WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Ціннісне обґрунтування прав людини в офіційній антропології католицизму: людська гідність - Реферат

Ціннісне обґрунтування прав людини в офіційній антропології католицизму: людська гідність - Реферат

Аналіз офіційних церковних документів дає підставу зробити висновок, що поняття гідності людини у соціальній етиці католицизму відображає насамперед її об'єктивну цінність як особистості. Водночас простежується певна неоднозначність цього поняття, яке осмислюється залежно від змісту контексту. Видається можливим виділити такі значення терміна "гідність людини" у соціальному вченні католицької церкви: 1) гідність людини – це сакральна цінність людини-особи (особистості) як образу особистісного Бога (У такому розумінні гідність є загальною трансцендентною онтологічною характеристикою людини, притаманною кожній окремій людині – носієві єдиної загальнолюдської природи (трансцендентно-об'єктивістська антропологічна інтерпретація гідності); 2) гідність людини – це "втілена", репрезентована у конкретно-історичних соціальних умовах трансцендентна гідність людини (індивідуальний аспект).

Важливим для розуміння того особливого значення, якого набуває досліджувана категорія у католицькому соціальному вченні, є специфічне антропологічне обґрунтування об'єктивної моральної цінності людини, з якого випливають сутність і властивості людської гідності.

Розглянемо ті концепції, які сучасний католицизм покладає в основу обґрунтування людської гідності.

Трансцендентність. Визначальним аспектом християнсько-антропологічної характеристики людини є здійснювана у площині віри (фідеїстична) надприродна, біблійно-богословська інтерпретація її як образу і подоби особистісного Бога (Imago Dei), покликаної до спілкування з ним, як до "єдиного на землі створіння, яке Бог хотів для себе самого". Тому визначальним аспектом осмислення сутності людини є її трансцендентне (божественне) покликання (концепція imago Dei). Е. Жільсон вважає, майже все, відоме нам про католицьку філософію особи, є у роздумах мислителів середніх віків, присвячених богослов'ю св. Трійці. Так, у De duabus naturis С. Боеція (близько 480 – 525), тобто у трактаті про двоїсту природу Христа, знаходимо визначення особи, що вплинуло на все середньовіччя (persona est rationalis naturae individua substantia – особа є індивідуальною субстанцією розумної істоти) і справило глибокий вплив на розвиток сучасної моралі. Крім того, сучасна інтерпретація людини – особи офіційним католицизмом ґрунтується на розумінні кожної людини як істоти, сутність і призначення якої виявляються через боговтілення і викуплення. Як зазначає з цього приводу П. Де Лоб'є, "християнський персоналізм перетворює кожного в "ще одного Христа", який є значущим сам по собі і в такому сенсі є важливішим, аніж земні інститути, не призначені для вічності [17, с. 16]. Подібний погляд висловлює й Г.У. фон Бальтасар [1, с. 78]. Ця ж позиція є в першій енцикліці Івана Павла ІІ Redemptor hominis ("Відкупитель людини", 1979), де папа наголошує на конкретно-історичній суб'єктивації кожної без винятку людини, викупленої Христом [11, с. 28-36].

Згідно з традиційним томістичним ученням церкви, кожна людина має особову (суб'єктну) природу (сутність), значення якої різноаспектні, як це буде показано далі. У контексті нашого дослідження пріоритетне значення має такий прояв суб'єктності людини як правосуб'єктність.

Суб'єктність. Зауважимо, що у сучасній католицькій філософській антропології вживане поняття суб'єктності людини, цим поняттям відображається специфічна екзистенційна властивість людини бути суб'єктом взагалі. Детальний філософсько-антропологічний розгляд цієї категорії, здіснюваний в рамках асимілюючого неотомізму, міститься у працях К. Войтили (Івана Павла ІІ). Зокрема, у його монографії "Особа і чин" (1969) суб'єктність аналізується в контексті детермінації людських вчинків. При цьому робиться наголос на активності особистості, яка виступає причиною екзистенційних змін. У своєму есе "Суб'єктність і те, що не піддається редукції в людині" (1994) К. Войтила пропонує розглядати суб'єктність як синонім того, що не піддається редукції (l'irreductible, the irreducible)в людині, на противагу предметності, пов'язаної із загальним уявленям про зведення людини до світу матеріальних об'єктів, природи. Теолог вважає, що образ людини лише тоді буде правдивим і повним, якщо арістотелівське космологічне розуміння людини як "розумної тварини" доповити персоналістичним розмінням "людини у собі", зосередившись на тому, що саме в кожній людині є єдиним та неповторним, і завдяки чому вона є не лише тією самою людиною – видовим індивідом, але є особою, суб'єктом. Через феноменологічну категорію пережиття К. Войтила інтерпретує особу як самовизначального суб'єкта моральних вчинків, який переживає свої вчинки, досвіди, моральні цінності, а разом з цим, і у цьому, й власну суб'єктність. К. Войтила наголошує на фундаментальній моральності внутрішньої структури людського "Я" – особистісної структури самовизначення, яка постійно ставить перед людиною завдання любові як "безкорисливого дару із себе самої" [4; с. 25]. Отже, теолог стверджує суб'єктну концепцію людини як діючої моральної особи. Зауважимо, що хоча й екзистенційно-феноменологічні розвідки К. Войтили не є викладом офіційної позиції католицької церкви щодо цього питання, однак їх можна вважати своєрідною автентичною інтерпетацією антропологічних положень Душпастирської конституції "Gaudium et spes", одним із співавторів якої, як відомо, був К. Войтила.

У документах же соціальної доктрини католицизму "особовість" людини обґрунтовується двояко: як природно-соціальна та надприродно-трансцендентна характеристика людини, яку вже нами висвітлено. Розглянемо тепер "природне" обґрунтування особовості (суб'єктності) людини.

Моральність. Людина у католицизмі інтерпретується як істота, наділена розумом і свободою волі, що зумовлює її моральну відповідальність за свої вчинки (моральнісна природа людини): "...кожна людина є особою, тобто натурою, наділеною розумом і свободою волі; в силу цього вона є суб'єктом прав і обов'язків, які зумовлюють одне одного та безпосередньо пов'язані з її природою: тому вони є універсальні, непорушні та невід'ємні" [12; с. 244]. У Декларації про релігійну свободу до вищезгаданих особових ознак – розумуі волі додається похідна від них ознака особистої відповідальності [7, с. 440]1. Основні положення католицької антропології можна інтерпретувати так: створена за образом і подобою Бога, людина є моральним суб'єктом – особою, оскільки має розумну природу і наділена свободою волі. У розумі людини виявляється її здатність до пізнання реальності. Доцільною причиною і кінцевою метою такого пізнання є істина та добро (благо). Людська здатність до пізнання зумовлює здатність прагнення, яка виявляється у волі. Відповідно, доцільною причиною і кінцевою метою волевиявлення або прагнення людини об'єктивно виступають істина і добро (благо), які відкриваються людині у подвійний спосіб: по-перше, "у глибинах її моральної свідомості" (сумління), що для людини є природним способом пізнання морального закону; по-друге, у християнському об'явленні як позитивному божественному законі (Тома Аквінський). На зазначених способах пізнання ґрунтується здатність людини до самовизначення шляхом прийняття морально значущих рішень, що стає можливим завдяки свободі волі.

Loading...

 
 

Цікаве