WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Правова регламентація діяльності європейського союзу у сфері зовнішньої політики - Реферат

Правова регламентація діяльності європейського союзу у сфері зовнішньої політики - Реферат

Реферат на тему:

Правова регламентація діяльності європейського союзу у сфері зовнішньої політики

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Європейський Союз (ЄС), як унікальне політико-правове явище, починає все активніше реалізовувати свою зовнішньополітичну функцію, при тому, що економічний аспект діяльності ЄС тривалий час був пріоритетом для його держав-членів.

Сучасний стан розширення Європейського Союзу, наближення його кордонів до України, зумовив особливий інтерес, з позиції теорії і практики, до дослідження правових форм і механізмів його співпраці з третіми країнами, тобто, країнами, які не є повноправними членами ЄС, особливо, в контексті прийняття Європейським Союзом своєї нової концепції „сусідства" по відношенню до прилеглих держав.

У зв'язку із реалізацією Україною стратегічної мети своєї зовнішньої політики – повноправного членства в ЄС, особливого значення набуває розробка концептуальних засад договірно-правового врегулювання відносин співробітництва з Європейським Союзом, в тому числі, із врахуванням змін, передбачених новим Договором про Конституцію для Європи.

Окремі питання зовнішньої політики ЄС вже досліджувались у вітчизняній правовій літературі. На теренах Європейського Союзу і інших країн, звичайно, їм приділяється набагато більше уваги. Серед зарубіжних вчених, які займаються згаданою проблематикою можна назвати Ентіна М.Л., Луканіна Д.Б., Зонову Т.В., Кашкіна С.Ю., Арнольда Р., Мак Голдріка Д., Татама А. та ін. Серед вітчизняних дослідників, до питань правового регулювання зовнішніх зносин ЄС у своїх працях звертались Муравйов В.І., Заблоцька Л.Г., Баймуратов М., Дмитрієв А.І., Опришко В.Ф., Петров Р.Ф., Посельський В. та ін. Проте, комплексно правовий механізм зовнішньої політики Європейського Союзу в Україні не досліджувався.

Тому, в даній публікації ми спробуємо через призму змін, які відбуваються в організації і діяльності Європейського Союзу, в цілому, дослідити і спрогнозувати перспективи розвитку правових інструментів, за допомогою яких ЄС реалізує свою зовнішньополітичну функцію. Окремо також розглянемо діяльність інституційного механізму ЄС, щодо прийняття правових актів у сфері зовнішньої політики, із врахування змін, передбачених Договором про Конституцію для Європи, хоча він ще і не набув чинності.

Д.В. Луканін вірно зазначає, що система зовнішніх зносин Європейського Союзу „складається із двох основних блоків: по-перше, власне представництво на міжнародній арені у всьому різноманітті форм його впливу – від торгово-економічного співробітництва з країнами-членами і кандидатами, третіми країнами і міжнародними організаціями і до рівня дипломатичних представництв; по-друге, взаємодія в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки, яка є специфічною сферою регулювання взаємовідносин виключно країн-членів" [1, с. 66].

На думку В. Посельського, ЄС, згідно установчих договорів, може формально брати на себе міжнародні зобов'язання в шести галузях: торговельна політика, асоціативне партнерство, валютна сфера, наукові дослідження та технологічний розвиток, навколишнє середовище, допомога країнам, що розвиваються, а в цілому „Суд ЄС визнав за спільнотою право зовнішньої дії у всіх сферах, де це випливає з її внутрішніх нормативних повноважень (принцип відповідності компетенцій) або навіть поза ними" [2, с. 110].

Таким чином, в силу обмеженого обсягу публікації, ми розглянемо лише деякі елементи системи правового регулювання зовнішніх зносин ЄС, які на нашу думку представляють найбільший науковий і практичний інтерес.

На сучасному етапі двостороннього співробітництва між Україною та ЄС, велике значення має правове регулювання торговельної політики ЄС, зокрема, в її зовнішньому контексті.

Торговельні угоди укладаються в рамках спільної торговельної політики ЄС, яка базується на єдиних принципах, „щодо змін тарифних ставок, укладення тарифних і торговельних угод, досягнення уніфікації заходів з лібералізації експортної політики та заходів по захисту торгівлі..." (ч. 1 ст. 133 Договору про заснування Європейського Співтовариства) [5]. Частиною 3 цієї статті передбачено порядок укладення цих торговельних угод, зокрема „якщо виникає необхідність у переговорах про укладення угод з однією чи більше державами або міжнародними організаціями, Комісія робить рекомендації Раді, яка доручає Комісії розпочати необхідні переговори. Комісія проводить ці переговори, консультуючись зі спеціальним комітетом, який призначається Радою з метою допомогти Комісії у цій справі і діє в рамках тих директив, які Рада може визначити для нього".

Фактично, повноваження передбачені ст. 133 Договору про заснування Європейського Співтовариства справді охоплюють досить широку сферу правовідносин, включаючи питання допомоги країнам, що розвиваються. Оскільки дана сфера відноситься до виключної компетенції І опори ЄС, тобто Європейських Співтовариств, відповідно держави-члени не вправі укладати міжнародні договори з цього кола питань.

Стосовно укладення ЄС угод про асоціацію (а встановлення саме такого типу відносин Європейського Союзу з Україною зараз активно обговорюється), то згідно із ст. 310 Договору про заснування Європейського Співтовариства, „Рада ЄС може укладати з державами чи міжнародними організаціями угоди про створення асоціацій, які передбачають взаємні права та обов'язки, спільні дії та особливі процедури співробітництва". Враховуючи подібність угод про асоціацію і угод про партнерство і співробітництво (Угода про партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами їх державами-членами та Україною 1994 р., яка набула чинності 1 березня 1998 р. на даний момент є основною правовою базою врегулювання відносин між ними), можна стверджувати, що можливість укладення угоди про відносини асоціації ЄС з Україною є швидше політичним, а не правовим питанням, хоча, звичайно, залежить і від виконання нашою державою положень діючої Угоди про партнерство і співробітництво та ряду інших внутрішньо- та зовнішньодержавних чинників.

Щодо іншої складової зовнішньої політики Європейського Союзу, то Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС становлять його окрему, другу „опору", яка зараз особливо активно розвивається, перетворюючись в самостійний і важливий компонент діяльності організації.

Договір про Європейський Союз досить загально формулює сферу спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ). Згідно із ч. 1 ст. 11 Договору „Союз визначає і здійснює спільну зовнішню політику і політику безпеки, керуючись при цьому наступними цілями: захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу відповідно до статутних принципів Організації Об'єднаних Націй; зміцнення безпеки Союзу всіма можливими способами; забезпечення миру та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, Гельсінського Заключного Акту та цілей Паризької Хартії, включаючи й ті, що стосуються зовнішніх кордонів; сприяння міжнародному співробітництву; розвиток і консолідація демократії і законності, визначення основних прав і свобод людини" [6].

Вірною є думка, що „спільна зовнішня політика і політика безпеки займає двояке положення в Європейському Союзі. З одного боку, СЗППБ – окрема сфера діяльності Союзу, в рамках якої він наділяється спеціальною компетенцією. З іншого боку, це один із структурних компонентів даної організації – друга опора Європейського Союзу" [4, с. 180].

Безпосередньо в сферу СЗППБ входять будь-які питання міжнародних, зовнішніх відносин, які не охоплюються зовнішньою компетенцією Європейських Співтовариств, тобто, в першу чергу, підтримання міжнародного миру і безпеки, з поступовим формуванням спільної оборонної політики держав-членів ЄС.

В ч. 2 ст. 11 Договору про Європейський Союз передбачено, що держави-члени повинні активно і відкрито підтримувати зовнішню політику і політику безпеки Союзу на засадах лояльності та солідарності (взаємодопомоги). Тобто, „держави-члени мають працювати спільно, зміцнюючи та розвиваючи взаємну політичну солідарність. Вони повинні утриматись від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу або здатні ослабити його ефективність як єдиної сили в міжнародних відносинах". (п. 2 ч. 2 ст. 11 Договору про Європейський Союз).

Особливості правового регулювання СЗППБ ЄС на сучасному етапі полягають у відсутності можливостей прийняття нормативних актів обов'язкового характеру і „являють собою ту сферу, в якій держави-члени координують зовнішньополітичну активність шляхом напрацювання спільної позиції і, яка потім дозволяє їм виступити єдиним фронтом в міжнародних організаціях чи на міжнародних конференціях" [2, с. 74].

Loading...

 
 

Цікаве