, могла внести його назад у спадкову масу померлого батька й після цього брати участь в її розподілі нарівні з іншими спадкоємцями. Дядьки та сестри спадкодавця спадкували лише тоді, якщо не було більш близьких за ступенем споріднення спадкоємців, і могли отримати не більше ніж 1/3 частину майна. Широко практикувалось спадкування за заповітом. Письмовий заповіт необхідно було скласти в присутності щонайменше трьох свідків. Спадкодавець мав право на зміну свого заповіту.

Норми кримінального права, за Судебником, спрямовані на пом'якшення суворості покарання, що застосовувало до злочинців у феодальному суспільстві. Зокрема, смертну кару можна було замінити "ціною за кров", тілесне покарання – штрафом. Визначаючи покарання, Судебник проводив межу між умисними злочинами, вчинення яких визначалися намірами і постійною волею злочинця, і неумисними злочинами. Серед покарань Судебник встановлював: 1) смертну кару; 2) тюремне ув'язнення; 3) калічництво; 4) грошове стягнення – ціна за кров і штрафи; 5) вигнання; 6) епітимію, тобто церковне покаяння. Найтяжчими злочинами, що каралися смертною карою, Судебник називав державну зраду і допомогу ворогу в захопленні фортець та міст. Якщо факт зради виявляли, проте місто не було здано ворогу, злочинець – нехристиянин (тобто мусульманин) підлягав смертній карі. Християнина, то, хоч він і був вартий смерті, карали відрубуванням руки або осліплювали з тим, щоб не позбавити злочинця можливості покаяння. До числа тяжких злочинів, караних смертною карою, Судебник відносив також злочини, вчинювані феодалами проти царів або феодалів-васалів проти своїх сюзеренів, а також умисне вбивство невірним (тобто мусульманином) християнина.

В патріархальному дусі з посиланнями на староєврейські закони Мойсея Судебник передбачав смертну кару і тим, "хто вдарить батька свого або матір свою" (ст. 23, 25, ч. 11) [5, с. 240]. За умисне вбивство християнином мусульманина і неумисне вбивство християнином християнина, а також за вбивство слуг і служанок їхніми панами стягувалась "ціна за кров" і водночас призначалося церковне покаяння. Якщо вбивця не міг заплатити ціну за кров убитого, яка стягувалась відповідно до суспільного становища, то продавали його майно, а коли і цього не вистачало, то Судебник передбачав віддати вбивцю на службу і рабство до найближчих родичів убитого, оскільки "ціни, достойної крові людини, не існує, бо людина – творіння бога і образ його". Слідом за вбивством на друге місце за тяжкістю злочинів Судебник ставив розбій, за який передбачалась також страта, причому це покарання призначалось не тільки розбійникам, а й особам, що їх прикривали та їх спільникам (ч. 11 ст. 19). Умисний підпал чужого будинку карався відрубанням руки і стягненням ціни загиблого під час пожежі майна в багатократному розмірі (ст. 48). Особливе місце в Судебнику відведено статті, що карала смертю за викрадення християн невірними (ст. 24, ч. 11), і виникла вона в результаті частих випадків викрадення дітей в Закавказзі в ХІІ–ХІІІ ст. для продажу їх на невільничих ринках Сходу. Характерно, що коли викрадач був християнином, то смертну кару заміняли тюремним ув'язненням з покладанням на ув'язненого обов'язку повернути проданого на батьківщину, а якщо це було неможливо, то винного звільняли, проте виколювали йому очі.

Допускалося, щоб за злочин, вчинення якого тягнуло смертну кару, карався будь-хто інший з близьких родичів засудженого, якщо він прагнув своєю смертю спокутувати провину злочинця (батько за сина і син за батька). Судебник допускав вбивство нічного злодія, що таємно проник в будинок, спійманого господарями на місці злочину. Крадіжка казенного майна каралась вигнанням з країни з осліпленням (виколюванням очей) або відрубуванням обох рук. Калічництво каралося грошовим штрафом та епітимією.

У Судебнику детально розроблені питання стосовно відшкодування збитків, заподіяних майновими злочинами (крадіжка худоби, потрава посівів, псування найманими працівниками знарядь праці, порубка фруктових дерев та ін.). Розмір штрафу, стягуваного з винного на користь потерпілих, визначався за тим видом злочинів залежно від того, умисні чи неумисні збитки.

Судебник надавав право царям, князям, старійшинам, священикам та іншим особам здійснювати суд із засідателями, які повинні обиратися суддями з досвідчених людей і обізнаних з законом, оскільки рішення суду має бути "бездоганним і переконливим". Суд поділявся на світський і на духовний, причому духовний суд очолював єпископ з його вченим радником (вардапетом) і трьома засідателями при ньому, а суд світський – князем чи старійшиною, які судили з засідателями. Суд має здійснюватися із залученням показань свідків, причому жінки в свідки допускалися лише в тому випадку, коли не було свідків чоловіків. Оцінюючи показання доказів двох-трьох жінок, судді порівнювали їх за показань одного чоловіка. У тому випадку, якщо жінки допускались як свідки, їх "добропорядність" засвідчувалася кількома чоловіками. Проте і в тому випадку закон забороняв їм з'являтися в суд, і вони давали показання вдома кільком чоловікам, які, повернувшись до суду, свідчили про зміст їхніх показань. Спершу, ніж давати показання в суді, свідки, як і сторони, повинні були присягнути, поклавши руку на хрест, про те, що вони говоритимуть правду. Повнолітній свідок, який допускався до присяги в суді, – це чоловік, що досягнув 25 років. Літні особи, діти, а також ті, що відбували церковне покаяння та "недобропорядні" жінки, а також заарештовані, до присяги в суді не допускалися.

Судебник суворо карав свідків, які давали неправдиві показання за принципом: "зробіть йому те, що замислював брату своєму". Неправдиве свідчення, згідно з законом, каралося каяттям упродовж п'яти днів при якому-небудь монастирі і протягом року винний з протягнутою рукою мав просити милостиню на користь бідних і лише після того міг спілкуватися з іншими. Це було, однак, пом'якшеною формою покарання і допускалося лише в тому випадку, якщо визнаний безчесним, не карався судом до смерті і звільнявся за допомогою грошових штрафів.

Намагаючись пом'якшити суворість, характерну феодальному праву того часу, Мхітар Гош встановлював правило, за яким смертний вирок не виконували без санкції царя, а злодій, засуджений старійшинами до тілесного покарання, не піддавався такому, якщо вирок не затверджено царем. Судові вироки повинні були виконувати швидко, не завдаючи зайвих мук покараним і не надто їх ганьбити.

Відтак, Судебник М. Гоша є цінним першоджерелом для вивчення вірменського права, яке, зокрема, тривалий час діяло у вірменських поселеннях Львова, Кам'янця-Подільська та в інших місцевостях України.

Література

  1. Армянский судебник Мхитара Гоша / Пер. с древнеармянского А.А.Паповяна.– Ереван, 1954.

  2. Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши (армяне в Подолии).– Ереван, 1980.

  3. История государства и права СССР: Учебник. Ч. 1 / /Под ред. Ю.П.Титова.– М., 1988.– С. 373–379.

  4. Кульчицкий В.С. Армянский "Судебник" Гоша и его применение во Львове // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Сб. материалов второй украинско-армянской научной сессии.– К., 1965.– С. 145–150.

  5. Юшков С.В. История государства и права СССР.– М., 1961.– Ч. 1.– С. 234–241.

Loading...

 
 

Цікаве