WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини і правова думка: співвідношення понять - Реферат

Права людини і правова думка: співвідношення понять - Реферат

Реферат на тему:

Права людини і правова думка: співвідношення понять

Перш ніж перейти до проблеми співвідношення понять "права людини" і "правова думка" зробимо спробу окреслити їх, визначивши базові характеристики. Це видається важливим і необхідним з огляду на той широкий спектр підходів і розуміння цих понять, особливо першого.

У досліджуваному контексті "правова думка" розуміється як сукупність уявлень про право в найширшому розумінні, у тому числі і окремі правові інститути, і співвідношення права і закону, і інші проблеми.

Правові уявлення є трьох рівнів: а) дотеоретичний, тобто уявлення про право, які творяться на перших етапах історичного розвитку суспільства. Проте вже на цьому етапі право усвідомлюється як базова регулятивна система в суспільстві, покликана забезпечити його збереження і розвиток; б) теоретичний, який осмислює право як систему загальнообов'язкових норм. Цей рівень розвитку тісно пов'язаний з появою юридичної науки як самостійної галузі наукових знань та з появою професійної юридичної діяльності; в) нетеоретичний, що існує поряд з теоретичним і характерний для найширших верств суспільства, які в своєму суспільному розвитку стикаються з правовими проблемами, проте не мають цілісної системи правових поглядів, які б охоплювали не тільки практично-прикладні аспекти суспільно-правових відносин, але й проблеми генезису права, його суті тощо.

Щодо складових, окреслених поняттям "правова думка", то тут також можна виділити:

а) чинне законодавство як втілення правових уявлень суб'єктів правотворчості, владних суб'єктів, інших соціальних груп та структур, які так чи інакше можуть впливати на правотворчий процес, починаючи від вищого законодавчого органу держави до локальних нормативно-правових актів;

б) правову ідеологію як відображення в суспільній свідомості такого важливого і складного компонента соціального життя, яким є право. До розуміння правової ідеології може бути два підходи. При першому підході, правова ідеологія – це така теоретична свідомість, яка розглядає право як першооснову життя суспільства, осмислює соціальну реальність крізь призму правових уявлень (подібно до того, як, наприклад, релігійна ідеологія розглядає соціальну реальність крізь призму релігійних уявлень). Іншими словами, правова ідеологія виступає синонімом юридичного світогляду. Другий підхід розуміє поняття "правова ідеологія" як будь-які теоретичні уявлення про право. Таке розуміння, в певному сенсі, більш широке, бо воно охоплює всі можливі погляди на право і його роль у житті суспільства. Проте незалежно від розуміння самого поняття наявність такої складової в складі правової думки безперечне;

в) юридичну науку як сукупність наукових знань про право.

Отже, правова думка – це сукупність таких уявлень про право, які знайшли своє закріплення в законодавстві, визначають базові правові цінності та орієнтири того чи іншого суспільства або його окремих груп та теоретично осмислюються на науковому рівні.

Підходів до визначення поняття "права людини" в сучасній літературі є чимало. Не ставлячи перед собою завдання проаналізувати кожен з них, що, очевидно, повинно було б вийти за рамки розглядуваного питання, окреслимо це поняття в контексті останнього.

Права людини – це система можливостей успішного (належного, комфортного) існування людини в суспільстві. Наявність цих можливостей, їхня реалізація, використання є умовою, проте не гарантією успішного (неконфліктного і ефективного) співіснування людей в рамках певного соціуму. Під цим оглядом "права людини" – це константа, стала умова існування будь-якого суспільства. Зазначене дає підстави стверджувати такі базові характеристики прав людини як певного соціального феномену: 1) права людини є в своїй суті сталими і незмінними незалежно від національних, історичних, економічних, релігійних та інших чинників; 2) права людини окреслюють умови існування і розвитку людини в суспільстві; 3) права людини окреслюють параметри безконфліктного взаємного існування як окремих індивідів між собою, як також індивіда та суспільства; 4) з огляду на останнє можна говорити про права людини у вузькому розумінні, тобто умови співіснування індивіда та держави. При такому розумінні права людини виступають як межі для діяльності держави стосовно до індивіда. Права людини в широкому розумінні – це умови існування індивіда в суспільстві загалом, тобто його співіснування з іншими членами суспільства. Відповідно в першому випадку діяльність держави обмежується, в другому – стимулюється.

Відтак можна стверджувати, що права людини, як і право чи держава в своїх базових характеристиках, залишаються незмінними при безперечній і постійній зміні в якісних чи кількісних параметрах.

Окресливши ці два поняття – "правова думка" та "права людини" – доходимо таких висновків: 1) права людини є невід'ємною складової правової думки; 2) розвиток прав людини може відбуватися тільки в контексті розвитку правової думки в цілому. Відповідно для кращого розуміння тенденцій та специфіки розвитку розуміння прав людини в певний історичний період чи в певному регіоні необхідно проаналізувати загальний стан та особливості розвитку правової думки цього історичного періоду чи регіону; 3) всі, без винятку, аспекти правової думки, як і права в цілому мають дотичність до прав людини, тобто до умов існування і розвитку індивіда в рамках даного суспільства. Тому сьогодні будь-яка спроба розглядати права людини поза контекстом розвитку правової думки загалом чи поза правовою системою і системою законодавства зокрема, не може дати позитивних результатів. Тут слід наголосити, що мова не йде про окремі права і свободи, будь-то право на свободу слова, чи неприпустимість тортур, які, тією чи іншою мірою, піддаються моніторингу і які можна "стандартизувати", тобто виробити об'єктивні показники наявності, забезпеченості та захищеності. Йдеться про весь комплекс прав людини, де ще й сьогодні немає вичерпного переліку і об'єктивних методик визначення рівня та повноти забезпечення прав людини.

Нині існуючі міжнародно-правові акти з прав людини є узагальненим результатом боротьби людства з тими грубими порушеннями умов існування людини, якими супроводжувалася вся попередня історія розвитку цивілізації. Підтвердженням цього може бути ст. 2 Загальної Декларації прав людини, в якій сказано: "Кожній людині надаються всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією" [1, с. 4]. Однак залишається відкритим питання чи права і свободи, вказані в Декларації, охоплюють весь комплекс прав людини, чи ні. Подальший розвиток міжнародно-правового закріплення прав людини підтвердив це прийняттям Міжнародних Пактів про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні й культурні, ряду інших документів. Власне з'являється ідея неможливості дати вичерпний перелік прав і свобод, які складають комплекс прав людини. На рівні чинного законодавства України це положення знайшло своє закріплення в ст. 22 Конституції України "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними". Тобто права і свободи, передбачені Конституцією, зафіксували стан розвитку комплексу прав людини на 1996 р.

Суспільний розвиток об'єктивно веде до ускладнення суспільних відносин, до появи нових їх видів. Тому важко погодитися з думкою про те, що "дана стаття встановлює конституційну гарантію існування певного сучасного переліку прав і свобод людини, визнаного як цією Конституцією, так і міжнародним правом. Причому мається на увазі, що міжнародно визнаний перелік прав і свобод людини ширший за змістом, ніж той, який захищається цією Конституцією"[2, с. 72].

По-перше, якщо б перелік прав і свобод, закріплених Конституцією, був вужчий, ніж передбачено міжнародно-правовими актами, то це б суперечило ч. 2 ст. 29 Загальної Декларації прав людини: "Кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві"[1, с. 12].

По-друге, немає таких прав і свобод людини, передбачених міжнародно-правовими актами, які б не знайшли свого закріплення в чинній Конституції України. Питання про те, як і якою мірою забезпечені і гарантовані ті чи інші права, не відноситься до їх змісту.

Зрештою, як передбачає ч. 1 ст. 11 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права, "держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя. Держави – сторони вживуть належних заходів щодо забезпечення цього права, визнаючи важливе значення в цьому відношенні міжнародного співробітництва, основаного на вільній згоді" [3, с. 8]. Зі змісту цієї норми випливає обов'язок держави вжити заходів для забезпечення цього права, а не забезпечити його. Зрозуміло, що суспільний прогрес зумовлює постійне зростання потреб людини. І, відповідно, розуміння "достатнього життєвого рівня" буде постійно змінюватися залежно від рівня економічного розвитку держави чи в різні її періоди, хоча при цьому суть даного права залишатиметься незмінною – такий життєвий рівень, який дає можливість людині почувати себе комфортно саме зараз і саме в цьому суспільстві.

Отже, права людини є складовою поняття "правова думка" розвиток якої на всіх її рівнях і у всіх її складових сприяє утвердженню, зміцненню, забезпеченню прав людини. Тільки юридично осмисливши це поняття можна більш повно і поглиблено його осягнути, а відтак і закріпити на законодавчому рівні й утвердити в правовій ідеології як одну з базових цінностей.

Правова думка як узагальнений досвід правового розвитку певної спільноти, чи то окремого народу, чи держави, крім усього іншого дає можливість урахувати власне ті специфічні соціальні, національні, релігійні та інші особливості, які дають змогу найефективнішої імплементації міжнародно – правових норм і вимог стосовно прав людини у національне законодавство та правову практику. З огляду на викладене увага до вивчення становлення і розвитку ідеї прав людини, окремих прав і свобод людини в історії національної правової думки є вкрай важливою і необхідною. Без такої історичної основи утвердження тих чи інших прав і свобод, їх ефективне забезпечення і захист може стикатися з суттєвими труднощами, які мають негативні наслідки як для окремого індивіда, так і для суспільства загалом.

Права людини, як і правова держава, є тими правовими ідеалами, в напрямі до осягнення яких відбувається розвиток правової думки українського, як і всіх інших європейських народів, протягом останніх століть.

Література

  1. Загальна Декларація прав людини. – К.: Укр. Правнича Фундація, 1995.

  2. 2. Коментар до Конституції України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

  3. Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права. – К.: Укр. Правнича Фундація, 1995.

Loading...

 
 

Цікаве