WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Зміни до конституції України 1996 року: поступ чи криза конституціоналізму - Реферат

Зміни до конституції України 1996 року: поступ чи криза конституціоналізму - Реферат

Змінам було піддано і низку встановлених раніше часових рамок окремих конституційних каденцій (строків повноважень). Зокрема, повноваження парламенту збільшено з чотирьох до п'яти років. Теж саме стосується і строку обрання депутатів місцевих рад, які починаючи з 2006 року обиратимуться терміном на 5 років. Крім того, внесеними змінами до конституції зроблено спробу повернути органам прокуратури втрачене раніше право т. з. "загального нагляду", закладено підґрунтя реорганізації статусу органів виконавчої влади на місцях, системи місцевого самоврядування і т. д. Загалом, у грудні 2004 року фактичних змін зазнала майже одна шоста всього тексту чинної Конституції України, що в кінцевому варіанті привело до значного розбалансування системи організації публічної влади в Україні та поклало початок переходу (на думку ініціаторів конституційних змін), від "президентсько-парламентської" до "парламентсько-президентської" форми правління. Зрозуміло, що такі серйозні зміни в конституційно-правовій системі держави, які були проведені, з одного боку без належного наукового аналізу та широкого обговорення у суспільстві, а з іншого – в абсолютно не передбачений законом спосіб (через т. з. "пакетне голосування"), не можуть сьогодні не викликати аргументованого занепокоєння.

Однією з перших в цьому плані, виступає ситуація пов'язана із переходом до пропорційної системи виборів, оскільки в реаліях сьогоднішньої України це може, як на наш погляд, привести до явного обмеження прав і свобод людини з огляду на її політичні переконання чи відсутність таких взагалі. Так, положеннями чинного Основного Закону держави чітко передбачено, що громадяни України "/.../ мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних (підкреслення моє – П.С.), релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками" (ч. 1, ст. 24) і відповідно вони "/.../ мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування" (ч. 1, ст. 38) [12]. В той же самий час, згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України" "/.../ право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) у порядку, встановленому цим Законом" [23]. Отже, якщо громадянин не є членом партії, то його шанси взяти участь у процесі висування, а тим більше бути безпосередньо висунутим кандидатом у народні депутати України, є явно меншими, ніж у іншого громадянина – члена політичної партії. Іншими словами, "на лице" явне порушення конституційного принципу рівності в частині "пасивного виборчого права" (права бути обраним). З іншого ж боку, перехід на пропорційну систему виборів у варіанті т. з. "закритих виборчих списків", несе в собі частково також і приховані небезпеки пов'язані із реалізацією уже другої складової частини суб'єктивного виборчого права громадян – права обирати (т. б. активного виборчого права). Оскільки "право обирати" з засади речі передбачає саму можливість вибору, то у випадках запропонованих політичними партіями та блоками своїх "Списків", український виборець може або погодитись із всім переліком осіб повністю, або не підтримати цей список взагалі. Ситуація виглядала б значно краще, коли б в нашій державі було запроваджено вибори з преференціями (т. б. можливістю виборцям самим визначати місце кандидата у виборчому списку). В той же самий час, як би в Україні паралельно з переходом на пропорційну систему парламентських виборів (що в цілому є позитивним явищем в процесі розвитку сучасних демократичних держав), було запроваджено двопалатну структуру парламенту, – фактор ризику щодо можливих обмежень виборчого права рядового громадянина через їхнє не членство в політичній паріях можна було б звести до мінімуму. Адже, при двох палатній структурі парламенту традиційно "нижня" палат могла б обиратись за пропорційною системою, а "верхня" – за можаритарною.

Перехід на пропорційну систему виборів тягне за собою цілу низку змін в організації діяльності самого парламенту. Законодавцем вводиться нова (додаткова) підстава дострокового припинення повноважень парламентаріїв – не входження народного депутата України, обраного від політичної партії до складу депутатської фракції цієї політичної партії, або виходу народного депутата із складу такої фракції. За таких умов, народний депутат як політична одиниця певним чином втрачає зміст свого існування, оскільки межі його "політичної свободи" будуть суттєво обмежені (якщо – не подавлені) позицією фракції. Народному депутату України прийдеться говорити та голосувати так як "скаже" фракція і поза фракцією його повноцінне парламентське існування робиться фактично не доцільним. Тому, відоме сьогодні в Україні висловлювання про можливість перетворення в результаті таких змін парламенту у „приватний клуб" декількох власників депутатських фракцій [24], стає більш ніж реальним.

Певні застереження викликають також і положення щодо зміни строків повноважень парламенту та повноважень місцевих рад. Починаючи з 2006 року на однаковий термін (5 років) будуть обиратися глава держави, депутати парламенту та депутати місцевих (до сільської включно) рад. Не співпадіння термінів повноважень, наприклад того ж парламенту та глави держави, з певною мірою умовності, теоретично можна було вважати однією з „механічних" перешкод (гарантією) не допущення ситуації безвладдя в державі (наступають парламентські вибори – є глава держави, обирається президент – повноцінно функціонує парламент). Якщо в цих органів державної влади різні терміни каденцій, ймовірність співпадіння одночасних виборів є не значною. Тепер можливість такої ймовірності в Україні явно зростає. В цьому контексті, важко також пояснити і логіку законодавця щодо збільшення строку повноважень депутатів місцевих рад. По-перше, тепер місцеві вибори будуть напевно "прив'язані" до парламентських, де інтерес до останніх явно домінуватиме. По-друге, збільшення строку каденції для місцевих депутатів явно не сприятиме процесу наближення останніх до своїх виборців.

Багато запитань виникають у зв'язку із запровадженням в конституційно-правовий обіг такої категорії як "коаліція депутатських фракцій". До складу останньої за задумом авторів конституційних змін повинна увійти більшість народних депутатів України від конституційного складу. І саме це утворення фактично визначатиме кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра України. Однак, конституційними змінами не визначено, наприклад, що вважається моментом створення "коаліції депутатських фракцій". Не має відповіді і на запитання: "А що буде з урядом взагалі, його головою чи окремими міністрами зокрема, якщо зразу ж після сформування Кабінету Міністрів України ця "коаліція депутатських фракцій" перестане існувати як така?". Як бути в ситуації, коли Президент України відмовиться з якихось причин (наприклад морально-етичного плану) внести на розгляд парламенту запропоновану "коаліцією депутатських фракцій" кандидатуру Прем'єр-міністра? І таких запитань саме до цієї частини Закону про внесення змін до Конституції України можна поставити більш ніж достатньо.

Комплексний аналіз грудневих 2004 року змін до Конституції України дає можливість говорити також і про те, що з першого січня 2006 року змінюється внутрішній характер нашої держави як „республіки". З президентсько-парламентської республіки, шляхом не передбаченого законодавством т. з. "пакетного" голосування в парламенті, Україна перетворюється в одну із модифікованих форм парламентської республіки. Іншими словами, фактично відбувається те, що в конституційному праві прийнято називати зміною „засад конституційного ладу". Однак в цьому випадку не можна не згадати частину третю статті 5 Конституції України, яка прямо говорить: "Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" [12]. Очевидно, що ні грудні 2004 року, ні перед тим ніхто в українського народу не запитував чи хоче він змінювати конституційний лад в державі.

Loading...

 
 

Цікаве