WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → До питання про розробку, прийняття та суть першої конституції Польщі від 3 травня 1791 р. - Реферат

До питання про розробку, прийняття та суть першої конституції Польщі від 3 травня 1791 р. - Реферат

Отож, у статті V дається визначення публічної влади, що було, з одного боку, оригінальним витвором польської політичної думки того часу, а з другого – використано досвід європейських політичних вчень.

У Конституції декларувалось, що "всяка влада у людському суспільстві витікає з волі народу". Таке формулювання відповідало теорії Ж.Ж. Руссо про суверенітет народу. Правда, у польських політичних умовах це означало не більше, ніж домінанту дворянського сейму. При визначенні засад державного устрою країни в основу його побудови взято теорію розподілу властей Ш. Монтеск'є – так як вона була сформульована у його праці "Дух законів" – на законодавчу, виконавчу і судову.

Законодавча влада (стаття VI), як і попередньо, вручалась становому представницькому органу – сеймові. Правда, впроваджено суттєві модифікації (у порівнянні з попередніми) у форми діяльності цього сейму.

Збережено двопалатну структуру сейму, який продовжував діяти у складі посольської ізби (на чолі з виборним маршалком) і сенату (очолював король). Посольська ізба мала налічувати 204 послів, обраних місцевими сеймиками. Крім того, в цій палаті повинні були засідати 24 представники від міст, що обиралися на окружних зборах міст. Це був крок вперед у порівнянні з попереднім часом, коли міста свого представництва у сеймі взагалі не мали, але крок дуже несміливий, половинчастий. Твердити це дають нам такі підстави: представники міст не мали статусу рівноправних з шляхетством послів; вони не мали права вирішального голосу, а лише голос дорадчий, та й то лише у справах стосовно міст, торгівлі й виробництва.

Другою палатою сейму був сенат. Він налічував 132 особи і традиційно складався з усіх воєвод, каштелянів, міністрів і єпархіальних єпископів. Всі вони входили до складу сенату за посадою. Сенат, у порівнянні з посольською ізбою, відігравав другорядну роль. Очолював його король.

Сейм повинен був збиратися раз на два роки. У разі потреби скликалися надзвичайні його засідання. Засідання сейму (звичайні і надзвичайні) скликав король. Сейм міг збиратися і без короля, якщо останній не скликав його. Тоді сейм міг бути скликаний маршалком посольської ізби. Це мало місце й тоді, коли виникала потреба у надзвичайній сесії, а король цього не робив.

Компетенції сейму були дуже широкі, причому основною ланкою щодо прийняття законів і рішень, "святинею законодавства" була посольська ізба.

Конституція називає (ст. VI) дві основні сфери законодавчої діяльності, в яких домінували думка і рішення посольської ізби.

Перша сфера охоплювала "загальні питання", до яких Конституція відносила "права конституційні, цивільні, кримінальні і стосовно встановлення вічних податків". Пропозиції щодо вирішення цих питань надходили від імені короля до воєводств, земель та повітів для розгляду і через інструкції місцевим послам повідомлялись посольській ізбі. Ці інструкції остання брала до уваги "у першу чергу", але приймала рішення самостійно, більшістю голосів. Далі проект надходив до вищої палати – сенату, де теж приймалось рішення більшістю голосів. Якщо позитивного рішення сенат не приймав, то проект повертався у посольську ізбу, де проходило повторне голосування. Воно було остаточним, завершальним і схвалення сенату уже не вимагало [7, с. 60-61].

До другої сфери компетенції сейму належали справи війни і миру, питання тимчасових податків, грошового обігу, отримання публічних позик, присвоєння дворянських титулів та різних нагород, визначення державних витрат – постійних та надзвичайних, остаточної ретифікації торговельних та союзних угод, різних дипломатичних актів та документів, схвалення виконавчих посад та інших питань, що стосуються національних потреб. Пропозиції щодо необхідності прийняття рішень по цих питаннях надходили від короля до посольської ізби і їх належало розглянути першочергово. Після обговорення, питання ставилось на голосування, у якому спільно приймали участь посли і сенатори. Рішення приймалося більшістю голосів.

Як зазначалось, сейм збирався на сесії звичайні (сейм ординарийний) раз у два роки, але, згідно Конституції, він "завжди мусить бути напоготові". Раз на 25 років скликався ще так званий "конституційний сейм" – для можливих змін, доповнень Конституції чи прийняття важливих, конституційного характеру, рішень. Але і тут думка сенату не зв'язувала посольську ізбу. Коли питання стосувалось не надто важливих проблем, а також стосовно контролю над урядом, то їх обговорення і голосування по них проводились спільно, тобто обома палатами разом. Сенатори, крім того, не мали права законодавчої ініціативи. Отже, можемо зробити висновок, що політична роль польської магнатерії впала, відступила на другий план. Це одна з характерних рис Конституції.

В останніх абзацах цієї статті міститься рішуче засудження інституту liberum veto і конфедерацій, які "суперечать духові цієї Конституції, призводять до падіння уряду і нищать суспільство", а також підкреслюється дуже важливе положення про те, що посли, хоч і обрані на місцевих сеймиках "законним шляхом та за потребами народу... вважаються представниками усього народу, відображаючи всезагальну довіру" [7, с. 62].

Доволі серйозні зміни Конституція внесла в правове положення монарха (ст. 7 ма, яка називається "Король, виконавча влада") і уряду.

До найважливіших змін належить віднести ліквідацію вільних виборів короля, що мало згубні наслідки для країни, підтверджені багатовіковою історією, призводило до гострої конфронтації між різними магнатськими угрупуваннями і підтримуючою їх шляхтою. Отож, встановлено засаду спадковості трону у межах династії. У випадку вигаснення правлячої династії належало обрати родоначальника наступної династії.

Далі. Конституція увела засаду невідповідальності монарха, переклавши її на уряд. Тому кожен акт короля повинен був скріпити своїм підписом відповідний міністр, який і відповідав за даний акт (система контрасигнатури). У зв'язку з тим, як висловились законодавці, що "король сам нічого не вирішує", тому й не може "за ніщо перед народом відповідати" [7, с. 64].

І ще одне нововведення стосовно короля мало місце. Він був виведений зі складу сейму як окрема структура (сейм з часу свого виникнення мав три структурні частини – король, сенат і посольська ізба).

Король тепер очолював виконавчу владу – уряд, що отримав назву Сторожа законів. До його складу, отже, входили король – як голова уряду; примас – глава католицького духовенства; голова комісії народної освіти і пять міністрів – поліції, два канцлери – один як міністр внутрішніх справ, другий – як міністр закордонних справ, один з гетьманів – як військовий міністр, і один з підскарбіїв – як міністр фінансів. Кандидатури міністрів підбирав і пропонував сеймові на затвердження король. Затверджував їх і звільняв з посади сейм. Встановлено термін діяльності Сторожі законів – два роки. До складу уряду входили ще двоє осіб з дорадчим голосом – спадкоємець трону (для ознайомлення з державними справами) і маршалок посольської ізби (для забезпечення зв'язку сейму з урядом).

Сейм міг відправити у будь-який момент у відставку як увесь уряд, так і окремого міністра – для цього потрібно було 2/3 голосів на об'єднаному засіданні обох палат сейму.

Отож, конституція увела форму парламентарної монархії, яка полягала у встановленні відповідальності уряду і міністрів за свою діяльність перед парламентом.

Конституція встановила завдання та основні засади діяльності уряду. У ній записано: "Жодна форма правління без дієвої виконавчої влади не може існувати. Добробут народу залежить від справедливих законів, результат – від їх виконання. З досвіду відомо, що занедбування цієї суті правління наповнило Польщу нещастями. Тому забезпечуємо вільному польському народові право встановлення законів (сеймом – автор) та право нагляду над усією виконавчою владою, а також право вибору урядовців до магістратур..." [7, с. 62-63].

Loading...

 
 

Цікаве