WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Соціальна спрямованість трудового права України - Реферат

Соціальна спрямованість трудового права України - Реферат

Реферат на тему:

Соціальна спрямованість трудового права України

Проблема формування соціального права в Україні є новою і практично не дослідженою. У наукових працях Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої, П.М. Рабіновича, О. Банчука, О. Панасюка, О.І. Процевського, О.В. Бермічевої, І.В. Яковюка, П.Д. Пилипенка, В.В. Жернакова, О.В. Скрипнюка було зроблено спробу окреслити сферу та предмет соціального права та сформувати його визначення. Серед російських вчених цю тему досліджують Ю.А. Тіхоміров, М.І. Лепіхов та ін.

Розвиток соціальної сфери розпочався у зв'язку з необхідністю охорони інтересів найманих працівників та формуванням внаслідок цього трудового права, яке утворилося, в результаті швидкого росту промисловості, що заснована на застосуванні найманої праці і досить активного втручання держави в регулювання трудових відносин. Трудове право з самого початку стало поєднувати в собі приватні та публічні інтереси. Довший час науковці не могли визначитися із правовою природою трудового права, наголошуючи на його подвійній спрямованості.

Механізм правового регулювання праці ґрунтується в основному на приватноправових засадах. Трудовий, як і колективний, договір є результатом взаємодії самостійних суб'єктів, воля яких не обмежена ні волею контрагента, ні волею будь-якої третьої сторони. Вони є юридичною формою, яка закріплює узгодження волевиявлень, взаємний компроміс сторін, рівність яких презюмується.

Водночас методи правового регулювання, характерні для публічного права, також широко використовуються при забезпеченні трудових відносин. Варто погодитися з Є.Б. Хохловим, який вважає, що публічно-правовий аспект трудового права проявляється не в законодавчій діяльності держави, а в її діяльності і діяльності її агентів, що здійснюється в рамках конкретних відносин. Можна назвати численні акти прямого й опосередкованого впливу держави на ринок праці, діяльність держави по нагляду за охороною праці, також юрисдикційну діяльність держави, зазначає автор, можна передбачити, що участь органів держави в колективних переговорах і в якості сторони у колективних угодах надає цим угодам властивості публічно-правового акту [1, c. 64].

Публічний інтерес, на думку Н.Б. Болотіної, це визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільності. Публічність у трудовому праві, вважає автор, полягає в особливій ролі держави, яка на законодавчому рівні встановлює мінімальні загальнообов'язкові соціальні стандарти у сфері праці; норми підвищеного соціального захисту для окремих категорій працівників (пільги для неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю, у зв'язку з материнством); є гарантом отримання соціальних прав людини у сфері праці, передбачених міжнародно-правовими актами, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України; а також у наявності й функціонуванні державних підприємств, установ, організацій, котрі діють як роботодавці і забезпечують робочі місця; в обов'язку держави здійснювати діяльність щодо бронювання і створення робочих місць та фінансування програм стосовно зайнятості й професійного навчання населення [2, c. 15].

З розвитком демократичних засад та визнанням людини найвищою соціальною цінністю дедалі більше галузей права починають поєднувати в собі приватні та публічні засади. Сьогодні до таких змішаних галузей можна віднести поряд з трудовим екологічне, житлове, освітянське, медичне право, право соціального забезпечення. Ці галузі, вважає Р.З. Лівшиць, є типовими для соціального блоку, а економічні та соціальні засади тут протистоять між собою як платність та безоплатність. Платні засади економні та зручні для держави. Безоплатні – обтяжливі для неї, але необхідні для незабезпечених та соціально незахищених верств населення [3, c. 139].

Цілком закономірно, що у сучасний період поряд з приватним і публічним правом з'являється нова правова спільність – соціальне право.

Поява цього, як пише Ю.А. Тіхоміров, „третього партнера" у системі права є цілком закономірним і об'єктивним явищем. Адже „соціальне" стає „публічним" через те, що світове співтовариство, суспільство і держава беруть на себе зобов'язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів їх особистих прав на освіту, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо, маючи на меті добровільну згоду громадян скористатися цими гарантіями без втручання в особисту сферу [4, c. 26].

Соціальне право почало формуватися, як уже зазначалося, з кінця XIX ст. з утворення робітничого права, а згодом і трудового права. Проте О. Банчук вважає, що ця теорія виникла ще в кінці XІV ст. і досягла піку свого розвитку в період з кінця XIX – початку XX ст. Він досліджує погляди українських вчених М.М. Шпилевського та Є.В. Спекторського, які зробили вагомий внесок у розвиток цієї теорії. М.М. Шпилевський, наприклад, під соціальним правом розумів поліцейське право, а критерієм розмежування публічного і приватного називав „суттєві елементи співжиття". Тобто для автора критеріями були не певні відносини, а об'єкти як складові частини суспільних відносин. Такими „суттєвими елементами співжиття" у М. Шпилевського є влада, майно, особа. Тому державне право, у розумінні автора, є правом на владу; цивільне право – правом на майно, а соціальне право – правом на розвиток і охорону особистості. Ще один український науковець Є.В. Спекторський, який займався проблематикою соціального права у 1916–1917 рр., називав соціальним правом систему, яка увібрала в себе певні норми публічного і приватного права, що стосуються становища окремої особи, принципам якої має підпорядковуватися як система публічного, так і система приватного права. Соціальне право вчений ставив на перше місце в системі права, а публічне і приватне, на його думку, повинні підпорядковуватися соціальному праву, його нормам і принципам [5, c. 119].

З наведеного можна зробити висновок, що концепція існування соціального права не є безпідставною і протягом всього історичного розвитку вона формувалася та утверджувалася в теорії права.

Для того, щоб з'ясувати, що ж таке соціальне право, необхідно визначитись із самим терміном „соціальний".

За тлумачним словником з української мови „соціальний" (від лат. socialis) означає суспільний, пов'язаний з життям і відносинами (стосунками) людей у суспільстві [6, c. 306]. Відомий теоретик соціальної справедливості Ф.А. Хайєк вважав, що первинний зміст терміна „соціальний" стосується або характеризує структуру та функціонування суспільства і є аналогічним до таких словосполучень, як „національний", "племінний" або „організаційний" [7, c. 114]. Натомість свого часу Л. Дюгі неоднозначність терміна „соціальний" пояснював тим, що немає будь-якого іншого слова, яке б підкреслювало та відбивало особливості юридичної системи, заснованої на ідеї суспільного правила, з яким пов'язується поведінка окремого індивіда. Він наголошував, що йдеться про правило, засноване на суспільній природі людини [8, c. 12].

Сприймаючи розуміння соціальності як комплексного поняття, яке об'єднує в собі багато аспектів, можна погодитися з О.І. Процевським, який зазначає, що Україна висунула як мету й ідеал соціальної держави соціальну справедливість, право на свободу, особисту недоторканість, рівність усіх людей у своїй гідності та правах [9, c. 85]. З метою забезпечення цих принципів Конституція України визнала людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3), закріпивши на найвищому рівні головні засади соціального права.

З розвитком громадянського суспільства соціальна функція держави, яка ще донедавна була майже невидимою, виступає на передній план і стає пріоритетною. В Українській державі вона пройшла довгий і непростий шлях – від майже абсолютного заперечення її існування за радянського періоду, до законодавчого закріплення як пріоритетного напряму діяльності держави в ст. 1 Конституції України.

Досліджуючи соціальну функцію нашої держави, О.В. Бермічева називає її основним напрямом діяльності держави, який слугує забезпеченню соціального захисту, соціального забезпечення, охорони здоров'я та нормальні умови життя для всього населення і (передусім для тих категорій громадян, які через різні обставини та об'єктивні умови не можуть повноцінно працювати), а також пов'язаний з виділенням необхідних коштів на освіту, відпочинок, будівництво доріг, житла, роботу транспорту і зв'язку тощо [10, c. 9]. Погоджуючись із таким визначенням, варто зауважити, що ця функція заснована на соціальних правах людей, котрі є об'єктивними, життєво необхідними правами на сучасному етапі розвитку суспільства. І хоча вичерпного переліку цих прав немає, хочеться зауважити, що його і не може бути, оскільки усвідомлення своїх соціальних прав залежить від рівня розвитку громадянського суспільства, стану його духовності, а тому перелік таких прав постійно розширюється.

П.М. Рабінович та О. Панкевич визначають соціальні права, як можливості людини забезпечити своє існування та розвиток із соціальних джерел завдяки соціальному утриманству, тобто на основі застосовуваного за певних умов (при настанні так званих соціальних ризиків) державними чи недержавними організаціями соціально-аліментарного методу регулювання [11, c. 105]. Загалом таку конструкцію можна сприйняти, однак дане визначення дещо звужує обсяг соціальних прав. Тому, видається, що перелік, поданий О.В. Бермічевою є більш повним. Вона зокрема відносить до них поряд з правом на соціальний захист, правом на житло, правом на достатній життєвий рівень та правом на охорону здоров'я такі права, як право на працю, на відпочинок, на страйк, на освіту, на доступ до культурних цінностей, на безпечне довкілля, а також на сім'ю та на свободу світогляду і віросповідання [10, c. 9]. На основі цих прав та для їхнього забезпечення і виокремилося соціальне право у послідовності, поданій Н.Б. Болотіною: соціальні права людини – соціальна держава – соціальна сфера – соціальна функція – соціальна політика – соціальне право [12, c. 26].

Аби кінцево упевнитись щодо об'єктивності існування соціального права, потрібно визначити його місце в системі права України. Зважаючи на історичний процес виокремлення цього права, його зміст та сферу правового регулювання, видається недопустимим перенесення соціального права (за аналогією з міжнародною системою права) у національну систему права як галузі права, так, як окремо це пропонує зробити та ж Н.Б. Болотіна [12, c. 24-28]. За нею услід І.В. Яковюк визначає соціальне право як систему правових норм, за допомогою яких здійснюється правове регулювання соціального захисту, наголошуючи, що воно є самостійною галуззю права [13, c. 13].

Loading...

 
 

Цікаве