WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Антропологічні передумови правової теорії: досвід класичної філософії права - Реферат

Антропологічні передумови правової теорії: досвід класичної філософії права - Реферат

Концепція Гоббса лише формально може бути віднесена до природно-правового мислення, значення якого полягає в гуманізації правопорядку. Його абстрактний індивід замість волі до права має лише волю до порядку, а "природний закон", якому підпорядковує свої дії такий індивід, – це правила розсудливості, що забороняють робити те, що за даних обставин є небезпечним для його життя. "Природний закон, lex naturalis, є припис, або знайдене розумом (reason) загальне правило, згідно з яким людині забороняється робити те, що небезпечно для її життя або що позбавляє її засобів до її збереження, і втрачати те, що вона вважає найкращим засобом для збереження життя" [7, с. 117]. Він не має безумовного характеру, а є лише умовно-історичною вимогою, тобто необхідність його виконання випливає з умов життя з однакової для всіх небезпеки.

Онтологія Гоббса – це онтологія механічного, матеріалістично-об'єктивістського детермінізму. Людина для нього – істота лише матеріальна, і мотивом її дій є прагнення до самозбереження. Об'єктивізм Гоббса виявляється у таких двох моментах: 1) необхідність правопорядку, тобто загальних для всіх людей норм, зумовлюється лише вимогами життя, здійснюється під загрозою страху перед насильством з боку таких самих індивідів; 2) цей страх виправдовує механічну силу штучної особистості – держави, що з'єднує індивідів в одне ціле. Внаслідок цього суб'єктом правопорядку виявляється абсолютно імморальний, егоїстичний індивід, який прагне перетворити іншого на засіб і домовляється з ним лише під загрозою власної безпеки.

Отже, образу людини, що виходить винятково з власних інтересів і орієнтується на пошуки користі і щастя, відповідає такий образ права, де власне правова реальність підміняється реальністю державних розпоряджень. Підміна права державою перетворює індивіда на засіб у руках деспотичної державної машини.

Для філософсько-правових теорій XVIII ст., або епохи Просвітництва характерне виокремлення особливої правової реальності, яка відрізняється від реальності адміністративно-бюрократичних державних встановлень і протистоїть їм. Головна смислова спрямованість цих теорій – затвердити примат права (у формі невід'ємних прав людини) щодо зведеної в закон волі монарха.

Однак філософія права Просвітництва, хоч і проголосила ідею прав людини, проте методологічно була непідготовленою для адекватного її обґрунтування. Внаслідок того що антропологічні основи цих теорій не були приведені у відповідність з їхньою новою смисловою спрямованістю, просвітницькі вимоги права виявилися декларованими.

Свою теорію суспільного договору Руссо будував на тих самих антропологічних засадах, що і Гоббс. Індивід у нього також керується мотивом особистої розсудливості, прагненням до самозбереження і щастя. Хоч індивід віддає перевагу правовому порядку стосовно деспотичної державності, проте не на безумовних моральних засадах, а підкоряючись свідомості небезпеки, яка йому загрожує з боку цієї державності. До дотримання загальних норм держава примушує не тільки індивідів, але й сама "примушується" надіндивідуальною недержавною волею. Воля народу ставиться вище за будь-яку законність і починає набувати тих самих рис, що і монархічне свавілля Гоббса. Внаслідок цього право втрачає свою самостійну реальність і зводиться до кодифікації нового свавілля. Тільки монархічний деспотизм замінюється деспотизмом диктаторським.

Найголовніший дефект цього образу людини полягає в тому, що в індивідів не виявляється безумовної надситуативної волі до збереження нового правопорядку, і знову для підтримки цього порядку потрібна необмежена, не пов'язана законом влада. При цьому за народ мислить і ухвалює рішення "освічена еліта", яка вчить його і силою змушує йти до істини.

Як теоретичний аналіз, так і досвід історії дають привід з тривогою дивитися на нинішню ситуацію, вбачати в ній паралелі з європейським Просвітництвом. Чи вистачить у пострадянської людини волі до збереження нової правозаконності, до виконання ролі самостійного охоронця цієї волі? Принаймні слід пам'ятати, що на ґрунті уявлень про людину як "розумного егоїста" затвердити примат права щодо зведеної в закон волі верховного правителя просто неможливо. І якщо індивід не знає жодних інших спонукальних сил, крім потягів, а серед них – прагнення до щастя і благополуччя домінує над усіма іншими, то такий індивід стикаючись з реальністю норм, цінностей, імперативів (власне людською сферою), стає невпевненим, дезорієнтованим. Він не має внутрішнього критерію для здійснення вибору в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту, а в нього є потреба в зовнішній авторитетній опіці [8, с. 206].

Об'єктивістській позиції Гоббса і Руссо протистоїть суб'єктивістська позиція Канта, або персоналістичний деонтологізм. Його першоосновою є вчення про людського індивіда як про істоту, що принципово здатна стати "паном собі самому" і тому не потребує зовнішньої опіки у ціннісно-нормативному виборі. Ця людина вже не просто розумний егоїст, а моральна істота. Тому автономія (нормативна незалежність), або здатність бути "паном собі самому", виступає початковим і основним смисловим моментом права. І хоч це тільки ідеальна властивість людини, проте вона представлена як природна, а відтак стає критерієм правомірності рішень влади. У соціальному плані морально автономний індивід – це суб'єкт, який здатний, діючи за правом, протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної в закон. Такий правовий індивід (особистість) правомочно домагається своїх прав і водночас є законослухняним громадянином. Критерієм же правомірності рішень влади є визнання з її боку за кожним індивідом цієї якості (презумпція початкового довір'я).

Два постулати – "люди мають характер" і "люди бувають безхарактерними" являють собою антропологічні основи невід'ємних прав людини і процесуальних гарантій їх здійснення. Отже, тільки образ людини моральної є здатним легітимувати право як безумовну цінність, що не зводиться до жодних інших цінностей. Індивіди, що ухвалили нарізно рішення жити відповідно до категоричного імператива, роблять можливим і право, і різні угоди на засадах взаємної користі. Суб'єктивізм (ідеалізм) Канта полягає в його переконаності в тім, що образ думки визначає стан суспільних відносин. Тому, якщо індивід справді прагне позбутися бездіяльних суспільних відносин, він повинен передусім, категорично заборонити собі образ думок, характерний для агентів цих відносин, а також культивувати в собі образ думок, характерний для суб'єкта правовідносин. Філософсько-правова теорія Канта є класичним зразком відповідності образу права і образу людини.

Позитивний досвід класичної філософії права в обґрунтуванні права шляхом знаходження адекватних антропологічних передумов правової теорії особливо важливо враховувати в процесі вироблення і здійснення концепції правової реформи. Адже результат трансформації правової системи багато в чому визначатиметься тим, на який образ людини вона орієнтуватиметься.

Література

  1. Соловьев Э.Ю. И. Кант: взаимодополнительность морали и права. – М., 1992.

  2. Fechner E. Rechtsphilosophie. – Tbingen, 1956.

  3. Maihofer W. Sein und Recht. – Frankfurt am Main, 1954.

  4. Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопр. философии. – 1996. – №4.

  5. Юркевич П. Історія філософії права. Вступ // Філософська і соціологічна думка. – 1996. – №3–4.

  6. Kaufmann A. Rechtsphilosophie im Wandel: Stationeneines Weges. – Frankfurt am Main, 1972.

  7. Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Соч.: В 2 т.. – М., 1991. – Т. 2.

  8. Соловьев Э.Ю. Теория ''общественного договора'' и кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. – М., 1974.

Loading...

 
 

Цікаве