WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Українська центральна рада в період зламу монархічної державно-правової традиції Росії - Реферат

Українська центральна рада в період зламу монархічної державно-правової традиції Росії - Реферат

Реферат на тему:

Українська центральна рада в період зламу монархічної державно-правової традиції Росії

Лютнева революція в Росії сприяла демонтажу самодержавної влади, створила унікальну ситуацію, скеровану на створення нових форм владних відносин і форм державності. В цей час демократичні відносини проникли в усі сфери суспільного життя. Водночас, процес оновлення суспільства колишньої самодержавної Росії супроводжувався дуже складними політичними і правовими проблемами.

Досліджуючи феномен Центральної Ради, яка виникла в результаті революції в Росії, постає потреба в переосмисленні на якісно новому рівні таких фундаментальних проблем історії держави і права як концепція влади, історія становлення державно-владних інституцій та їхня відповідність правовій платформі в нових умовах існування держави і суспільства, взаємозв'язку, взаємозалежності державної влади, політики, закону і права.

Простежуючи процеси розбудови української державності періоду Центральної Ради, на особливу увагу заслуговують проблеми, що торкаються аналізу функцій держави, можливих рамок її втручання в усі сфери суспільного життя, співвідношення централізму і децентралізації в державному регулюванні, пошуку механізмів прояву і врахуванні інтересів різних соціальних і національних груп населення, зважування пріоритетів і цінностей.

Лютнева революція, поставивши за мету створення нового державного механізму, не могла не враховувати особливостей формування державно-владних відносин в Російський імперії.

Серед науковців нового часу тих країн, які вважають себе ліберальними, монархія зображається надзвичайно консервативним інститутом. Насправді, упродовж майже трьох століть раннього періоду нової історії, монархія виступала як прогресивний інститут, що свідомо ратував за переміни в суспільному і державному житті. У ХУІІІ ст. монархії зробили спробу виступити (і в більшості випадків їм це вдавалось) які прогресивна, і, наскільки це було можливим, справедлива сила. В Росії, де буржуазія не сформувалась, як могутній важіль перемін, єдиним рушієм прогресу фактично залишалась монархія.

Абсолютна монархічна влада в Росії в чистому вигляді зародилась з середини ХVІІ ст. До кінця ХVІІ ст. влада монарха в Росії обмежувалась Земськими соборами, Боярською думою, своєрідним інститутом місництва. Першим абсолютним монархом в Росії був Петро Великий. Могутнім знаряддям посилення влади царя були реформи Петра І.

Аналізуючи зміст і наслідки реформ Петра І, дослідники сходяться в тому, що вони хоч і знищили зовнішні форми старої московської державності, нову будівлю управління зводили із старого матеріалу. Але іншого матеріалу для будівництва просто не існувало. Одним лише розчерком пера неможливо було змінити умови життя з метою забезпечити ефективну роботу державних закладів, що створювались в інших умовах і для іншого суспільства. В першій чверті ХVІІІ ст. такі численні заклади з величезною компетенцією і європейськими назвами з великою напругою вписувались у російську дійсність. Взяті з європейського законодавства форми державного устрою не були пов'язувались з правами і свободами населення, що було необхідною умовою їхньої ефективності і життєдіяльності. На початку ХVІІІ ст. розширення природних кордонів залишалось для Росії головним завданням. Ціною європейських свобод Росія платила за створення величезної імперії [1, с. 23]. З часів Петра Великого зароджується нова суспільно – державна сила. Це – бюрократія, яка, ставши головною опорою необмеженої монархії, згодом перетворилась в одну з найхарактерніших рис російського суспільства.

Знадобилось понад півстоліття для того, щоб суспільство, принаймні дворянство, здатне було підтримати перетворення нового реформатора – Катерини ІІ, яка реалізувала багато починань свого попередника, передусім у сфері місцевого самоврядування.

Першим кроком, у напрямі здійснення реформи місцевого управління, був Маніфест 14 грудня 1766 р., що визначив порядок виборів депутатів Уложенної комісії. Саме тоді покладено початок дворянському самоуправлінню: введено повітових предводителів дворянства і повітові дворянські зібрання. Цей закон окреслив контури і майбутньої міської реформи. Він вводив виборних міських голів і нове поняття "місто ", що охоплювало всіх домовласників і було уже не тяглою, а юридичною одиницею. Предводителів і голів обирали головуючих при виборах депутатів, проте вони залишались і після закриття Комісії, а в 1785 р. очолили створені Жалуваними грамотами дворянські та міські товариства. Уложенна комісія залишила в спадок законодавцям не тільки ідеї і нові виборчі посади, але й новий порядок виборів, що зберігся до літа 1917 р. Маніфест 14 грудня вводив балотування кулями. Це нововведення мало величезне значення, оскільки з цього часу вибори стали формою виявлення виборців, а не формою поручительства і матеріальної відповідальності за дії обраної особи. Участь у виборах із повинності перетворилась у право [2, c. 26].

Проте, незважаючи на ці реформи, упродовж ХVІІІ ст. єдиною впливовою силою в Росії були придворні кола. Головним засобом, за допомогою якого вони обмежували зростання абсолютистської влади, були двірські перевороти.

ХІХ ст. – це період подальшого розвитку монархічного абсолютизму в Росії. Саме в ХІХ ст. достеменно визначився характер російської абсолютної влади монарха: російське самодержавство сформувало не тільки формально необмежену владу царя, але і всеохоплюючу і безконтрольну владу бюрократії. Російський імператор при всій формальній необмеженості його влади фактично не мав можливості не тільки визначити характер управління, але і контролювати його. Тому вдосконалення системи державного управління було актуальною проблемою для ХІХ ст. Вже уряд Олександра І впритул підійшов до її вирішення. У конституційних планах імператора були покладені нові засади політичної влади в Росії. Зокрема, передбачалося створення генерал-губернаторств, які розглядалися як представницькі органи децентралізованих регіонів. Розуміючи, що його імперія об'єднує регіони з різним рівнем культурно-економічного розвитку, з різними історичними традиціями, Олександр І не був прихильником централізованого управління.

Підготовці Росії до конституційного устрою найбільш сприяли проведені в 60-х роках ХІХ ст. реформи Олександра ІІ. Найважливішою за своїм соціальним і політичним значенням можна вважати селянську реформу 1861 р. Згодом величезне значення мала судова реформа 1864 р.

Нарешті, дуже важливе значення для державних перетворень в Росії мало введення місцевого самоуправління. Найвиразніше воно відображене в земському Уложенні 1864 р., на підставі якого поступово були введені земства в 34 губерніях Росії. Після створення земств було реформовано і міське самоуправління.

29 квітня 1881 р. Олександр ІІІ видав знаменитий маніфест, в якому він заявляв про своє непохитне бажання оберігати основи самодержавного ладу в Росії. З цього часу настає найстрашніша реакція, яку взагалі зазнавала Росія. На думку сучасних російських дослідників, саме в цей період Росія втратила можливість для переходу на шлях еволюційного конституційного розвитку. В той час уже надзвичайно помірковані проекти, що відображали політичні реалії нормального цивілізаційного розвитку східноєвропейської країни, могли народжуватись за межами імператорського оточення і реалізовуватись у жорстокій політичній боротьбі, що виходила далеко за рамки настроїв конституціоналістів. Тиск з боку радикальних партій і елементів суспільства ставав не тимчасовим, спорадичним і вузьким за своїми рушійними силами, а масовим, і справді таким, що загрожував не тільки стабільності імперії, але й цивілізаційній долі країни і, зокрема, вистражданому людством інституту приватної власності [3, c. 32-33].

Події революції 1905 – 1907 рр. надзвичайно виразно підтвердили цей висновок.

Революційні події 1905 року в Росії спонукали уряд до дій, скерованих на зменшення протистояння і соціальної напруги в суспільстві. На початку жовтня 1905 р. прем'єр-міністр С.Ю. Вітте повідомив царя про своє бачення двох можливих варіантів розвитку подій: 1). надати функцій необмеженої диктаторської влади довіреній особі, яка змогла б енергійно і рішуче й безповоротно придушувати в самому розвитку будь-які прояви протидії уряду; 2). перейти на грунт поступок суспільній думці і стати на шлях конституційних перетворень [4, c. 25]. Після певних роздумів і коливань, царський уряд обрав другий шлях – шлях конституційних поступок. Маніфест 17 жовтня 1905 р. нарешті проголошував основні буржуазно-демократичні свободи в Росії.

Loading...

 
 

Цікаве