WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад - Реферат

Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад - Реферат

Реферат на тему:

Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад

Однією з неодмінних передумов глибинного пізнання природи та закономірностей інституту прав людини є з'ясування та формулювання системи його визначальних засад. Це питання було і є предметом наукових досліджень багатьох учених. Зокрема, серед праць вітчизняних дослідників заслуговують на увагу наукові доробки Б. Ебзєєва, І. Ковалева, Л. Расказова, П. Рабіновича, П. Упорнова, серед зарубіжних – Д. Донеллі, Ж. Ніва, Г. Цахера.

Ознайомившись з цими працями, можна мати певне уявлення щодо цієї проблеми. Разом з тим гадаємо, що рівень сучасного пізнання досліджуваного феномену потребує її розгляду під дещо іншим кутом зору існуючих напрацювань та запропонувати оновлене її бачення цієї проблеми.

Аналіз правничої літератури, доступної автору, дає можливість виділити таку систему вихідних засад інституту прав людини:

  • загальність та формальна рівність можливостей, які становлять інститут прав людини, щодо усіх однойменних суб'єктів;

  • невідчужуваність (невід'ємність) таких можливостей;

  • даність таких прав людині від природи (природність).

Незважаючи на певну термінологічну уніфікацію наведених засад інституту прав людини, їхні змістові інтерпретації, обстоювані певними групами вчених-правознавців, істотно відрізняються.

Розглянемо детальніше кожну з вищенаведених ознак феномену прав людини.

Права людини мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів, що означає, передусім, формальну однаковість можливостей за їхніми стартовими показниками. Йдеться, власне, про первісні формально рівні умови, необхідні для реалізації відповідних прав людини [1, с .7]. Незважаючи на самоочевидність значення цієї засади феномену прав людини, зауважимо, що принцип рівності далеко неоднозначно оцінюється у деяких з так званих незахідних культур. Справа у тому, що положення сучасної концепції прав людини, яка чи не найбільше розроблена практикою міжнародних судових органів (Європейського суду з прав людини, Суду справедливості Європейських Спільнот), повною мірою застосовуються до врегулювання так званих горизонтальних відносин, тобто відносин індивідів поміж собою (скажімо, ч. 2 ст. 16 Загальної декларації прав людини, за яким "шлюб укладається на основі вільної та повної згоди сторін"). Власне, "наступ" прав людини на цю горизонтальну (приватну) сферу, а, відповідно, ламання усталених стереотипів у сфері відносин чоловіків та жінок, дітей та батьків, саме й і зумовили несприйняття (як з боку офіційної влади відповідних держав, так і з боку певних груп їхнього населення) цієї концепції у низці незахідних культур.

У формально-юридичній площині в правових, зокрема міжнародних, актах з прав людини ознака рівності набуває відображання у формі заборони дискримінації. Водночас зрозуміло і те, що сам процес реалізації відповідних прав, так чи інакше, відбувається у прямій залежності від особистих задатків, здібностей людини. Тому фактичні результати реалізації однакових за своїми стартовими показниками прав людини не можуть бути однаковими.

Конкретизуючи поняття загальності та рівності, деякі автори посилаються на антропоцентричні ознаки людини, які, як свідчить історичний досвід людства, нерідко були підставою для відмови їй у наданні тих або інших прав. Йдеться, скажімо, про такі ознаки, як раса, колір шкіри, стать, національна належність, соціальне походження, майновий стан та й деякі інші, приблизний перелік яких міститься у міжнароднх актах з прав людини (до речі, офіційною позицією Європейського суду з прав людини виступає постулат, за яким вичерпний перелік таких ознак не може бути закріплено з огляду на постійну диверсифікацію суспільного життя, а, відповідно, й на неможливість передбачити, а відтак і вичерпно зафіксувати такі ознаки).

Усі такі (антидискримінаційні) ознаки тією чи іншою мірою знайшли своє відображення й у відповідних положеннях конституційних актів держав сучасного світового співтовариства, у тому числі й України, та у положеннях міжнародних актів з прав людини щодо заборони дискримінації. Однак це лише певна частина засобів, спрямованих на забезпечення реалізації засади рівності, яку ми пропонуємо іменувати інструментами статичного характеру забезпечення ознаки рівності. Щодо другої частини "знарядь" забезпечення виконання такого завдання, вважаємо, що його варто позначити термінологічно – засоби динамічного характеру, спрямовані на забезпечення засади рівності. Адже на практиці забезпечення "засад недискримінаційності" виступає одним із завдань регіональних органів захисту прав людини та реалізується на основі ситуаційного підходу. Прикладом може бути юриспруденція Європейського суду з прав людини.

Звернемо також увагу на те, що Конституція України, проголошуючи у ч. 1 ст. 24 рівність чоловіка та жінки, у ч. 2 цієї статті вказує, що така рівність забезпечується шляхом надання жінкам певних пільг. Закономірно постає питання, чи не є останнє положення порушенням принципу рівності, – однієї з основоположних засад інституту прав людини. Чи не є воно порушенням тих принципів, які викладені у міжнародно-правових документах з прав людини?

Гадаємо, що аналізоване положення Конституції України слід розглядати у світлі міжнародних стандартів прав людини, оскільки феномен "позитивної дискримінації" вже давно відомий як міжнародному праву, так і внутрішньодержавному законодавству.

Наприклад, законодавство Європейського Союзу (далі – ЄС) характеризується не лише розвинутою нормативною базою "позитивного" регулювання дискримінації, але й розвинутими інституційними механізмами органів Європейського Співтовариства, які покликані виявляти у процесі їхнього функціонування й існуючі проблеми рівності між чоловіком та жінкою "в усіх сферах" (за формулюванням Амстердамського Договору) та оперативно вживати відповідних нормативно-правових заходів для погодження ситуації. Ефективність зазначених положень установчих актів ЄС забезпечується не останньою чергою активною діяльністю Суду Справедливості Європейських Спільнот (далі – ССЄС), за опосередкуванням якої заповнюються прогалини, які виявляються у законодавстві ЄС.

Зауважимо, що застосування позитивної дискримінації є виправданим не лише для забезпечення фактичної рівності у гендерних відносинах, але за певних обставин виявляється навіть необхідним і в інших випадках. Зокрема, це виявляється у процесі реалізації культурних прав людини. Реальна здійсненність цієї групи прав потребує значно більше аніж просто недискримінації. Захист таких можливостей, які втілюють та забезпечують певний спосіб життя, потребує не просто формальної рівності, а й спеціальних заходів позитивної підтримки. Фактично постуляція формальної рівності у площині культурних прав людини у багатьох випадках здатна створювати серйозну загрозу здійсненню культурних прав. Переконливим свідченням вищесказаного може служити становище іспанських меншин у США. Мова, як відомо, є важливою визнаною ознакою культури, і двомовна освіта є одним із інструментів реалізації культурних прав. Захист такої освіти щодо іспанських меншин у США потребував, як свідчать факти, значних "позитивних" зусиль з боку місцевої адміністрації, навіть незважаючи на опозицію більшості територіальної спільноти.

Прогрес розуміння принципу рівності як підвалини інституту прав людини яскраво простежується на прикладі законодавства ЄС. Так розділ "Рівність" Хартії основних прав та свобод людини і громадянина ЄС включає як засіб забезпечення рівності не лише заборону дискримінації, але й поважання багатоманітності культур, релігій та мов [2, с. 1].

Отже, говорячи про таку засаду як загальність та рівність прав людини, слід зважати на суттєвий коректив, внесений розвитком сучасного суспільства у цей основоположний принцип побудови інституту прав людини. Як свідчить практика здійснення прав людини, закріплення юридичними засобами рівних і загальних можливостей для усіх суб'єктів не завжди є гарантією реалізації відповідного права людини при однакових формально рівних можливостях людини. Так, за рівних можливостей у разі одночасного звернення щодо одержання будь-якої роботи здебільшого на практиці надається перевага особам чоловічої статі. Якщо брати до уваги формально юридичну сторону справи, то, здавалося б, що жодних суттєвих проблем тут не виникає, однак статистичні дані свідчать, що "рівні юридичні можливості" обернулися в реальному житті химерними метаморфозами.

Відтак законодавство деяких розвинутих країн світу, передусім держав – членів ЄС, передбачає низку юридичних заходів, спрямованих на забезпечення не просто формально рівних юридичних можливостей для отримання у наведеному прикладі роботи, а на забезпечення рівного фактичного результату реалізації права на працю. Тотожним прикладом, але вже на українських теренах, можна вважати реалізацію права на освіту, гарантованого Конституцією України. Принципами його реалізації в ідеалі має виступати рівність та загальність можливостей відповідних суб'єктів, однак загальновідомо, що законодавство України підзаконного рівня передбачає умови пільгового вступу для навчання у навчальні заклади для певних груп громадян, скажімо, за ознаками проживання у сільській місцевості або ж на територіях, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Наведені приклади можуть служити аргументом на користь доповнення класичного бачення прав людини як загальних та формально рівних можливостей принципом забезпечення фактично рівного результату реалізації права відповідно до вимог соціальної справедливості. У цьому, на нашу думку, знаходять своє відображення у правах людини загальнолюдські моральні засади.

Аналізовані ситуації є прикладом заповнення наявних фактичних нерівностей у площині прав людини з огляду на обставини об'єктивного характеру системою пільг, певних переваг, які встановлюються державою в особі її компетентних органів. Адже власне держава виступає тією організацією, яка за визначенням Європейського суду з прав людини та ряду вчених – правознавців "перебуває у позиції легітимного визначення загальносуспільних інтересів, а відтак і визначення балансу конкуруючих конституційно-правових цінностей [8, с. 237].

Ще однією ознакою інституту прав людини, що її відносять до його принципів, на яких грунтується сучасна концепція прав людини, є невідчужуваність та природний характер прав людини, причому природність як суттєва ознака прав людини інтерпретується у літературі неоднозначно.

Зокрема, іноді стверджується, що оскільки людина належить до роду ссавців, то своїм бажанням жити вона нічим не відрізняється від будь-якої живої істоти. З огляду на це на перший план виходять інстинкти людини і тому, скажімо, право людини на життя можна назвати природно-біологічним. Водночас людина є істотою не тільки біологічною, а й соціальною, тому вона має природно-соціальні права (прикладом чого може бути її право на гідність, яке виникає та формується з розвитком суспільних відносин) [3, с. 6].

Loading...

 
 

Цікаве