WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Спадкова оренда землі в стародавньому Римі - Реферат

Спадкова оренда землі в стародавньому Римі - Реферат

Серед романістів переважає думка, що віддавали землю у вічну спадкову оренду за vectigal італійські міста, колегії жерців, держава. Такої думки дотримується Барон: "Італійські міста (до того також і Римська держава, і колегія жерців) часто віддавали в найми свої ділянки на досить тривалий час (100 років) або назавжди (у спадкову оренду) для того, щоб орендар справно платив найману плату (vectigal)" [10, с. 78]. Д.Азаревич стверджує, що "вже в часи республіки муніципії, колегії жерців та інші корпорації віддавали в найм свої землі приватним особам на тривалі строки (на 100 років)" [11, с. 477].

З наведеного можна припустити, що, крім міських общин, у спадкову вічну оренду за vectigal землю могла надавати держава, а також колегії жерців, отже, землі приватних осіб не були предметом оренди agro vectigales, оскільки ця оренда, як випливає з Дигест Юстиніана (Д.6,3,1), має винятково публічний характер, адже в оренду надавались тільки землі civitatum (общинні) і до приватних володінь не застосовувався речовий позов (actio in rem), який надавався орендарю agro vectigales. Наймач міг відчужувати, віддавати в заставу і передавати за заповітом своє право, проте з умовою, що становище власника не погіршувалось. Якщо наймач не сплачував vectigal, то власник повертав собі землю через rei vindication (віндикаційний позов).

Визначаючи правову природу відносин між власником земельної ділянки і особою, якій вона надавалась в обробіток, необхідно звернутись до Інституцій Гая (І. 3, 145), автор яких вважав, що цим правовідносинам притаманні ознаки договору купівлі-продажу (emptio-venditio) і договору оренди (locatio-conductio). До того ж, як зазначає Гай, важко встановити, чи ager vectigalis mancipum, надані in perpetuum, становлять умову договору купівлі-продажу, чи умову договору найму. Гай стверджує, що більшість юристів дотримуються думки, що в такому випадку – це договір найму [4, с. 106].

Отже, на підставі твердження Гая можна зробити висновок, що ці відносини були зобов'язальними і для захисту прав сторін треба було застосовувати особистий позов (action in personam), який надавали для захисту правовідносин особистого характеру між двома особами [12, с. 98]. але в Д. 6, 3, 1 вектигалісті (наймачу ager vectigalis) надається речовий позов (action in rem) проти будь-якого володільця і навіть проти власника [5, с. 161].

З наведеного джерела права можна припустити, що найм ager vectigalis досить швидко почав відмежовуватись від звичайної оренди. І особливу роль у цьому відіграли претори, що надавали вектигалісті позовний захист на зразок rei vindicatio, який мав власник, actio in rem vectigalis. Отже, випливаючи із права публічного та відокремлюючись від права зобов'язального, ці правовідносини посідали належне місце серед речових прав особи в Римі (ius in re aliena).

Вектигаліста був володільцем земельної ділянки. З Д.13,7,16,2 та Д.20,1,31 випливає, що земельну ділянку (ager vectigalis) не тільки могли віддавати, але фактично віддавали у заставу (pignus). В класичному римському праві договір застави був дійсним лише у випадку, коли боржник був володільцем. Тому з факту, що вектигаліста віддавав ager vectigalis у заставу, можна дійти висновку, що він був законним володільцем. Це положення підтверджують інші джерела римського права (Д.6,2,12,2) [5, с. 160], а також і те, що вектигаліста користувався як володілець посесорним захистом, тобто претор для охорони його прав міг надати, наприклад, інтердикт unde vi.

Предметом ius in agro vectigali були насамперед пустуючі землі або земельні ділянки, які залишились після розподілу державних земель у приватну власність так званому subsiciva. Орні землі надавали, як правило, в короткострокову оренду, що підтверджується змістом Д.6,3,1 [5, с. 161].

У римських джерелах права немає вказівки на те, що вектигаліста був зобов'язаний обробляти земельну ділянку. Відомо тільки, що наймач міг її втратити, якщо не сплачував щорічно vectigal (Gai.3,145) [4, с. 106]. Можна припустити, що вектигаліста був зобов'язаний обробляти землю, щоб мати змогу сплачувати vectigal. Такий обов'язок випливає також з того, що вектигаліста не міг допускати погіршення стану земельної ділянки.

Термін найму agri vectigales встановлювався, як вважає граматик Хігін, на 5 років, очевидно, з правом поновлення його [6, с. 23]. Інші романісти стверджують, що цей термін становив 100 років [10, с. 78; 11, с. 477]. Проте Гай та Павло (Gai 3,145; Д.6,3) говорять про найм чи оренду вічну – ius perpetuum, тобто правовідносини між власником земельної ділянки та вектигалістою зберігалися доти, поки сплачувався vectigal.

З наведеного можна зробити висновок, що ager vectigalis – це була земля, яка надавалася спочатку муніципіями, а згодом державою і колегіями жерців у вічну оренду за сплату vectigal. Ця оренда чи найм бере свої витоки з права публічного через відповідні зобов'язання і стає речовим правом. Орендар – вектигаліста був законним володільцем, права якого захищались преторськими інтердиктами. Повноваження вектигалісти були максимально наближені до прав власника: він міг передати своє право не тільки спадкоємцям, але відчужити його іншим способом, зокрема і шляхом укладення договору купівлі-продажу; мав право на позов, подібний до віндикаційного – actio in rem vectigalis. Правонаступник вектигалісти, незалежно від способу набуття ager vectigalis, був зобов'язаний сплачувати щорічно vectigal (Д.13,7,17; Д.20,4,15) [5, с. 251; 5, с. 337].

В епоху Римської імперії зазнала змін аграрна політика держави. Імператори, часто звинувачуючи багатих патриціїв – patres patriae в державній зраді, конфісковували їхні великі маєтки, зокрема і земельні володіння. Частину цих земель включали в державний земельний фонд (коронні землі), іншу частину – у земельний фонд імператора та його родини (приватні землі імператора) [6, с. 35]. У приватну власність імператорів переходили також і громадські (общинні) землі [7, с. 207]. У зв'язку з цим виникла необхідність в ефективній формі управління цими землями. В законодавстві Юстиніана правовідносини, що виникали з оренди коронних і приватних земель імператора набули, крім назви ius emfiteuticum, ще назву ius perpetuum [6, с. 35]. По суті, в цю епоху право ager vectigalis визначилось як ius perpetuum [7, с. 207].

Ius perpetuum – це вічна спадкова оренда державних та приватних імператорських земель за сталу щорічну плату – ренту (canon). Ius perpetuum було речовим правом [8, с. 83]. Сторонами цих правовідносин були: власник земельної ділянки та перпетуарій (perpetuarius).

Вічність оренди полягала в тому, що вона була необмеженою в часі. Перпетуарія, відповідно до Д.39,4,11,1, можна було позбавити володіння земельною ділянкою лише на підставі відповідного розпорядження імператора [5, с. 694]. Проте, очевидно, згодом, С.11,71,5 було встановлено, що навіть розпорядження імператора [9, с. 719] не могли позбавити перпетуарія його права. За дотримання цієї вимоги відповідальність несли відповідні посадові особи, які готували декрети. У випадку видання декретів про позбавлення перпетуарія права володіння земельною ділянкою вони визнавались недійсними на підставі С.11,66,1 [9, с. 716].

З наведеного логічно випливає запитання: ким був перпетуарій – орендарем чи власником? У Кодексі Юстиніана з цього приводу вживаються терміни perpetuarius, dominus, domini perpetui (С.11,66,1) [9, с. 716]. Перпетуарій був наділений значними за обсягом повноваженнями: відчуження земельної ділянки, надання її у суборенду, у спадок, відпущення на волю рабів, збільшення кількості рабів і худоби (С.11,66,2) [9, с. 716]. Незважаючи на це, назвати перпетуарія власником не можна, оскільки С.11,62,2 було встановлено і його обов'язком є сплачувати щорічну ренту за користування земельною ділянкою – canon або pensio, яку, безумовно, власник не сплачував.

Предметом ius perpetuum були земельні угіддя, що належали Римській державі (res privata), і приватні землі імператорської родини (patrimonium principis). У посткласичний період до державного земельного фонду були внесені землі поганських святинь, вилучені в них імператорами-християнами.

У доюстиніанівському законодавстві поняття ius perpetuum та ius emphyteuticum частково розділяли. Проте досить швидко різниця між ними була ліквідована і в 393 р. вперше ці поняття змішували і вже в Кодексі Юстиніана вони, безперечно, ідентичні [6, с. 36].

Отже, як посткласичне продовження ius in agro vectigali, ius perpetuum притаманні всі його ознаки та характерні риси. Предметом цього права були державні (коронні) та приватні імператорські землі. Перпетуарій міг перенести своє право володіння земельною ділянкою на іншу особу шляхом складення заповіту та відчуження будь-яким способом. За обсягом повноважень його в джерелах права часто прирівнюють до власника. Перпетуарія зобов'язано щорічно сплачувати власнику ренту, розмір якої був незмінним. У законодавстві Юстиніана правове регулювання правовідносин, що випливали із ius perpetuum, визначалось терміном ius emphyteuticum.

Література

  1. Dydynski T. O prawie rolnem w starozytnym Rzymie. Warszawa: W drukarni M.Ziemkiewicza i W.Noakowskiego, 1881.

  2. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу – Львів: Сполом, 1999. – Т.2.

  3. Егер О. Всемирная история: В 4 т. – М: ООО Издательство АСТ, 2000. – Т.1. Древний мир.

  4. Институции Гая // Памятники римского права. – М: Зерцало, 1997.

  5. Corpus juris civilis – Lipsiae Sumtibus Baumgaertneri, 1858. – T.1.

  6. Зобків М. Емфітевза греко-римського права. – Львів: Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1903.

  7. Римское частное право / Под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. – М.: Новый юрист, 1997.

  8. Prawo rzymskie. Slownik encyklopedyczny // Pod redakcja Witolda Wolodkiewicza. – Warszawa: Wiedza powszechna, 1986.

  9. Corpus juris civilis – T.2. – Lipsiae Sumtibus Baumgaertneri, 1858.

  10. Барон. Система римского гражданского права: Кн. ІІ. Владение. – Кн. ІІІ. Вещные права. – К., 1888.

  11. Азаревич Д. Система римского права: Университетский курс. – СПб., 1887. – Т.1.

  12. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права. – Львів, 2000.

  13. Бартошек М. Римское право. Понятия. Термины. Определения. – М: Юрид. лит-ра, 1989.

Loading...

 
 

Цікаве