WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Цивільне, господарське та цивільно-процесуальне право уніфікація права, застосовуваного до посередників - Реферат

Цивільне, господарське та цивільно-процесуальне право уніфікація права, застосовуваного до посередників - Реферат

Реферат на тему:

Цивільне, господарське та цивільно-процесуальне право уніфікація права, застосовуваного до посередників

Сучасна епоха характеризується пришвидшеним розвитком міжнародних відносин і їх диверсифікацією. Вихід економічних відносин за межі певних країн супроводжується змінами економічного і юридичного характеру договірних відносин. Унаслідок глобальних змін, які відбулися в Україні, значно зросла кількість учасників зовнішньоекономічних контрактів, що своєю чергою вимагає оволодіння юридичною та економічною технікою. Процес формування правового регулювання спрямовується в русло уніфікації матеріально-правових і колізійних норм. Уніфікація колізійних та матеріально-правових норм відбувається у формі кодифікації, головним принципом якої є гармонізація законодавства різних держав. Історичний метод дослідження уніфікації дає змогу зробити висновок про те, що першочергово інтерес і найбільші сподівання були пов'язані саме з уніфікацією колізійних норм (норм міжнародного приватного права). Відповідно до загальної думки, це могло б зменшити виникнення колізій і тим самим сприяти одноманітному врегулюванню багатьох питань. Наприклад, О. Ландо, який очолював роботу комісії з розробки основ договірного права Країн Євросоюзу, виділяв такі переваги уніфікації колізійних норм: 1) така уніфікація незначною мірою торкається суспільства, оскільки правила торкаються незначної кількості учасників господарської діяльності; 2) уніфікація колізійних норм є простішим процесом, ніж уніфікація матеріально-правових норм, і при цьому одна галузь може бути врегульована порівняно невеликою кількістю приписів (наприклад, Римська Конвенція 1980 р. про право, що застосовуване до договорів купівлі-продажу, складається приблизно з 20 статей); 3) уніфіковані колізійні норми сприяють передбачуваності, оскільки наявність цих норм полегшує сторонам завдання – закон якої країни може бути застосовуваний у разі пред'явлення позову в суд [1, с. 106]. Слабке місце уніфікації колізійних норм полягає у проблемі встановлення судом змісту іноземного права. Особлива складність цього процесу проявляється тоді, коли справа достатньо складна, коли суд зобов'язаний застосовувати право країн іншої „правової сім'ї". Порівняльний аналіз досягнутих на регіональному та універсальному рівнях уніфікації колізійних норм, пов'язаних з представництвом у міжнародній купівлі-продажу, дає підстави з певними застереженнями діяльність у цьому напрямку називати успішною, оскільки в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права було розроблено і підписано чотири конвенції, серед яких Гаазька конвенція від 14 березня 1978 р. про право, застосовуване до агентських договорів [1, с. 435]. Саме ця конвенція присвячена колізійним питанням відносин представництва (чи за термінологією англо-американського права, агентських відносин), які тісно пов'язані з договором міжнародної купівлі-продажу і які мають за мету просування товарів іншими, ніж пряма купівля-продаж способами.

При зверненні до порівняльного методу виявляються неоднакові підходи в праві зарубіжних країн до використання послуг третіх осіб, у тім числі послуги з просування товарів на ринки зарубіжних країн, що належать двом правовим системам. У праві континентальному (що має своїм походженням прийняття спершу у Франції, а згодом в Німеччині та в інших країнах Європейського континенту цивільних кодексів з огляду на що його іменують кодифікованим правом), прийнято систему договірних відносин, що реалізовуються різними договорами залежно від зростання залучення третіх осіб до комерційної угоди.

Цікавим для аналізу та порівняння буде звернення до положень цивільного права Німеччини, яке виділяє в самостійну групу договори на ведення чужих справ. Під веденням чужих справ слід трактувати всі дії в чужому інтересі. Але окреслення групи договорів тільки через ознаку інтересу призвело до охоплення за цим кваліфікаційним критерієм надзвичайно великого пласта договорів, таких як факторинг, всі договори у фінансовій сфері, договір з управляючим юридичної особи тощо. Надзвичайно широке розуміння інтересу призвело до втягування в предмет регулювання різних за своєю природою договорів. Дії в чужих справах розуміють як ведення та опікування справами довірителя, піклування та підтримка чужої справи. Діяльність такого „опікуна" є самостійною і в переважній більшості ґрунтується на його професійних знаннях та ділових якостях. Як уже зазначалося, ведення переговорів та зведення сторін до укладення договору регулюється маклерським договором і не вважається посередництвом, хоча, по суті, ніякими відмінними ознаками він не наділений. Крім того, в українському праві представництво юридичних осіб здебільшого базується на інститутах трудового права. З огляду на це, безпосередня проекція інститутів німецької правової системи недоцільна. Крім того, її важко назвати до кінця послідовною і такою, що має єдине правове і економічне підґрунтя.

Беручи до уваги вищенаведене як аналіз динаміки зобов'язання по наданню послуг і підсумовуючи погляди з приводу такої групи договорів, як посередницькі, в системі цивільно-правових зобов'язань загалом і зобов'язань з надання послуг зокрема, потрібно, на наш погляд, зробити висновок про те, що в подальшому розвиткові посередницьких правовідносин сприятиме вдосконалення понятійного апарату і вдосконалення структури розділу Цивільного кодексу про окремі види зобов'язань. З метою виконання цього завдання можна запропонувати закріплення таких нормативних визначень і положень, що стосуються поняття договірного зобов'язання з надання посередницьких послуг: „За договором по наданню посередницьких послуг посередник (послугонадавач) зобовязується здійснити певну діяльність шляхом вчинення дій фактичного і/або юридичного характеру в інтересах кредитора (послугоотримувача) і за його рахунок".

Важливо, щоб у кодифікованому цивільно-правовому акті норми про зобов'язання з надання посередницьких послуг, які мають загальний об'єкт зобов'язань – діяльність, спрямовану на надання певного нематеріального блага у вигляді допомоги з реалізації правосуб'єктності, були розміщені в межах одного розділу таким чином: після глави 67 "Страхування" має бути розміщена глава (далі нумерація зміщена) 68 "Посередництво. Загальні положення", в якій окремі параграфи для кожної сформованої договірної конструкції такі: перший параграф –"Доручення"; другий параграф – "Комісія"; третій параграф – "Консигнація"; четвертий параграф – "Агентський договір"; п'ятий параграф – "Управління майном". При цьому норми розділу "Послуги. Загальні положення" також повинні відігравати роль загальних норм. Статті розділу, де містяться загальні положення, застосовують до окремих видів договорів по наданню посередницьких послуг, якщо спеціальні закони не передбачають інших правил щодо окремих видів договорів на надання послуг. У цьому розділі розташовувалися б параграфи, що містять спеціальні норми про види договорів по наданню послуг за критерієм характеру дії (юридичного/фактичного) боржника – доручення, комісія, консигнація, агентський договір, договір управління майном. Тобто спеціальні норми для договорів цього виду і, одночасно, такі що носять характер загальних для відносин, що складаються під час надання послуг в різних сферах економічної діяльності – туризмі, транспорті, зовнішньоекономічній торгівлі, майнових правах, вексельному обігу, сфері корпоративного права, обороті нерухомості та інших послугах, що володіють достатньою і необхідною мірою визначеності, регульовані нормами ЦК або відсилають до спеціальних правових актів. Пропоноване розташування договірних інститутів побудоване за ознакою "зростання" обсягу повноважень, якими наділяється посередник.

Вищенаведена структура, замість існуючої нині досить розрізненої системи норм про зобов'язання такого типу має, по-перше, привнести логічність і послідовність викладу правового матеріалу, його деталізації, по-друге, слугувати меті усунення пропусків в правовому регулюванні та економії правових засобів, звільняючи законодавця від відтворення в спеціальних нормах загальних правил, по-третє, сприяти створенню передумов для формування нових правових моделей, і, одночасно, забезпечувати єдність правового регулювання різних відносин, що складаються з приводу надання послуг. Наприклад, саме так вчинив законодавець у сфері регулювання зобов'язань по виконанню робіт: норми ст.ст. 837-864 ЦК утворюють загальну частину, а спеціальні параграфи присвячені окремим видам договору підряду (на капітальне будівництво, побутовий, підряд на проектні і пошукові роботи).

Дослідження дає підстави зробити висновок про фактичне виокремлення завдяки насамперед юридичному критерію нового типу договірних зобов'язань, які можуть застосовувати і застосовують у різних сферах економічної діяльності. Такі договірні види як доручення, комісія, агентування використовують у сферах транспорту, туризму, видовищних послуг тощо. Це є свідченням того, що названі конструкції є сутнісно правовими, і відображають одне і те ж правове явище, тільки в різних економічних сферах, що аж ніяк не робить його іншими (наприклад, комісійні відносини в торгівлі, комісійні відносини на ринку цінних паперів). Безперечно, присутність матеріального об'єкта в зобов'язанні та інші економічні чинники впливають на особливості регулювання, але може йтися лише про особливості регулювання, а не сутність юридичної конструкції.

Розширення сфери правового регулювання і поглиблення основних концептуальних засад зобов'язального права потребує переосмислення переважної більшості доктринальних положень цивільного права. Як зазначала Н.С. Кузнєцова, інститути зобов'язального права ставлять перед цивільно-правовою доктриною нові методологічні проблеми, які зумовлюють нове творче переосмислення поглядів та концепцій і потребу врахування позитивного зарубіжного досвіду, завдяки процесові приєднання України до європейських правових стандартів і тенденції гармонізації українського законодавства з правом Європейського співтовариства [2, с. 14-15]. Водночас, під час адаптування Україна має орієнтуватися на адаптацію по суті, а не прагнути до зовнішньої подібності законів чи норм [3, с. 115].

Література

  1. ВилковаН.Г. Договорное право в международном обороте – М.: Статут, 2002.

  2. КузнєцоваН.С. Принципи сучасного зобов'язального права // Українське комерційне право. – № 4. – 2003. – С. 9-17.

  3. КібенкоО.Р. Європейське корпоративне право на етапі фундаментальної реформи. Перспективи використання Європейського законодавчого досвіду у правовому полі України // Серія: Юридичний радник. – Харків: Вид-во „Страйк", 2005.

Loading...

 
 

Цікаве