WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → До питання про суспільний та державний устрій османської імперії - Реферат

До питання про суспільний та державний устрій османської імперії - Реферат

За формою правління Османська імперія становила феодальну деспотію. Султан володів необмеженою державною та духовною владою над підданими. Власне, ведучи мову про систему органів державного управління Османської імперії, погодимося з тим, що це була навіть не піраміда влади, як прийнято казати, а справжня вертикаль влади, де всі сановники, навіть найвищі, були лише виконавцями волі султана [4]. Султан був верховним власником земель, головнокомандувачем усіх мусульманських військ у боротьбі з невірними, а також приблизно з 1517 р. ще й халіфом – вищою духовною особою мусульман усього світу. Загалом, слушною видається думка Л. Васільєва про те, що після ліквідації Арабського халіфату, турецький султан для правовірних виявився практично найвищим духовним авторитетом, помічником Аллаха на землі [1, c. 285].

Роль уряду в Османській імперії фактично відігравав султанський палац. У ньому раби султана одержували спеціальну освіту, після закінчення якої їх призначали на вищі посади у державі. Власне, як і у Арабському халіфаті, Ірані чи Єгипті, у досліджуваній державі адміністративні посади найближчого оточення султана довіряли лише спеціально навченим невільникам, оскільки султан, наділяв владою тільки тих, хто був зобов'язаний йому безмежною покірністю і забезпечував його абсолютне правління [2, c. 88].

За своєю внутрішньою структурою палацові служби поділялися на т.-зв. Внутрішній та Зовнішній відділи.

Найвпливовішою особою Внутрішнього відділу вважали капи-агаси (т. зв. "головного білого євнуха"), до обов'язків якого належав нагляд за всім палацом. Фактично, він був довіреною особою султана, єдиний міг давати останньому рекомендації щодо всіх призначень та підвищень по службі у палаці, а також виступав повіреним султана у державних справах.

Внутрішня палата складалася з чотирьох палат, а саме: Хаг-Ода (Приватна палата), Хазіне (Скарбниця), Кілер (Комора) та Сеферлі-Ода (Похідна палата). Найвпливовішою з них вважали Приватну палату, пажі якої перебували безпосередньо при султанові, відповідали за його туалет, одяг, зброю, а також несли варту вночі. Завідувач Приватної палати – хас-ода-баши – був найвпливовішим після капи-огаси службовцем палацу, найближчою особою при султані і мав весь час невідлучно знаходитись при ньому.

До Зовнішнього відділу входили усі органи, що відповідали за зв'язки султана із зовнішнім світом. Серед найвпливовіших службовців особливо виділялися такі:

міралем – охоронець символів влади султана (штандарта, бунчуків, наметів та військової музики);

мірахур та його помічник, молодший мірахур – відповідали за тварин, конюшні, візки та вози як всередині палацу, так і за його межами;

капиджи-баши – головний охоронець воріт – командував сторожею воріт, що охороняла зовнішні підходи до палацу;

чавуш-баши – відповідав за дотримання дисципліни та протоколу на засіданнях Імперської ради та під час церемоній у палаці.

Також згадуються й інші службовці Зовнішнього відділу, як от чакирджи-баши (головний сокольничий), чашнігір-баши (головний коштувальник), джебеджі-баши (головний зброяр) та ін.

Найвпливовішою непалацовою інституцією можна вважати діван-і-гамаюн (Імперську раду), яка у собі поєднувала роль верховного суду та кабінету міністрів. Спочатку вона збиралася несистематично, місцем розташування виступав султанський палац, а засідання очолював сам султан. Однак, уже з 1475 р. султан припинив особисто головувати на засіданнях, а з XVIII ст. Імперська рада перестає засідати у палаці султана і переміщується до резиденції великого візира. Однак, часом чи не найбільш значущої реформи Імперської ради можна вважати 1766 р., коли султан Мустафа встановив вимогу, щоб рада збиралась у визначені строки, але не рідше одного разу на тиждень.

Після того, як султан припинив особисто головувати на засіданнях Імперської ради, повноваження розглядати скарги перейшло до великого візира, якому допомагали візири, а у справах, що стосувались питань шаріату – кадіаскери Румелії та Анатолії, які також були членами Імперської ради.

Відтак, найвпливовішою особою Імперської ради був великий візир. Він виступав у ролі повновладного намісника султана, майже не обмеженого у своїх повноваженнях. Чи не найважливішим обов'язком великого візира стала систематична перевірка безпеки у столиці та інспектування цін на ринку. До його повноважень входило й прийняття скарг від громадян та передання їх на розгляд султанові. Усі справи, які стосувалися призначень на посади (за винятком посад у палаці), спочатку мав розглянути та схвалити великий візир. Фактично ж це означало, що саме він розглядав питання по суті, а часом й особисто візував рішення, засвідчуючи його султанською печаткою. Як результат, великий візир перебрав на себе повноваження нагляду й перевірки всіх державних інституцій, а також попередньої ратифікації законів султана. Окрім того, під час походів останній одержував право видавати укази від імені султана, призначати сановників та роздавати земельні наділи [5, c. 25].

Однак, чи можна вважати владу великого візира абсолютною? Видається, що ні. Ця думка ґрунтується на тому, що в Османській імперії існувала доволі впливова група людей, які не підпорядковувались йому, і водночас відігравали дуже суттєве значення в суспільному житті. Йдеться про улемів, знавців шаріату, які мали наглядати за дотриманням релігійних законів підданими султана. Вони ж виносили остаточне рішення за скаргами, що були в межах компетенції шаріату. Серед улемів особливо вирізнявся шейх-уль-іслам – головний муфтій імперії, який хоч офіційно й не належав до Імперської ради, однак мав право брати участь у її засіданнях. Особливого впливу шейх-уль-ісламу надавало право проголошувати т. зв. звинувачувальні фетви (обвинувачення в порушенні приписів шаріату) щодо султана та великого візира, що часто зумовлювало відсторонення їх від влади.

Окрім того, владу великого візира було обмежено й зі сторони султана. Він не лише призначав його на посаду, а й у будь-який момент міг змістити його чи стратити, що часто й мало місце [5, c. 26].

Органи місцевої влади умовно можна розділити на дві групи. Перша з них представляла виконавчу владу султана в провінції. Очолював провінційну адміністрацію бейлер-бей, у підпорядкуванні якого перебувала провінційна рада (діван) [3, c. 348]. До його обов'язків входило заслуховування петицій, що стосувались жителів провінції, відправлення суду за наслідками розгляду цих петицій, а також впровадження в життя владних розпоряджень султана. Бейлер-беї найбільш важливих провінцій отримували ранг візира і набували майже абсолютної влади стосовно підлеглих, включно до права застосовувати смертну кару. Дуже часто бейлер-беям надавалось право вільного розпорядження фінансами провінції, з умовою надсилання податків та надлишку прибутків до скарбниці імперії.

Провінції (ще їх називали бейлербейліками), своєю чергою, поділялись на санджаки, котрі очолювали санджак-беї.

Інший поділ держави здійснювався за адміністративно-судовими округами, які очолювали кадії. До обов'язків останніх належав нагляд за дотриманням норм шаріату та кануну (світського закону), а за дотриманням адміністративних та фінансових приписів султана.

Підсумовуючи вищезазначене, підкреслимо, що це дослідження є лише спробою привернути увагу до питань держави і права як Османської імперії, так і інших держав цього регіону, що б дало змогу хоча б частково заповнити прогалини в дослідженнях з історії держави і права зарубіжних країн, а також створити більш повніше уявлення розвитку суспільних верств та державно-правових інституцій як азіатського регіону, так і світу загалом.

Література

  1. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. – М.: Высшая школа, 1998. – Т. 1.

  2. Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600. – К.: Критика, 1998.

  3. Рубель В.А. Історія Середньовічного Сходу. – К.: Либідь, 1997.

  4. Шеремет В.И. Становление Османской империи. XIII – XVI вв. // Новая и новейшая история. – 2001. – № 1.

  5. Эпоха Возрождения: Европа, Азия, Африка. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001.

Loading...

 
 

Цікаве