WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Неправдиві показання у механізмі протидії розслідуванню злочинів, що вчиняються організованими групами - Реферат

Неправдиві показання у механізмі протидії розслідуванню злочинів, що вчиняються організованими групами - Реферат

Реферат на тему:

Неправдиві показання у механізмі протидії розслідуванню злочинів, що вчиняються організованими групами

Проблеми дослідження неправдивих показань стосовно протидії розслідуванню не знайшли свого повного розгляду в юридичній літературі. Лише в деяких роботах звертається увага на неправдиві показання стосовно приховування злочинів [13, c. 55-58; 18, c. 108-116; 23, c. 165-168]. Водночас відсутність таких розробок негативно позначається на ефективності розкриття злочинів і зрештою на встановленні істини по кримінальній справі.

Неправда – це завжди свідоме або навмисне перекручування істини. О.О. Закатов пише, що неправда – поняття багатоаспектне. Звичайно в юридичній літературі дається оцінка психологічному та юридичному боку неправди. Безумовно, психологічний бік неправди має важливе значення для з'ясування її природи. Однак при цьому не можна ігнорувати і такі її сторони, як філософська (діалектична), логічна, соціальна та етична [6, c. 37-38]. О.В. Полстовалов зазначає, що неправдиві повідомлення істотно відрізняються від мимовільних помилок за ступенем усвідомленості формулювання інформації, яка перекручує об'єктивну істину. У випадку з мимовільними помилками ми можемо говорити лише про добросовісну оману. Неправда має іншу природу і заснована на свідомому перекручуванні істини. Неправда може бути тільки усвідомленою, і тому не слід ототожнювати мимовільні помилки з навмисним уведенням в оману [15, c. 101]. Г.Г. Доспулов зазначає, що змістовна сторона неправди визначається мотивами (причинами), які породжують неправду, здібностями людини, її індивідуальним досвідом, а також ступенем поінформованості про факт, щодо якого створюється неправда. Видів неправди дуже багато, але вони піддаються класифікації. Залежно від того, якою мірою дійсність, що цікавить слідчого, піддається перекручуванню, неправда буває двох видів – часткова або повна [4, c. 33].

Існують особливості формування неправдивих показань. Неправда підпорядковується певним закономірностям, той, хто повідомляє неправду, неминуче порушує певні психічні закони. Зокрема, порушуються закони пам'яті, тому що в пам'яті такої особи одночасно співіснують два варіанти події: дійсна та вигадана. Дійсна подія запам'ятовується у свідомості у вигляді "слідів пам'яті", у той час як вигадана подія таких слідів не має. Складність становища такої особи полягає в тому, що їй постійно доводиться видаляти з пам'яті реальну подію, що становить значні труднощі, і прагнути утримати в пам'яті вигаданий варіант події, що ще складніше [6, c. 47]. Р.Г. Мартиненко зазначає, що структура неправди уявляється наступним чином: 1) в неправдивих показаннях факти умовчуються і (або) повідомляються; 2) факти поділяються на справжні та вигадані; 3) умовчуються тільки справжні факти; 4) факти стверджуються, заперечуються або спростовуються; 5) справжні факти або заперечуються, або спростовуються, якщо стають відомими слідству; 6) вигадані факти тільки стверджуються [12, c. 16-17].

Неправда являє собою знаряддя впливу. М.І. Єнікеєв пише, що неправда – засіб управління поведінкою людей шляхом їх дезінформації. Особа, яка протидіє слідству та дає свідомо неправдиві показання, вступає зі слідчим у позиційне протиборство, прогнозує можливі дії слідчого, намагається рефлексивно керувати його діяльністю. Така особа оцінює, як його неправдиві показання будуть сприйматися, оцінюватися та використовуватися слідчим [5, c. 238].

Формування неправдивих показань досліджувалося в плані теорії мови. Існує проблема співвіднесення змісту висловлення з дійсністю. При побудові неправдивого висловлення програма останнього будуватиметься на підставі неправдивої предикативності. В свідомості того, хто говорить, увесь час буде йти розмежування двох картин: дійсної та неправдивої, вони будуть зіставлятися та з них при породженні висловлення будуть вибиратися та інтерпретуватися окремі елементи [11, c. 36-37]. Більш того, процес неправди пов'язаний із "зіткненням" гальмових та збуджувальних процесів, психологічним "роздвоєнням особистості" (що в просторіччі називається "нечистою совістю"), формуванням у свідомості особи, що повідомляє неправду, системи охоронних "бар'єрів" [5, c. 239].

Особливої актуальності набуває формування часткової неправди. Г.Г. Доспулов називає прийоми формування часткової неправди: 1) упущення, тобто виключення, окремих елементів події; 2) доповнення факту вигаданими елементами; 3) доповнення факту реальними елементами, які не стосуються досліджуваної події; 4) заміна окремих елементів події вигаданими деталями; 5) заміна окремих елементів реальними, але такими, що не стосуються даної події [4, c. 33].

Виокремленню різних способів лжесвідчень сприяє вивчення протоколів допиту. Зокрема, за деякими даними, лжесвідчення відбуваються не одним, а багатьма способами. За результатами вивчення матеріалів кримінальних справ було встановлено, що основними способами лжесвідчень є: 1) ствердження вигаданих фактів; 2) перекручення дійсних фактів; 3) приховування дійсних фактів; 4) заперечення дійсних фактів; 5) підміна фактів [22, c. 182-183].

Необхідно розрізняти такі поняття як "неправда", "неправдиві показання", "лжесвідчення". Більш широким поняттям є неправда, яка являє собою вольовий і свідомий акт людської поведінки, іноді нею називають специфічну форму мислення. В психології неправду розглядають як "феномен спілкування, який полягає в навмисному перекручуванні дійсного становища речей" [7, c. 195]. Неправдиві показання – це результат умисного повідомлення інформації на допиті, яка не відповідає дійсності. Лжесвідчення являє собою повідомлення неправди, дачу неправдивих показань. Причому у вузькому значенні слова лжесвідчення пов'язують з такою процесуальною фігурою, як свідок (потерпілий).

У деяких літературних джерелах пропонується використання терміна "кримінальна неправда", що містить у собі як помилкові показання, дані під час слідчих або судових дій, так і іншу помилкову криміналістично значущу інформацію [18, c. 109]. Необхідно зазначити, що даний підхід не є новим для криміналістики, запропоноване поняття означає більш широке коло інформації, що не відповідає дійсності.

У криміналістичній літературі неправдиві показання та лжесвідчення розглядалися в різних аспектах: 1) з погляду психологічного впливу на обвинуваченого та підозрюваного в процесі допиту, безпосередньо спрямованого на подолання установки на неправду [2, c. 124-153]; 2) з погляду особливостей тактики допиту підозрюваних і обвинувачених [8, c. 118-142]; 3) з погляду досліджень мови з метою верифікації повідомлень [11, c. 34-38]; 4) з погляду конфліктної взаємодії суб'єктів спілкування ("криміналістичної конфліктології") [15, c. 100-125]; 5) з погляду тактики боротьби з неправдою [6, c. 49]; 6) з погляду систематизації тактичних прийомів, спрямованих на викриття неправди [20, c. 148-156].

Найважливіше значення для подолання протидії слідству має робота слідчого по викриттю лжесвідчення. Лжесвідчення слід розглядати як гостру соціальну та правову проблему. По кримінальних справах допитуються як свідки щорічно орієнтовно більше 300 тис. осіб, і майже чверть з них довільно змінює в тому або іншому обсязі показання в суді [10, c. 401].

Існують певні причини лжесвідчень. На думку І.А. Ніколайчука, є дві категорії чинників дачі неправдивих показань, неправдивих повідомлень або заяв: внутрішні, які визначають лінію поведінки особи, що дає показання або робить заяву, і зовнішні, які спонукають суб'єкта до неправди.

Результати анкетування слідчих прокуратури та МВС України свідчать, що, на думку практичних працівників, причинами повідомлення неправдивих показань свідками (потерпілими) при розслідуванні злочинів ОЗГ є: вплив на свідків (потерпілих) зацікавлених осіб (зазначили 46 % опитаних); прагнення притягнути тих чи інших осіб до відповідальності (указали 18 % респондентів); острах за життя рідних та близьких (відмітили 23 % проанкетованих); підкуп з боку членів ОЗГ (назвали 16 % слідчих); інше (повідомили 7 % працівників).

Однією з найбільш розповсюджених причин, які породжують неправдиві показання свідків та потерпілих, є вплив на них зацікавлених осіб (46,1 %) [6, c. 53]. Так, К., М., В., разом з ще двома невстановленими слідством особами, організувавшись у злочинну групу, 30 липня 1998 р., прибули в м. Золочів Львівської обл. на зупинку приватних таксі, що по вул. С. Бандери, шляхом погроз вимагали, щоб Золочівські приватні таксисти платили їм щомісячно по 10-15 доларів США. Злочинці вимагали гроші від таксистів С., В., Во., Л., Я., Р., С., Л., Ч., Чу. Вони наказали таксистам обрати серед них старшого, який би збирав гроші і передавав їм, а також заявили, що таксисти повинні 1.08.1998 р. зібрати гроші, за якими вони приїдуть о 14.30. Коли К., М. і В. прибули за грошима, які їм повинні були передати біля вокзалу приватні таксисти, то там вони були затримані працівниками міліції. Під час слідства майже половина приватних таксистів спочатку намагались повідомити, що їм нічого невідомо. Як було встановлено, декому з них (В., Я. та Ч.) дзвонили по телефону та погрожували [1].

Повідомленню неправдивих показань свідками (потерпілими) можуть сприяти дії членів організованої злочинної групи, які виявляються в погрозах, шантажі або підкупі. Результати дослідження, проведеного Московським юридичним інститутом МВС РФ, підкуп, залякування та інший вплив на потерпілих і свідків, щоб змусити їх відмовитися або змінити початкові показання на користь кримінальної сфери, є зараз найпоширенішою формою протидії розслідуванню (76 %) [19, c. 167]. Тому М.П. Яблоков справедливо зазначає, що засоби подолання протидії розслідуванню організованої злочинної діяльності за допомогою потерпілих та свідків, які змінюють або дають свої показання на користь злочинців, що повинні застосовуватися правоохоронними органами в таких випадках, залежать від причин, які штовхнули свідків та потерпілих на свідому допомогу ОЗГ. Якщо це пов'язано з загрозами життю свідків та потерпілих, таку ситуацію необхідно вирішити будь-яким можливим способом, навіть за допомогою складних і дорогих засобів їх захисту [23, c. 160-161].

У зв'язку з незаконним впливом на свідків зацікавлених осіб вони в ряді випадків вдаються до відмови від дачі показань. З огляду на це важливого значення набуває розгляд проблеми свідоцького імунітету. Імунітет свідка – надане свідкові право відмовитися від давання показань у певних випадках. Звільнення від обов'язку давати показання може стосуватися випадків надання відомостей стосовно членів сім'ї або близьких родичів. Конституція України регламентує, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення стосовно себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63) [21, c. 120]. Відповідно до ст. 69 КПК України відмовитися давати показання як свідки мають право: 1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; 2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Loading...

 
 

Цікаве