WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867-1918рр.) - Реферат

Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867-1918рр.) - Реферат

Реферат на тему:

Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867-1918рр.)

У 1772 р. під час першого поділу Польщі споконвічні українські землі Галичини були загарбані багатонаціональною Австрією, яка навіть після буржуазно-демократичної революції, що відбулася в середині ХІХ ст., залишалась реакційною державою і неохоче ставала на шлях нового розвитку. Вся система законодавства і управління Австрії зумовлювала соціальний і національний гніт українців, чехів, поляків, хорватів та інших народів. Проголошення деяких демократичних інститутів було лише вимушеним для правлячих кіл заходом, який аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті. Країною, як відзначав один з австрійських юристів, управляли 100 сімей, що займали найвищі посади [1, с. 59].

Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які намагалися схилити на свій бік верхівку окремих національностей. У Галичині, населеній переважно українцями, було надано повну політичну, економічну і культурну перевагу польським поміщикам та буржуазії. Майже всіма галицькими намісниками були польські магнати, які у своїй діяльності упереджено ставились до українського населення краю. Поляки мали у віденському уряді, починаючи з 1871 р., не лише свого постійного "міністра-земляка", тобто міністра для Галичини, але ще одного – двох інших так званих ресортових міністрів, які відали конкретно визначеними галузями управління. У період найбільшого польського впливу наприкінці ХІХ ст. спільним австро-угорським міністром закордонних справ був поляк А.Голуховський молодший, австрійським прем'єр-міністром – К.Бадені та австрійським міністром фінансів – Л.Білинський. У 1879 р. головою нижньої палати депутатів австрійського парламенту став також поляк Д.Абрагамович [2, с. 30].

Австрійський уряд спирався на польську аристократію, яка не тільки відігравала керівну роль у Галичині, але й всіляко підтримувала його реакційну політику. "Польські магнати, – як справедливо підкреслив польський історик Т.Данішевський, – у себе, на території Галичини, застосували методи "сильної руки", але супроти окупанта займали особливо лакейську позицію і беззастережно підтримували його реакційну внутрішню і агресивну зовнішню політику [3, с. 24-25].

У червні 1867 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував закон галицького крайового сейму про створення крайової шкільної ради, у відання якої було передано всі початкові й середні школи Галичини [4, с. 2672]. Цей орган з самого початку свого існування служив знаряддям національного гноблення.

Крайова шкільна рада розпочала свою роботу 24 січня 1868 р. у Львові. Її очолював намісник, який міг призначити собі заступника. У 1890 р. була введена посада постійного заступника намісника – віце-президента крайової шкільної ради, якого за поданням міністра освіти призначав імператор. Першим віце-президентом ради став у 1891 р. професор Краківського університету М. Бобжинський (1908-1913 рр. – намісник Галичини), а останнім був І. Дембовський.

Діяльність крайової шкільної ради визначалася регламентом 1885 р., дещо доповненим у 1895 р., за яким ця рада набула права здійснювати керівництво промисловими і торговими школами, якими раніше відало намісництво. На початку ХХ ст. значно розширилась компетенція ради і в 1912 р. міністр освіти затвердив новий регламент, який вніс зміни в її організаційну будову.

Рада складалася з трьох секцій (народних шкіл і вчительських семінарій, гімназій та реальних, торгових і промислових шкіл). Кожна із секцій самостійно вирішувала справи, що відносилися до її компетенції, а також підготовляла пропозиції з питань, які потребували обговорення і затвердження всього складу ради. Перша секція налічувала 17 чоловік, друга і третя – по 15.

До ради входили в переважній більшості польські поміщики і представники польської націоналістичної буржуазії. У 1910 р. з 33 членів (деякі входили одночасно до всіх секцій) лише п'ять було українців, а в 1913 р. їх кількість зменшились до трьох.

Крайовій шкільній раді підлягали спочатку повітові, потім окружні, а окружним– місцеві шкільні ради в містах і по селах. За Положенням, місцеві шкільні ради створювалися строком на три роки і здійснювали нагляд над усіма школами на їхній території, а також контролювали процес навчання.

Територія Галичини поділялася спочатку на 20 шкільних повітів, а згодом на 37 шкільних округів, причому міста Львів і Краків становили окремі округи. Очолював окружну шкільну раду староста того адміністративного повіту, де знаходилась рада. У Львові і Кракові окружні шкільні ради очолювали президенти міста. Безпосередній контроль за школами на території округу здійснювали окружні шкільні інспектори, яких, за поданням крайової шкільної ради, затверджував міністр освіти. У 1901 р. було 80 окружних шкільних інспекторів і з них лише три українці.

Засідання окружних рад мали відбуватися щомісяця, проте на практиці строки ці нерідко порушувалися. Під час перевірки роботи східногалицьких повітів голові окружної шкільної ради Бережанському повітовому старості намісництвом було зроблено зауваження з приводу того, що з вересня 1888 р. і до кінця лютого 1889 р. жодного разу рада не скликалася. Аналогічна тяганина у розгляді справ спостерігалась і в інших окружних радах.

Бездіяльність шкільних органів призвела до того, що переважна більшість населення Галичини в другій половині ХІХ ст. була неписьменною. Наприкінці ХІХ ст. навіть у великих галицьких містах був значний відсоток неписьменних. Зокрема, у Львові він становив 43,14%, Самборі – 58,08, Тернополі – 65,73, Дрогобичі – 70,52, а в Городку – аж 78,78 [5, с. 18]. Іван Франко, відзначав, що за 50 років після скасування кріпосного права, український народ під владою "європейської" Австрії не зробив жодного кроку вперед до цивілізації [6, с. 473]. Відтак, політика національного гноблення, яка здійснювалася австрійськими властями і польською шляхтою щодо галицьких українців, з особливою силою відбилася на народній освіті.

Поряд з утворенням крайової шкільної ради закон від 22 червня 1867 р. санкціонував політику полонізації початкової і середньої шкіл в Галичині, а наказом міністра освіти від 5 травня 1879 р. польська мова була проголошена мовою викладання у Львівському університеті.

Проводила політику полонізації українського населення Галичини крайова шкільна рада. "Вона не має довір'я в краю, не шанує права української національності, вживає всіх заходів, щоб український елемент як можна найбільше придушити і українську молодь полонізувати", – говорив на засіданні галицького сейму депутат М.Красицький [7, с. 206]. І справді, якщо до створення крайової шкільної ради в Галичині було 1293 українські школи, то за один лише рік її діяльності кількість шкіл зменшилася на 572, а решту було закрито або сполонізовано [8, с. 237]. Не всі села Галичини мали українські школи. За офіційними даними, які не завжди відбивали дійсний стан речей в Галичині в 1901 р. в 1062 селах, у 1907 р. – в 625, в 1909 р. – в 454 і в 1912 р. – в 146 селах шкіл зовсім не було. А там, де вони й були, проводили насильницьку полонізацію. "Крайова шкільна рада і окружні ради, – говорилося в одній з сеймових інтерпеляцій, – ведуть систематичну полонізаційну акцію з метою цілковитого ополячення за допомогою польської народної школи українського населення ... систематично усуваються українські вчителі із служби в шкільництві, щоб на їхнє місце виховання наших поколінь віддати винятково польському шовіністичному вчительству" [9, с. 451-452].

У результаті такої політики із загальної кількості 17046 учителів лише близько 3 тис. було українців [9, с. 887]. Повітові старости і окружні шкільні інспектори під будь-яким приводом намагалися звільнити з роботи вчителів-українців. Особливо щодо цього прославився бучацький окружний інспектор ренегат Т.Заборняк. За 7 років його діяльності в Бучацькому повіті (тепер Тернопільської обл.) з 200 учителів – українців залишилося менше як 20. "Та й тих староство та інспектор тероризують і переслідують так, що вони бояться власної тіні, щоб їх не постигла така ж доля, як десятки інших", – говорив з трибуни віденського парламенту депутат В.Будзиновський [10, с. 26]. "Горе тому вчителеві, –зазначалось 4 листопада 1910 р. в газеті "Земля і Воля", – що хотів би справді працювати серед народу, що виховував би дітей в любові до свого народу. Вчитель мусить впоювати дітям мимо свого глибокого переконання повагу до здеморалізованої, облитої кров'ю робочого люду, шляхти. Вчитель – українець не може згадати дітям про їхню власну історію, хоч би на основі тільки шкільних підручників, бо він оточений донощиками, а шкільний інспектор обізве його гайдамакою. Гайдамаками польські шовіністи називали революційно настроєних українців".

Loading...

 
 

Цікаве