WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Принципи законодавства України щодо свободи віровизнання - Реферат

Принципи законодавства України щодо свободи віровизнання - Реферат

Реферат на тему:

Принципи законодавства України щодо свободи віровизнання

У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), та Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 р. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [1]. Крім того, згідно зі ст. 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема, також закріплюється свобода світогляду та віросповідання: до них належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст. 9). Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи світогляду і віросповідання та релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання.

Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації ґрунтується на таких принципах (засадах):

1. Рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії (ст. 24 Конституції України, ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Згідно з цим принципом, громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях суспільного життя незалежно від їхнього ставлення до релігії. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних або інших переконань. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Цей принцип проголошується в нормативно-правових актах багатьох держав [2, ст. 14]. Наприклад, у законодавстві Польської Республіки передбачено, що "громадяни, віруючі різних визнань та невіруючі, мають рівні права в житті держави у політичній, господарській, суспільній і культурній сферах" [3, ст. 1].

Юридичною гарантією охорони вказаного принципу є передбачена в законодавстві України кримінальна відповідальність за "умисні дії, спрямовані на розпалювання... релігійної ворожнечі та ненависті... образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками ... релігійних та інших переконань..." (ч. 1 ст. 161 Кримінального кодексу України). Крім того, кваліфікуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками цього злочину є:

  • вчинення вищевказаних дій у поєднанні з насильством, обманом чи погрозами, або – службовою особою (ч. 2 ст. 161 Кримінального кодексу України);

  • вчинення дій, передбачених частиною першою або другою цієї статті, організованою групою осіб або які спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 161 Кримінального кодексу України).

Зауважимо також, що вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі може трактуватися судом під час призначення покарання як обставина, що його обтяжує (п. 4 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України).

2. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. 3 ст. 35 Конституції України). У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" закріплено, що "ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду" (ч. 2 ст. 3). У деяких державах поряд із вказаним принципом або окремо проголошується й інший – жодна релігія не може бути державною. Наприклад, у Конституції Російської Федерації закріплено, що "ніяка релігія не може встановлюватися в як державна чи обов'язкова" (ч. 1 ст. 14) [4, с. 9].

У Конституції Іспанії зазначено, що "жодна релігія не може бути державною" (ч. 3 ст. 16) [5, с. 374]. Поправка І до Конституції Сполучених Штатів Америки проголошує: "Конгрес не повинен ухвалювати законів, які б запроваджували будь-яку релігію чи забороняли вільне відправлення релігійних обрядів..." [6, с. 146].

Зауважимо, що поняття державна релігія й обов'язкова релігія не завжди є тотожними. Зокрема, у деяких країнах наявність державної релігії не означає, що вона є обов'язковою. Наприклад, у Конституції Королівства Данії (1953) закріплено, що Євангельська Лютеранська Церква є Офіційною Церквою Данії і користується підтримкою держави (п. 4 ч. І). Однак громадяни мають право створювати релігійні об'єднання, в тому числі такі, що не входять у лоно Офіційної Церкви, відповідно до своїх переконань за умови, що їхнє віровчення і вчинки не порушуватимуть норм моралі і порядку (п. 67 ч. VII) [5, с. 302]. Постає питання – порушує свободу віровизнання людини чи наявність у країні державної релігії? Із практики Європейського суду з прав людини випливає, що співпраця між державою і релігійними конфесіями, може існувати навіть тоді, коли вона не відповідає правилам суворої рівності. Рівність (ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основних свобод) повинна строго застосовуватися до свободи, проте не обов'язково до співпраці. Навіть ситуації привілейованої співпраці між державою і певною церквою у формі прихованої конфесійності держави (як у Греції) чи у формі державної церкви (як в Англії чи в скандинавських країнах не розглядалися як такі, що суперечать релігійній свободі у тому вигляді, в якому вона захищена Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Важливим, на думку Європейського суду, є те, що відносини привілейованої співпраці не призводять до жодної невиправданої шкоди свободі дій для інших груп і окремих осіб у релігійних та ідеологічних питаннях. Мета ст. 9 Європейської конвенції не в тому, щоби встановити певний критерій державно-церковних відносин у державах, які є членами Ради Європи, і не в тому, щоби нав'язати примусовий секуляризм, а спрямована на забезпечення адекватної гарантії на свободу релігії і світогляду.

У справі Kokkinakis v. Greece 1993 р. Комісія з прав людини Ради Європи підтвердила, що система державної церкви сама по собі не є порушенням ст. 9 Європейської конвенції, поки членство в офіційній церкві не є примусовим [7, с. 42].

На наш погляд, встановлення державної (офіційної) релігії є порушенням, недопустимим обмеженням свободи віровизнання людини, оскільки однією з її можливостей є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у межах релігійної громади, а обмеження прав релігійних громад, які не сповідують державну релігію, відповідно, тягне й обмеження прав її членів, пов'язаних із свободою віровизнання. Тому в Конституції України доцільно уточнити, що жодна релігія не може бути визнана державною чи обов'язковою.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом (ч. 4 ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак цей важливий принцип не відображений у Конституції України. Визнання якоїсь релігії державною, безперечно, порушує зазначений принцип, суть якого полягає в тому, що не допускається встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії чи релігійних організацій щодо інших. У конституційних та інших нормативно-правових актах багатьох держав (наприклад, Італії, Іспанії, Грузії, Македонії, Болгарії, Росії) містяться спеціальні згадки про якусь одну чи декілька релігій, релігійних організацій. Наприклад, у Конституції Грузії закріплено, що держава визнає виключну роль Грузинської православної церкви в історії Грузії і разом з тим проголошує повну свободу релігійних переконань та віросповідання, незалежність церкви від держави (ст. 9) [8, с. 45]. У деяких нормативно-правових актах передбачений поділ релігійних організацій на традиційні і нетрадиційні, визнані і невизнані (наприклад, у Литві). У Конституції Греції закріплено, що пануючою в Греції релігією є релігія східної православної Церкви Христової (ч. 1 ст. 3); будь яка відома релігія вільна і відправлення її культових обрядів здійснюються безперешкодно під охороною закону (ч. 2 ст. 13) (виділено нами. – Л. Я.). З цих конституційних положень випливає, що є і "невідомі релігії" в Греції, які, відповідно, обмежені у певних можливостях. Однак навіть відомі чи "визнані" релігійні організації також обмежуються у певних правах. Так, згідно із Законом про статус інших церков 1939 р. (мається на увазі, крім православних), для будівництва церкви, синагоги, мечеті, поряд з іншими формальностями, необхідний дозвіл місцевого православного митрополита. І хоча його відмова дати згоду не має характеру адміністративної заборони, проте відповідні органи Міністерства просвіти і культів у таких випадках завжди відмовляють у проханні неправославних [9, с. 30].

У Конституції України, в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" не передбачено поділу релігійних організацій на традиційні або нетрадиційні, визнані або невизнані, а також немає згадки про якусь одну чи декілька релігій.

Однак у деяких підзаконних нормативно-правових актах є вказівки на певні види релігійних організацій. Так, з березня 1997 р. Віце-прем'єр-міністр України І. Курас затвердив Заходи щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на суспільство (№191/96) [10]. У них, зокрема, закріплюється:

  • реєстрацію статутів громад нетрадиційних релігій проводити лише після вивчення їхньої реальної культової практики на основі відповідної правової, релігієзнавчої, а у разі потреби і медико-психологічної експертизи (п. 1);

  • зорієнтувати керівників друкованих та електронних засобів масової інформації щодо ознайомлення громадськості з діяльністю деструктивних культів та негативними соціальними наслідками їхньої діяльності (п. 4);

  • розгорнути широку просвітницьку роботу серед населення, особливо молоді та дітей, з метою ознайомлення їх із справжньою природою деструктивних тоталітарних культів та негативними наслідками їхньої діяльності для здоров'я і моралі людей (п. 5).

На виконання зазначених Заходів Кабінету Міністрів України було прийняте Розпорядження Голови Львівської облдержадміністрації від 30.01.1997 р. №53 "Про план реалізації Заходів Кабінету Міністрів України щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів", згідно з яким затверджено склад консультативної групи з вивчення негативного впливу деструктивних тоталітарних культів на населення області та підготовки необхідних змін до чинного законодавства України [10].

Loading...

 
 

Цікаве