WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історія держави і права джерела кримінального права cтароруської держави - Реферат

Історія держави і права джерела кримінального права cтароруської держави - Реферат

Реферат на тему:

Історія держави і права джерела кримінального права cтароруської держави

Разом з виникненням Староруської держави формувалося староруське право. Першим джерелом його були звичаї, які перейшли із первіснообщинного ладу і стали звичаєвим правом.

У ІХ-Х ст. діяла, ймовірно, усна форма звичаєвого права. Частина норм цього усного звичаєвого права, на жаль, не була зафіксована в збірниках права і літописах, які дійшли до нас – найбільш ранні з них були складені в ХІ-ХІІ ст. Деякі норми звичаєвого права найкраще збереглися в Правді Ярослава – найдавнішій частині Короткої редакції Руської Правди.

Л.В. Черепнін стверджує, що на початку Х ст. на Русі "був створений збірник законів ("статут і закон руський", прототип пізнішої Руської Правди), на основі якого здійснювався суд"[1, с. 141]. Знаходимо вказівку про "закон руський" у договорі Олега з греками 911р., проте це, скоріше, був не закон у нинішньому значенні цього слова, а правова система, сукупність звичаїв, а не писаний закон.

Договори Київської Русі з Візантією 911 і 941 рр. є найдавнішими письмовими пам'ятками, що містять норми кримінального права. Ці договори збереглися не в оригіналах, а в складі "Повісті временних літ", до того ж у перекладі з грецької мови, що свого часу викликало багато гострих суперечок щодо їх істинності.

Перший договір був укладений між Олегом, великим князем Руським та візантійськими імператорами – Левом і Олександром і містить п'ять статей, які торкаються кримінального права. Другий договір був укладений між великим князем Русі Ігорем і візантійськими імператорами Романом, Костянтином та Стефаном, у ньому міститься чотири статті, які стосуються кримінального права.

Деякі вчені стверджують, що договори з греками ґрунтуються тільки на візантійському законодавстві, інші – на слов'янському праві або на скандинавському. Ще інші висловлюють думку, що джерелом права цих пам'яток було єврейське право [2]. Як нам видається, найбільш правомірною є точка зору таких учених як С.В. Юшков, М.Ф. Владимирський-Буданов, які джерелом договорів вважають "змішане" право, побудоване на грецьких і руських нормах (проте надають перевагу руським) [3, с. 113].

Кримінальні норми договорів Олега та Ігоря є прикладом компромісу між високорозвиненою правовою культурою Візантії та первісними поглядами Русі на злочин і покарання.

У договорах з греками криміналізовано такі види діянь, як убивство, завдання тілесних ушкоджень, крадіжка.

Договори не набули характеру загальнодержавного права – вони регулювали відносини греків і русів у Візантії і частково на території Руської держави. В.О. Ключевський зазначав: "Договори самі по собі, як дипломатичні документи, що лежали в київському княжому архіві, не могли прямо впливати на руське право"[4, с. 144]. Однак вони зафіксували той стан правової думки, який був у перші століття існування руської держави, і служать відправним моментом, починаючи з якого можна простежити процес розвитку кримінального права, його зміни під впливом внутрішніх та зовнішніх обставин.

Подібне значення мають також договори з німцями, хоча й укладалися вони в інші часи (ХІІ-ХІІІ ст.) та за інших умов. Найважливіші з них, які дійшли до нас і містять норми кримінального права, – це договори між Смоленськом, Ригою й Готським берегом 1229р. та між Новгородом і німецькими послами 1189-1199рр.

На відміну від договорів з греками у них зміст юридичних норм майже тотожний з руським правом (завдяки культурній близькості обох сторін). Там, де німецьке право суперечить руському, в договорах переважає руське [3, с. 114].

У договорах з німцями передбачено покарання за такі види злочинів, як убивство, незаконне позбавлення волі, заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, крадіжка. В цих договорах не значаться такі покарання, як смертна кара та калічництво, хоча ст. 35 договору від 1229 р. надає особі, яка піймала злодія, повну свободу дій щодо нього [5, с. 283].

У формуванні кримінального права велике значення мала діяльність великих князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Одним із видів такої діяльності було видання Статутів.

Давньоруські князівські статути являють собою пам'ятки князівського законодавсява, акти, які присвячені питанням державного управління, судочинства, оподаткування.

Статут князя Володимира Святославовича відомий у семи редакціях, які відносяться до ХІІ-ХІV ст., і більше ніж у 200 списках. У Статуті міститься перелік проступків, які розглядалися як злочин і які передавалися до компетенції церкви, проте в ньому нічого не сказано про міри покарання за ці злочини. Також у цьому Статуті згадані особи, яких передавали у відання церкви.

Статут князя Володимира зберігав свою силу на Русі упродовж тривалого часу, хоч у різні періоди підлягав змінам і скороченням залежно від вимог часу. Як перший Статут, що визначав відносини руської церкви до суспільства, він в основних своїх положеннях вважався зразком для всіх статутів наступного часу: на нього посилається Московський собор 1556 року, і навіть патріарх Андріан, сучасник Петра Великого, посилався на Статут Володимира як на один із основних законів руської церкви [6, с. 195].

Іншим князівським статутом, який має велике значення для дослідження кримінального права Староруської держави, є Статут Ярослава Мудрого.

До нас не дійшло жодного статуту князя Ярослава в його первинному вигляді – всі його редакції змінювались з часом, але архетип статуту склався в ХІ – на початку ХІІ ст. Згідно з дослідженнями Я.Н. Щапова, всього відомо близько 100 списків статуту, які розділяють на 6 редакцій. Найраніші з них датуються останньою чвертю ХV ст., а найпізніші – ХІХ ст.[7, с. 301-302].

У Статуті князя Ярослава Мудрого розвинуто та дещо змінено головні ідеї Статуту кн. Володимира Святого. У ньому зафіксовано низку кримінальних постанов, зокрема щодо відповідальності за зґвалтування, крадіжку, доведення до самогубства, вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, а також значна увага приділена сімейним відносинам, які врегульовуються з кримінально-правових позицій.

Найвизначнішою пам'яткою староруського права є Руська Правда, яка зберегла своє значення і в наступні періоди історії, і не тільки для руського права. Історія Руської Правди досить складна. Питання про час походження її найдавнішої частини в науці спірний, проте більшість сучасних дослідників пов'язують її з іменем Ярослава Мудрого. Доволі спірним є і місце видання цієї частини Руської Правди. Літопис вказує на Новгород, хоча багато авторів допускають, що вона була створена в центрі землі Руської – Києві [8, с. 42-43].

Немає одностайності серед учених і щодо походження Руської Правди – одні з них стверджують, що вона є збірником, складеним окремими особами [4, с. 116], інші вважають її офіційним актом [9, с. 28].

М.Н. Тихомиров стверджує: "Руська Правда виникла цілком на руському ґрунті і була результатом розвитку руської юридичної думки Х-ХІІ ст." [10, с. 7].

Первинний текст Руської Правди до нас не дійшов. Усі редакції (а їх є три – Коротка, Поширена і Скорочена) дійшли до нас у складі літописів, кормчих книг (найдавніша з них – синоїдальна відноситься до ХІІ ст.) та інших рукописних юридичних збірників, яких на сьогодні знайдено понад 100. У першій викладені статути Ярослава і його синів; у другій – Руська Правда, яка склалася в ХІІ-ХІІІ ст. із статутів згаданих князів та подальших доповнень. Третя редакція є скороченою із Поширеної. Відтак розрізняють три збірника: Правду Ярослава, Правду Ярославичів і Поширену Правду.

Джерелами кодифікації були норми звичаєвого права, князівські статути і князівська судова практика. До числа норм звичаєвого права відносяться передусім положення про криваву помсту і кругову поруку. Кодекс будувався за казуальною системою, коли законодавець прагнув передбачити всі можливі життєві ситуації.

Руська Правда не знає такого абстрактного поняття як злочин: злочинне все, що завдає безпосередніх збитків конкретній особі, її особистості і майну, а тому злочин називався "обида". Відповідно Руська Правда знає лише два роди злочинів – проти особи і майнові. В ній немає ні державних, ні посадових ні інших родів злочинів.

Введення християнства не могло не відбитися на розвитку руського права; з поширенням православ'я стали застосовуватися різноманітні норми канонічного права. Використовувались навіть цілі збірники іноземного права. Наприклад, вирішуючи справи про релігійні злочини, візантійське духовенство, яке приїхало в Київську державу, застосовувало Градський закон, тобто Прохірон візантійського імператора Василя Македонянина, який був виданий в VІІІ ст. Застосування візантійського права церковними установами і посадовими особами з кримінальних справ було необхідним тому, що Руська Правда й інші староруські закони мали помітні прогалини [11, с. 223-224].

У руські Кормчі книги незмінно включали також такі законодавчі акти, як Еклога – візантійський збірник VІІІ ст., Закон Судний людем – південнослов'янська переробка Еклоги, доповнена покаянними правилами [12, с. 24]. Ці акти не були актами прямої дії – вони, швидше, служили взірцями, які можна було брати до уваги і, за потребою, використовувати, прилаштовуючи до реалій тогочасного життя. Це свідчить про те, що вказані збірники включали до Кормчих книг не в повному об'ємі, а вибірково, до того ж із значними переробками змісту правових норм.

Досліджуваний період руського законодавства є боротьбою двох начал виражених у Судному Законі та інших візантійських джерелах із началами права суто руськими, національними. Ця боротьба завершилася тим, що й Судний Закон разом із іншими візантійськими джерелами, і Руська Правда злилися разом у Судебник царя Івана Васильовича і його Стоглав [6, с. 212].

У світлі викладеного зауважимо, що дослідження джерел права староруської держави є надзвичайно важливим складовим елементом у вивченні процесу становлення кримінального права Русі, оскільки лише аналіз різних правових джерел у їхньому взаємозв'язку дає змогу зрозуміти логіку правового регулювання того часу.

Література

  1. Черепнін Л.В. Общественно-политические отношения в древней Руси и "Русская Правда" // Древнерусское государство и его международное значение. – М., 1965. – С. 458.

  2. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону, Феникс, 1995. – С. 640.

  3. Барац Г.М. Критико-сравнительный анализ договоров Руси с Византией. – К., 1910. – С. 257.

  4. Ключевський В.О. Сочинения. – М., 1956. – Т.1. – С. 362.

  5. Власов Ю.Н. Государство и право Киевской Руси: становление политико-правовых отношений (VІ – ХІІІ) века. – М. 1999. – С. 311.

  6. Беляев И.Д. История русского законодательства. – СПб. 1999. – С. 639.

  7. Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ – ХІV вв. – М., 1972. – С. 338.

  8. История отечественного государства и права./ Под. ред. О.И. Чистякова – М., 1996. – Ч. 1. – С. 342.

  9. Российское законодательство Х – ХХ веков: В 9 т./Под ред. О.И. Чистякова – М.: Госюриздат, 1984. – Т. 1. – С. 408.

  10. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды. – М., 1953. – С. 182

  11. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М., 1949. – С. 627

  12. Закон Судный людем. Краткая редакция./ Под ред. акад. Тихомирова М.Н. – М., 1961.

Loading...

 
 

Цікаве