WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Порядок формування, склад і стуктура галицького крайового сейму - Реферат

Порядок формування, склад і стуктура галицького крайового сейму - Реферат

Реферат на тему:

Порядок формування, склад і стуктура галицького крайового сейму

У 1861р. австрійський імператор Франц-Йосиф, щоб зміцнити свою владу в Галичині і дещо замаскувати пригнічення галицьких українців, створив тут крайовий сейм, який з 1883р. проводив свою діяльність у будинку головного корпусу нинішнього Львівського національного університету ім.Івана Франка. 26 лютого 1861р. австрійський уряд видав "Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським" [1, c. 120-151], які, будучи виразниками централістичних тенденцій, з незначними змінами проіснували до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918р.

Виборчий закон до Галицького крайового сейму забезпечував інтереси панівних класів, оскільки вибори мали яскраво виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення. По-перше, до складу автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти – митрополити, єпископи та ректори університетів1. По-друге, виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці розділялися на 4 курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники – поміщики, які мали табулярні (вписані до так званої крайової табулі) маєтки і сплачували принаймні 200 крон податків на рік. За даними 1908р., в Галичині було 2297 поміщиків [2, c. 17], які становили лише 0,3% усіх виборців, але обирали 44 депутати – 27,3% усього складу сейму.

Друга курія була представлена торгово-промисловою буржуазією, організованою в трьох торгово-промислових палатах – у Львові, Кракові і Бродах2. Перша налічувала 48 членів, друга – 38, третя – 30. Вони обирали 1,9% усіх депутатів сейму. На одного депутата припадало в середньому 39 виборців.

До третьої курії входила велика міська буржуазія. Однак виборчим правом користувалися залежно від сплачуваного податку лише 2/3 її предстаників, починаючи від найвище оподаткованих. Крім того, незалежно від спачуваного податку виборчим правом користувалися особи, які мали відповідну освіту або обіймали певні посади – духовенство, службовці, вчителі, адвокати, лікарі та ін. У 1908 р. у цій курії (разом з попередньою) налічувалось 64084 виборці (8,9% від загальної кількості), проте вони обирали 19,3% депутатів [3, c. 29].Отже, на одного депутата припадало 2264 виборці.

Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневі: на 500 правиборців звичайно обирали одного, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Правиборців у цій курії було 650586 чол. (90,8% від загальної кількості виборців), але обирали вони всього 46% депутатів [3, c. 29], тобто на одного депутата в середньому припадало 8764 виборці.

До четвертої виборчої курії входили селяни, які платили безпосередні податки не нижче як 8 крон. Решта виборчого права не мали. Отже, міські робітники і сільська біднота були позбавлені виборчих прав. По цій курії переважно обирали представників шляхти, рідше – сільське духовенство та інтелігенцію і дуже рідко – самих селян. Шляхта не допускала до сейму депутатів-селян. Один з поміщицьких депутатів відверто зізнався: "Знаємо, що було б не добре, а шкідливо коли б селяни самих селян обирали. Ми цього зовсім не бажаємо" [4, c. 309]. А кардинал С.Сембратович з трибуни сейму заявив, що для депутатів – селян "тут в палаті, хоч селянин платить податки і дає рекрута, місця немає" [5, c. 188].

Навіть буржуазні автори найбільшою несправедливістю виборчої системи до Галицького крайового сейму вважали усунення від виборів міських робітників. "Таким чином, – писав польський історик і публіцист Л.Василевський, – переважна більшість населення не має можливості впливати на справи, які її торкаються. Про інтереси тієї частини населення дебатують люди, які цих інтересів добре знати не можуть і не хочуть їх захищати" [6, c. 37].

Відкрите голосування давало надзвичайно великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату, починаючи від намісника і закінчуючи жандармами. Чималу роль у цій справі відігравала більша частина галицьких єпископів і митрополитів, які автоматично входили до складу сейму. Вони, явно чи приховано вислужуючись перед австрійським урядом, погоджували з ним кандидатури і через церкву морально впливали на маси віруючих.

Майже кожні вибори до сейму були відтак предметом широкого обговорення і в самому сеймі, і в австрійському парламенті. Депутати-українці наводили чимало фактів грубих зловживань, які нерідко поєднувались з людськими жертвами і стверджували, що "така анархія є в нас (у Галичині – О.М.) традиційною і систематичною при всіх виборах і переконує український народ в тому, що для нього в Австрійській державі немає законів і правового захисту" [7, c. 68].

Перші проекти сеймової виборчої реформи відносяться до 1902 року. Особливої гостроти це питання набрало з 1907р., тобто від моменту запровадження "демократизації" виборчого права до віденського парламенту під впливом першої російської революції, [8, c. 308-318]. Проте запровадження "загального" виборчого права мало змінило криваву австрійську практику. Щоправда, виборців стало більше, проте водночас зросла кількість убитих і поранених під час виборів. Звернення до Галицького крайового сейму з вимогами загального і рівного виборчого права наштовхувались на рішучий опір австрійського уряду.

Прийняте 14 лютого 1914р. нове положення про вибори ввело "загальне" і пряме виборче право при таємному голосуванні, однак воно не було рівним, а ґрунтувалось на засадах представництва інтересів з поділом виборців на 6 курій (великої власності, цензова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об'єднань і сільських громад). Пасивне виборче право, як і раніше, надавалося всім, хто користувався активним виборчим правом в якій-небудь курії, за умови, що виборець мав повних 30 років і не менше як три роки був австрійським громадянином.

Отже, формально кожний з виборців міг бути обраний в якій-небудь курії. Однак не можна забувати про сильний урядовий натиск при виборах і методи усування небажаних урядовим колам кандидатів, який широко практикувався в Галичині. "Не хочу говорити, заявив з трибуни сейму один з депутатів, що в нас є майже при всіх виборах так звані урядові кандидатури, про те всі знаємо і знаєте, панове, що жандарми в тих справах мають дуже великий вплив... Що стосується їх діяння при виборах, то скажу, наприклад, що в Турці (тепер Львівської обл.) били жандарми прикладами виборців, заводили їх до в'язниці на те тільки, щоб пізніше після виборів звільнити" [9, c. 503].

Новий виборчий закон мав низку додаткових вкрай реакційних постанов і був ще більше ніж попередній пристосований до потреб консервативної більшості сейму. Проте у зв'язку з Першою світовою війною впроваджений у життя він не був.

Кількісний склад Галицького сейму, визначений крайовим статутом і положенням про вибори від 26 лютого 1861р., проіснував з незначними змінами аж до 1914 року. На підставі ст. 3 початкової редакції крайового статуту сейм складався з дев'яти вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко-католицького, римо-католицького і вірменського обрядів), чотирьох єпископів (два перемишльські, станіславський і тарновський) та двох ректорів університетів (Львівського і Краківського). Всіх інших депутатів обирали в куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20 і сільських громад – 74 (усього 150 чоловік).

Закон від 20 вересня 1866 р. додав до вірилістів краківського єпископа. Закон від 23 травня 1896 р. збільшив кількість львівських міських депутатів з чотирьох до шести, краківських – з трьох до чотирьох. Нарешті, закон від 18 березня 1900 р. додав двох нових вірилістів – президента Краківської Академії наук і ректора Львівського політехнічного інституту та створив п'ять нових одномандатних міських округів [10, c.951,952,1008]. Наприкінці існування Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28 і сільських громад – 74.

Щодо національності, то депутати Галицького сейму були переважно поляками. Зокрема, у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чол.). Напружені відносини між Росією і Австро-Угорщиною зумовили рішення австрійського уряду піти на деякі поступки і збільшити кількість депутатів з корінного населення. У 1913 р. вдалося збільшити представництво українців до 31, що становило лише п'яту частину всіх депутатів сейму. Новий виборчий закон, прийнятий в лютому 1914р., з 228 мандатів депутатів, що передбачалися, 62 (27,2%) віддав українцям [11, c.174]. Однак практично це мало змінювало стан речей, і депутати – українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму.

Компетенція крайового сейму була дуже обмеженою. Головна сфера його діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сейму зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть головну податкову суму. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто потребували затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового комітету. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно в обов'язковому порядку затверджував імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.

Для попередньої підготовки питань, що виносились на обговорення і вирішення сейму, з числа депутатів створювалися постійні комісії – адміністративна, бюджетна, шкільна, юридична та ін. Сейм скликали на чергові сесії за розпорядженням імператора, який міг у будь-який час його розпустити і призначити нові вибори. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснювалось крайовим маршалком або його заступником. Обидва призначалися імператором, причому крайовим маршалком, як правило, був поляк, а його заступником звичайно львівський греко-католицький митрополит.

Виконавчим органом Галицького крайового сейму і одночасно його мандатною комісією був крайовий виділ (комітет), що складався з маршалка і шести членів, яких обирав сейм з числа його депутатів строком на 6 років. До складу комітету входили польські магнати і, як поступка, обирали одного українця. Члени крайового комітету очолювали шість департаментів, які керували роботою численних відділів, бюро і комісій, що існували при ньому, маючи величезний апарат чиновників. Панівні польські кола, захопивши в свої руки всю крайову адміністрацію, суд, школи та різні культурно-освітні установи, перетворили їх у знаряддя свого панування на західноукраїнських землях. Австрійський уряд спирався на польську аристократію, яка не тільки відігравала керівну роль у Галичині, але всіляко підтримувала його реакційну політику. Галичина лише формально залишалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям і адміністрацією, насправді ж усе управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук польських шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства.

Література

  1. Zbior ustaw i rozporzadzen administracyjnych. T.1. Lwow, 1884.

  2. Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych. T.24. Z.3. – Lwow, 1912.

  3. Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.). – Львів, 1966.

  4. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1883.

  5. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1914.

  6. Wasilewski L. Zarys stosunkow galicyjskich. – Warszawa, 1906.

  7. Oryginalne protokoly Sejmu Krajowego z roku 1900 – 1901.

  8. Докладніше див. Кульчицький В.С. Вплив російської революції 1905 року на реформу виборчого права в Австро-Угорщині // 50 років першої російської революції. – Львів, 1955.

  9. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1888.

  10. Starzynski S. Kodeks prawa politycznego. – Lwow, 1903.

  11. Winiarski B. Sejmowa reforma wyborcza. – Warszawa, 1914.

1 У Галичині були два університети – у Львові і Кракові.

2 В усій Австрії було 29 торгово-промислових палат, які на підлеглій їм території об'єднували від найдрібніших і до найбільших всі торгові і промислові підприємства.

Мікула О., 2002

Loading...

 
 

Цікаве