WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад - Реферат

Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад - Реферат

Видається, що такий (диференційований) підхід до розуміння ознаки природності прав людини є не зовсім виправданим. Справа у тому, що за природно-біологічними правами стоять цінності, які у різні періоди людської історії інтерпретуються по-різному. Те, що ми розуміємо сьогодні під правом на життя, не вважалося цінністю за умов, коли застосовувалася кривава помста (вбивство як помста не заборонялося, а навпаки, спонукалася). Тому, на нашу думку, і так звані природно-біологічні права, стали цінністю внаслідок саме соціального їхвизнання, зумовленого висхідним, поступальним, зокрема духовним, розвитком суспільства. У своїй статті "Права людини" Жорж Ніва наводить вислів, закріплений у Загальній декларації прав людини: "Люди народжуються вільними та рівними". Ніва стверджує, що у цій формулі визначається право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу, якщо воно не є визнаним всією людською спільнотою [4, с. 243].

Окремого з'ясування потребує і така ознака прав людини як невідчужуваність (чи, іншими словами, невід'ємність) від їхнього носія. Права людини є такими тому, що являють собою докорінні якості, які внутрішньо притаманні, "іманентні" людині як життєдіяльнісному суб'єкту і які не можна відібрати у неї без явної загрози втратити у ній члена суспільного союзу [5, с. 30].

У літературі пропоновано розуміти цю ознаку так. Деякі автори вважають, що, зокрема, право власності не можна віднести до невідчужуваних прав людини, оскільки власник може провести відчуження того чи іншого майна на основі свого волевиявлення – передати, подарувати, заповісти [3, c. 23]. Разом з тим, на думку цих же авторів, не викликає сумніву невідчужуваність таких прав людини як право на життя, свободу, гідність, фізичну недоторканність. Правом на життя не може розпоряджатися взагалі ніхто, навіть його носій – людина, оскільки "покликана в світ владним наказом природи, в більшості випадків за наказом природи вона його і полишає" [6, с. 68].

Однак останнє твердження спростовується практикою євтаназії (умертвління безнадійно хворих за їхнім бажанням), яку, до речі, вже легалізовано у Королівстві Нідерланди, і вирішенням питань, пов'язаних із забезпеченням права на життя, у практиці органів Євроконвенції. В останньому випадку навіть це право, "зважується" з іншими суспільними цінностями.

Зокрема, свого часу перед Єврокомісією стояло питання: чи виключає право на життя можливість проведення аборту? Бачення розв'язання цієї проблеми Європомісією можна стисло виразити так: якщо навіть і припустити, що ст. 2 Євроконвеції захищає ненароджене життя, права та інтереси, які входять до сфери права на життя, зважуються один щодо одного у належний спосіб [7, с. 604]. Такі ж міркування висловлюються і щодо припинення життя: "цінність життя, яке підлягає захисту, може і повинно бути зважене щодо інших прав зацікавленої особи [7, с. 222-223]".

Тому більш прийнятне, на нашу думку, таке розуміння невідчужуваності прав людини, коли цю властивість інтерпретують як їх незалежність від угляду держави і будь-яких інших осіб чи соціальних спільнот, а відповідно – як неможливість перетворювати права людини на об'єкти дарування чи (що трапляється значно частіше) відібрання, позбавлення. Що ж до можливості відчуження предметів, що є об'єктами права власності, то ми дотримуємося позиції, що відчудження окремих предметів ще не означає втрату цього права, а тим більше – можливість свавільного позбавлення його. Свавільне позбавлення (тобто заперечення належності) людини права власності, не менше ніж позбавлення людини інших прав, впливає на характер її становища, її "членства" у суспільстві; тому це право є таким же природним як і, скажімо, право на захист її честі та гідності.

З огляду на викладені міркування вважаємо, що найбільш правильним розумінням природності як засади інституту прав людини є його соціальне походження, суспільна генеза. Ці ж міркування дають підставу дійти ще одного важливого висновку, а саме: з'ясування (виділення) системи засад інституту прав людини визначально залежить від світоглядно-філософського підходу до розуміння сутності природи прав людини та їхнього першоджерела.

У правовій літературі пропоновано декілька таких підходів.

Так, Л.А. Расказов та І.В. Упорнов вважають джерелом природних прав людини такі фактори:

  1. життєдіяльність людини як розумної істоти (це біологічне джерело породжує право на життя та право на свободу);

  2. матеріальні умови життя суспільства;

  3. суспільні відносини, які (якщо розлядати з позицій історичного матеріалізму) визначаються, врешті-решт, матеріальними умовами життя суспільства. Однак, на думку цих авторів, формування деяких з природних прав здійснюється під безпосереднім впливом суспільних відносин, а не самих по собі матеріальних умов життя;

  4. так зване формально-юридичне джерело – нормативні акти держави.

Щодо виділення такого джерела як біологічне, зауважимо, що саме по собі фізичне існуваня людини (приміром, її перебування на безлюдному острові) навряд чи могло би породити у неї права, оскільки їх не було б кому пред'являти. Гадаємо, що детермінуючим фактором породження прав людини виступатимуть саме суспільні відносини, в процесі розвитку, розгортання яких власне і формується уявлення про виняткову цінність (унікальність) людського життя.

Сказане не має на меті заперечити міркування про те, що у сфері захисту перебувають певні біологічні ознаки людини (наприклад, її фізичне життя та здоров'я), але вони набувають статус цінності тільки у процесі опосередкування їх суспільними відносинами. Що ж до уявлення про інші джерела прав людини – такі як матеріальні умови життя суспільства, суспільні відносини, нормативні акти, – то його можна дещо уточнити. На нашу думку, варто бачити відмінність між цими джерелами – між чинниками, динаміка функціонування яких так чи інакше спричиняє виникнення прав людини (в аналізованому випадку – це розвиток суспільних відносин та матеріальні умови цього розвитку), з одного боку, і нормативними актами – з іншого. Перші є індикатором (показником, результатом) розвитку матеріальної культури суспільства і, власне, мають прямий вплив на матеріальну забезпеченість прав людини; другі ж – (нормативні акти) є своєрідним відображенням правової політики держави, показником рівня розвитку правової культури.

Щодо значення нормативних актів як джерел прав людини, то, на нашу думку, розглядати їх треба у більш тісно "прив'язуючи" до держави – адже вони завжди є лише одним з наслідків діяльності органів держави, яка, офіційно виступаючи організацією політичної влади всього населення керується, поряд з цим, своїми власними, "вузькогруповими", інтересами.

Отже, більш обґрунтованим було б вважати, що визначальним "динаміком" розвитку прав людини виступають власне суспільні відносини, а не матеріальні умови життя суспільства. Відображення прав людини у нормативних актах виступає, скоріше, конкретними характеристиками, показником рівня розвитку суспільства – у кінцевому, результаті, власне, наслідком розвитку таких відносин.

Тому не зовсім правомірно, на наш погляд, є зводити в одну площину усі чинники, які характеризують розвиток інституту прав з різних сторін: динамічні аспекти – розвиток суспільних відносин, та його результати – рівень економічного, соціального, культурного розвитку.

Деякі автори відносять до принципів, що на них ґрунтується інститут прав людини, засаду гуманізму. На перший погляд, видається, що цей принцип не потребує спеціального декларування – адже кожне з прав людини так чи інакше спрямоване на задоволення певних потреб та інтересів людини і вже тому є явищем гуманістичним.

А проте є підстави виділяти цю засаду окремо. Справа в тому, що ідея гуманізму як ідея людяності акумулює в собі ті досягнення загальнолюдської думки, які належать до загальнолюдських цінностей: унікальність, неповторність кожної людської особистості, людяність відносин, взаємини між індивідами; рівну цінність усіх людей (принцип їхньої рівності); рівність людських можливостей (принцип рівноправності); принцип самовизначення (принцип свободи).

Принцип гуманізму лежить в основі положення про те, що людина розглядається як мета суспільного розвитку, а не його засіб.

Проте специфіка цього принципу полягає у тому, що він підкреслює в інституті прав людини унікальність кожного окремого людського буття, існування. Саме цей принцип і відображає цінність кожної людини незалежно від тих чи інших її антропологічних ознак. Більше того, зміст принципу гуманізму дає змогу вивести на новий рівень і розуміння принципу рівності прав людини, з урахуванням надання певних специфічних можливостей окремим групам населення (дітям, жінкам, інвалідам та ін.). Тому є підстави вважати принцип гуманізму однією із інтегративних, системоутворюючих засад побудови інституту прав людини.

Висловимо припущення, що викладене тут розуміння системи засад інституту прав людини сприятиме поглибленню розуміння природи феномену, що розгляддається, та його закономірностей, піднесенню цього розуміння на якісно новий рівень і, що найважливіше, втіленню його у сучасній науковій концепції прав людини.

Література

  1. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи загальної теорії права та держави): Навч.посібник. – К., 1992.

  2. Петренко Л. Які права в громадянина Європи? – Поступ. – 2000. – 28 верес.

  3. Рассказов Л.П., Упоров И.В. Естественные права человека. – С.-Пб., 2001.

  4. Н. Жорж. Права человека // Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. Ю. Афанасьева и М. Ферро. – М., 1989.

  5. Мамут Л.С. Декларация прав человека и гражданина 1789 г. – Веха на пути к универсальной концепции прав человека // Права человека в истории человечества и в современном мире. – М., 1989.

  6. Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть // Государство и право. – 1992. – №7.

  7. Van Dijk G. V., Van Hoof Theory and Practice of the European Convention on Human Rights. – London, 1990.

  8. П. Лерхе Пределы основных прав // Государственное право Германии. – М., 1994. – Т.2.

Loading...

 
 

Цікаве