WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Юридичне оформлення входження західної України до складу Польщі - Реферат

Юридичне оформлення входження західної України до складу Польщі - Реферат

Реферат на тему:

Юридичне оформлення входження західної України до складу Польщі

У 1920 р. відбувся третій похід Антанти проти радянської Росії. Головні надії Антанта покладала на відроджену Польщу, яка уклала Варшавський договір1 з петлюрівською Директорією. Угода між польським урядом і урядом С. Петлюри, що перебував на окупованій Польщею території Західної України2, була фактично укладена ще в грудні 1919 р., а підписана у квітні 1920 р., тобто напередодні агресії поляків проти радянської держави. Договір, прикритий формою законності, був спрямований на втілення Польщею загарбницьких планів щодо Правобережної України. За договором Польща одержувала українські землі, розміщені на захід від лінії Збруч-Стир, тобто Галичину, значну частину Волині, Полісся і Холмщину. Петлюрівці зобов'язувалися ввести до свого складу двох міністрів поляків, надати польським капіталістам концесії тощо. Складовою частиною політичної угоди стала військова конвенція, в якій був детально розроблений план окупації України польськими військами. У повне розпорядження польського командування передавалися всі українські залізниці. Постачання польських військ після їхнього вступу на територію України покладалося цілком на петлюрівську владу, окремо було зроблено застереження щодо права реквізиції продуктів тощо. Передбачалось укладення фінансово-господарського договору і залізничної конвенції [1, с. 660-683]. Варшавський договір відповідав інтересам польських правлячих кіл, про що свідчить інформація петлюрівського міністра закордонних справ А. Левицького, який підписав договір. "Коли ми заявили полякам 2 грудня 1919 р., що відмовляємося від Східної Галичини, Підляшшя і частини Волині, – писав він, – симпатії Польської республіки виявилися на нашому боці і нам була обіцяна військова допомога" [2, с. 23].

Отож, договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським означав, що майже 10 млн. українського населення і понад 100 тис. км української території потрапили під владу Польщі. Йшлося про створення під протекторатом Польщі васальної держави. Проте зазначимо, що серед польських політичних угруповань щодо України не було тоді єдиної думки. Одні вимагали внесення до складу Польщі частини Волині, Східної Галичини і частини Поділля, інші висловлювалися за перетворення Польщі у федеративну державу, до складу якої входила б Україна.

У квітні 1920 р. Польща, підбурювана керівниками США, Англії і Франції, розмістила свою армію на широкому фронті від Прип'яті до Дністра. Маючи значну перевагу над силами Червоної армії3, інтервенти в травні 1920 р. захопили м. Київ і продовжували просуватися далі на схід. Але успіхи їх були короткочасними.

Одержавши підкріплення, Червона армія у червні 1920 р. перейшла в контрнаступ і, переслідуючи польські війська, наприкінці липня 1920 р. вступила в Галичину. У 16 повітах і деяких селах ще чотирьох повітів було проголошено Галицьку РСР. У м. Тернополі почав діяти Тимчасовий центральний орган державної влади і управління – Галицький революційний комітет. У повітах, містах і селах створювалися місцеві революційні комітети (перші призначав Галревком, інші обирало населення). Проте радянська влада у Галичині проіснувала в 1920 р. недовго (50 днів). Полякам за допомогою іноземних держав знову вдалося загарбати західноукраїнські землі. Проте Польща, не маючи сил продовжувати війну, вирішила почати переговори про укладення мирного договору.

У серпні 1920 р. у Барановичах, а відтак у Мінську відбулися перші зустрічі між російсько-українською і польською делегаціями4. Від радянського уряду представником України на цих переговорах був М. Скрипник, а згодом Д. Мануїльський. Білорусь свої повноваження для ведення переговорів передала радянській Росії.

Представники РРФСР і УРСР виступили на переговорах із декларацією, в якій було наголошено, що соціалістичні республіки прагнуть припинення війни і укладення справедливого миру без анексій і контрибуцій. У відповідь на радянські пропозиції польська делегація застосувала тактику зволікань і затягування мирних переговорів. Вона відкидала радянські умови, не висловлюючи своїх, а також заявила, що не визнає представника радянської України і не має повноважень для ведення переговорів з УРСР.

На початку вересня 1920 р. переговори були перенесені в Ригу5, де 12 жовтня 1920 р. був підписаний договір про перемир'я і прелімінарні умови миру між РРФСР і УРСР, з одного, боку і Польщею – з іншого [8, с. 245-256]. З радянського боку прелімінарний договір підписали А. Йоффе, С. Кіров, Д. Мануїльський і Л. Оболенський. Договір був ратифікований ВЦВК 23 жовтня, ВУЦВК – 21 жовтня, сеймом Польщі – 22 жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся2 листопада 1920 р. в Лібаві (Латвія).

Прелімінарним договором визнавалась незалежність України і Білорусі, визначалась лінія державного кордону між Польщею і радянськими республіками. До Польщі, крім Галичини, відходила і західна частина Волині, що перебувала в складі царської Росії. Ця територія, як зазначалось, одержала в історичній літературі назву Західна Україна.

Відторгнення західноукраїнських земель було значним успіхом польської дипломатії, але їй не вдалося визначити кордон по Дністру. Польський історик В. Побуг-Малиновський з цього приводу писав, що прелімінарний договір, "незважаючи на велику військову перемогу Польщі, був для неї величезною політичною поразкою" [4, с. 150]. Польські війська змушені були залишити вже захоплені ними Мінськ, Слуцьк, Проскурів, Кам'янець-Подільський і відійти за річку Збруч. Прем'єр-міністр Польщі В. Вітос, виступаючи у сеймі через два дні після укладення прелімінарного договору, заявив, що "мир, укладений у Ризі 12 жовтня, не задовольняє повністю аспірацій польського народу" [5, с. 4]. Насправді ж малися на увазі інтереси правлячих кіл Польщі.

У Ризі 18 березня 1921 р. був укладений остаточний мирний договір, який підписали з радянського боку А. Йоффе, Я. Ганецький, Е. Квірінг, Ю. Коцюбинський, Л. Оболенський, з польського – Я. Домбський, С. Каузік, Е. Лехович, Г. Страсбургер, Л. Василевський. Договір налічує 26 статей і має 10 додатків, які уточнюють окремі статті договору. У квітні 1921 р. договір ратифікували президія Всеросійського Виконавчого Комітету, Центральний виконавчий комітет України і польський сейм. Після обміну ратифікаційними грамотами, що відбувся у Мінську 30 квітня 1921 р., договір набув чинності.

У першій статті договору сторони оголошували про припинення війни між Польщею і радянськими республіками. Дальші статті розвивали відповідні постанови прелімінарного мирного договору, що визначав остаточну лінію державного кордону, яка збігалася з лінією, встановленою 12 жовтня 1920 р. [3, с. 619-621]. Договірні сторони гарантували повну взаємну повагу державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи один одного, зобов'язувались не створювати і не підтримувати організацій, які мають за мету збройну боротьбу з другою договірною стороною. У договір були включені статті про оптацію, тобто вільне обрання громадянства, а також конкретизувалися постанови щодо повернення Польщі культурних цінностей, архівів, бібліотек та іншого майна, вивезеного до Росії, починаючи з 1 січня 1772 р. РРФСР і УРСР зобов'язувалися сплатити Польщі 30 млн карбованців золотом за участь польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії (ст. 13). Польщі повертався рухомий склад залізниць(натурою чи в еквіваленті) на загальну суму понад 13 млн золотих карбованців.

Loading...

 
 

Цікаве