WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Процесуально-правова суть та становлення інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України - Реферат

Процесуально-правова суть та становлення інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України - Реферат

Реферат на тему:

Процесуально-правова суть та становлення інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України

Прийняття нового цивільного законодавства і зведення принципу змагальності на конституційний рівень потребує від законодавця введення низку процесуальних новел, удосконалення існуючих процесуально-правових конструкцій, які слугують для забезпечення конституційного права на своєчасний та ефективний судовий захист. Новим Цивільним процесуальним кодексом України, прийнятим 18 березня 2004 р. (далі – ЦПК України), вводиться інститут заочного розгляду справи в цивільному процесі України. Такий порядок розгляду справи справедливо вважають однією з форм реалізації принципу змагальності в цивільному процесі [17, с. 4; 6].

Проблеми ухвалення заочного рішення посідали значне місце в дореволюційній науці цивільного процесуального права і були глибоко досліджені в працях К. Анненкова, Є. Васьковського, Г. Вербловського, В. Ісаченка, К. Малишева, П. Муллова, Є. Нєфєдьєва, А. Румянцева, М. Шимановського, Т. Яблочкова та ін. В радянський період дослідження цього інституту в науці цивільного процесуального права практично відсутні, оскільки і цивільно-процесуальне законодавство цього періоду не передбачало заочного розгляду цивільних справ. Нині праць, які б досліджували питання заочного розгляду справи та заочного рішення в цивільному судочинстві, є вкрай мало. Це пояснюється, зокрема, тим, що для сучасного цивільного процесу України розглянений інститут є новим. У сучасний період дослідження проблем заочного провадження та заочного рішення можна знайти, наприклад, в російській науці цивільного процесуального права, зокрема, у працях В. Аргунова, В. Жуйкова, В. Решетняка, І. Уткіної, І. Черних та ін. В Україні окремі аспекти перспективи запровадження заочного розгляду цивільних справ аналізували Д. Луспеник, Н. Немировська та П. Шевчук.

Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що багато питань, пов'язаних із заочним розглядом справи в цивільному процесі, або взагалі не піддавалися вмвчали, або є гостро дискусійними. Чи не єдиним питанням, щодо якого досягнута єдність думок, є переконання в потребі відродження цього інституту. Тому спроби законодавця відродити заочний розгляд цивільних справ в українському цивільному процесі схвальні, однак в законодавчому регулюванні нового процесуального інституту є багато суперечностей та недоліків, невирішеними залишилося багато питань. Саме тому важливо провести теоретично проаналізувати інститут заочного розгляду справи в цивільному судочинстві та окремі проблемні питання, пов'язані із розглядом цивільних справ у заочному провадженні.

Інститут заочного розгляду має глибоке історичне коріння. Ситуацію, коли одна сторін не з'являлася в суд, трактували і вирішували по-різному, залежно від ролі, яка відводилася судові в державі, від значення, яке надавалося суду як органу, що здійснює правосуддя, від ставлення громадян до судового рішення як до акту здійснення державної волі [11, с. 5]. Можливість розгляду справи та ухвалення рішення у відсутності відповідача була передбачена ще в римському праві. Римське право розцінювало неявку відповідача як непідкорення судовій владі. Однак "покарання" за такий непослух було різним на окремих стадіях розвитку процесу. На початковому етапі наслідком неявки було винесення рішення на користь позивача без розгляду справи. Отже, мало місце постановлення заочного рішення, але власне заочного провадження не існувало, оскільки була відсутньою основна його характеристика – дослідження обставин справи з метою вирішити спір. У пізніший період – неявка відповідача не тягнула за собою автоматичного ухвалення рішення та задоволення вимог позивача. Наслідком неявки став розгляд справи у відсутності відповідача, при цьому позивач зобов'язаний був доказати свої вимоги, а суд – постановити рішення на основі наявних доказів [15, с. 10-11]. У канонічному праві як санкція за неявку в судове засідання практикувалося відлучення від церкви, а у германських народів відповідач оголошувався поза законом і все його майно забирали та передавали під державну опіку [7, с. 3-4].

Розгляд справи за відсутності відповідача закріплювався і в давньоруському праві. Своєрідне поняття виклику в суд можна знайти вже в Руській Правді. Зокрема, у випадку виникнення спору позивач не мав права вимагати негайної явки відповідача в суд, а зобов'язаний був надати йому для цього п'ятиденний строк. Водночас, закон вимагав, щоби відповідач надав поруку в тому, що він вчасно з'явиться в суд. Це правило дає змогу зробити висновок, що вже тоді законодавець переслідував дві головні мети – необмеження прав відповідача та забезпечення його явки в суд. Такі завдання ставилися перед інститутом заочного рішення і в пізніших правових актах [14, с. 18-19]. У період польсько-литовського панування в Україні, відповідно до Першого Литовського Статуту (1529 р.), якщо відповідач не з'являвся в суд, рішення могло бути винесене заочно. За Другим Литовським Статутом (1566 р.) лише після триразової неявки в суд рішення постановлялося заочно. Окрім того, у випадку неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф [5, с. 117-118]. Довгий час в законодавстві України не простежувалося чіткого розподілу між кримінальними та цивільними справами. У самостійні галузі кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право виділила судова реформа 1864 р. В літературі справедливо зазначають, що затвердження 20 листопада 1864 р. Статутів цивільного та кримінального судочинства цілком обґрунтовано вважається початком великої епохи судової реформи в Росії (складовою частиною якої була Україна), з якою пов'язують перетворення старої судової системи з її тяганиною та канцелярською таємницею в систему судів гласних, швидких, рівних для всіх та справедливих [9, с. 7]. Саме Статутом цивільного судочинства 1864 р. вперше в українське законодавство вводиться інститут заочного провадження, який має багато спільного із сучасною моделлю заочного розгляду справи в цивільному процесі України. У тій частині України (Галичина, Буковина, Закарпаття), що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, з 1898 р. був введений в дію Цивільний процесуальний кодекс, затверджений 1895 р. за проектом відомого процесуаліста Кляйна [5, с. 238] (австрійський Статут цивільного судочинства), в якому також було передбачено можливість постановлення заочного рішення по справі. Правила про заочне рішення в австрійському Статуті цивільного судочинства були подібними, за окремими винятками, до аналогічних положень російського Статуту цивільного судочинства [12, с. 156].

Під час дослідження питання становлення та розвитку інституту заочного провадження не можна оминути увагою одне важливе зауваження відомого процесуаліста XІХ ст. проф. К. Малишева. Аналізуючи суть та значення заочного рішення, він зазначає, що в історії заочних рішень важливу роль має відігравати форма процесу. Заочні рішення розвиваються історично в ті часи і в тих країнах, в яких панує усна форма процесу. І навпаки, зауважує автор, де переважає письмове судочинство, заочні рішення мають мало оригінальних особливостей, а підходять під загальне вчення про пропуск строків або про процесуальні порушення сторін. К. Малишев звертає також увагу і на те, що усний процес ґрунтується на тій думці, що словесне змагання сторін необхідне для роз'яснення суті справи судові, що не заслухавши усних пояснень і посилаючись на канцелярські акти, суд легко може постановити неправильне рішення. Саме тому там, де в основу судочинства покладено засаду усності, закон допускає особливо легкий спосіб оскарження заочних рішень (через подання відзиву на заочне рішення), який він називає характерною особливістю заочного провадження при усному процесі [7, с. 7-8]. Про вплив принципу усності процесу на розвиток інституту заочного рішення згадує також і Є.А. Нєфєдьєв [8, с. 263].

Врешті-решт робимо висновок, що історично передумовою виникнення та розвитку інституту заочного розгляду цивільних справ можна вважати зміну цивільної процесуальної форми.

В радянський період розвитку українського законодавства інститут заочного провадження можна зустріти лише в Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1924 р. причому він допускав ухвалення заочного рішення у відсутності як відповідача, так і позивача. Подальша широкомасштабна кодифікація законодавства на довгий час викреслила цей інститут з українського цивільного процесу. ЦПК 1963 р. передбачав можливість розгляду справи у відсутності відповідача у випадку його неявки, однак постановлене при цьому рішення не вважалося заочним, та й сама процедура такого розгляду нічим не відрізнялася від звичайного розгляду цивільних справ. Спроба відродити інститут заочного розгляду справи в цивільному процесі України вчинена лише у 2004 р. при прийнятті нового Цивільного процесуального кодексу України.

Існування заочного провадження завжди по-різному оцінювали та мотивували. Більшість процесуалістів – вчених та практичних працівників – позитивно оцінювали роль інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі. Ще розробники Статуту цивільного судочинства 1864 р. зазначали, що заочні рішення є необхідним доповненням закону про виклики. Право суду у випадку неявки відповідача постановити заочне рішення є кінцевим засобом припинення зловживань відповідача, який переховується від позивача, і примусити його з'явитися в суд. Однак, надаючи таке право суду, не слід забувати, що неявка відповідача, а відповідно і заочне рішення можуть бути наслідком зловживань з боку позивача, якщо він навмисно приховує місце проживання відповідача лише для того, щоби скористатися його незнанням про порушену справу [13, с. 994]. Водночас окремі дослідники кінця ХІХ – початку ХХ ст. акцентували на необхідності вилучення заочного рішення з правил Статуту цивільного судочинства [2, с. 26-27] або ж реорганізації моделі заочного провадження, оскільки "правила про заочні рішення в тому вигляді, як вони існують сьогодні, ніскільки не гарантують відповідача від можливих зі сторони позивача зловживань, позивачеві ж вони також приносять мало користі, навпаки, в більшості випадків виявляються шкідливими, оскільки дають можливість відповідачу, зловживаючи ними, затягувати хід процесу" [16, с. 16]. Сучасні дослідники, критикуючи норми процесуального законодавства про заочне рішення, тим не менше, пропонують не відмовлятися від нього, оскільки цей інститут не є шкідливим, досить міцно увійшов у науку та використовується на практиці [4, с. 64].

Незважаючи на непоодинокі аргументи противників інституту заочного провадження в цивільному процесуальному законодавстві, слушним видається все-таки погляд прихильників існування заочного розгляду справи в цивільному процесі. В.В. Ярков обґрунтовано зазначає, що введення в цивільний процес інституту заочного провадження стало одним із основних напрямів вирішення проблем доступності до правосуддя [18, с. 57]. Позитивно оцінюючи введення в цивільне процесуальне законодавство інституту заочного провадження, І.В. Рєшетнікова наголошує, що цей інститут відноситься до історичних форм прискорення правосуддя, які не позбавляють судову діяльність її суттєвих ознак. Введення цього інституту виправдане, оскільки дає змогу вирішити справу ефективніше без зниження рівня процесуальних гарантій, відображаючи змагальний характер процесу [10, с. 181-183].

Loading...

 
 

Цікаве