WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Казенні палати як органи управління фінансами російської імперії в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: організаційно-правові засади дія - Реферат

Казенні палати як органи управління фінансами російської імперії в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: організаційно-правові засади дія - Реферат

Реферат на тему:

Казенні палати як органи управління фінансами російської імперії в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: організаційно-правові засади діяльності

Питання забезпечення оптимальних організаційно-правових засад діяльності органів управління державними фінансами як на центральному, так і на місцевому рівні в Україні мають важливе значення для формування ефективного державного апарату. На цей час органи місцевого управління фінансами загальної компетенції (відповідні управління обласних державних адміністрацій та державних адміністрацій міст Києва і Севастополя) не об'єднують у собі всі функції фінансового управління. Вони не виконують кредитно-фінансової функції держави (це забезпечується місцевими відділеннями Національного банку України та Державного казначейства), податкової (вона віднесена до компетенції місцевих Державних податкових адміністрацій), а також митної (здійснюється Державною митною службою України) і фінансово-контрольної (розосереджена між Рахунковою палатою України та місцевими Контрольно-ревізійними управліннями). Отже, принаймні на місцевому рівні у плані функціонально-інституційному їх компетенція, з вельми значними узагальненнями, схожа до тієї, яку мали казенні палати Російської імперії на території України у пореформені десятиріччя ХІХ та на початку ХХ ст. Водночас, організаційно-правові засади їх діяльності вітчизняною історико-правовою наукою не досліджувалися. Отже, звернення до цієї проблематики має не тільки науково-пізнавальне, а й практичне значення.

Унаслідок акцизної реформи 1863 р. [1] та реформи державного контролю 1865 р. [2, c. 3] спеціалізація казенних палат як губернських органів управління державними фінансами загальної компетенції посилилася. Вони позбавилися невластивої їм функції фінансового контролю, а також позбулися адміністрування непрямих податків. Прийняттям "Статуту про військову повинність" 1 січня 1874 р. казенні палати були остаточно звільнені від військово-мобілізаційних завдань. Я.І. Козловський пропонує інструкцію Міністерства фінансів 1865 р., згідно з якою казенна палата визначалася як "вища фінансова установа в губернії" [4, с. 124]. При цьому ні законодавчі, ні підзаконні нормативні акти цього чи подальших періодів не визначали в чому полягає ця "вищість", адже губернські акцизні управління – органи адміністрування непрямих податків і одночасно нагляду за виробництвом і обігом підакцизних предметів (спиртні напої, цукор, сіль, нафта, тютюн, сірники та ін.), управління митних округів і митниці, контори та відділення державних банків їм не підпорядковувалися. Єдине – це хіба що ст. 13 "Загального установлення губернського" Зводу законів Російської імперії видання 1857 р. вносила казенні палати і підпорядковані їм казначейства до переліку губернських адміністративних установ.

Принципове значення для розвитку всієї фінансової системи Російської імперії мала бюджетна реформа, мало помічена цивільними істориками і зовсім не помічена істориками права. Завдяки ініціативності Державних контролерів М.М. Анненкова (пізніше Київського генерал-губернатора) та В.О. Татаринова, підтриманих молодим імператором Олександром ІІ було кардинально реформовано бюджетний процес в Російській імперії, побудовано на ґрунті універсального принципу єдності каси. Неупорядкованість бюджетного процесу, відомча система асигнування, звітності та контролю, поряд з незрозумілою для розвинених європейських держав таємністю Державного бюджету (Державного розпису в термінології тогочасного фінансового права Російської імперії) – усе це відкидало фінансову систему та її правові засади на десятки років назад, що цілком наочно довела Кримська війна 1853-1856 рр., яка завершилася поразкою Росії. Введення єдності каси супроводжувалося кардинальним реформуванням системи державного фінансового контролю. Всі державні грошові ресурси були зосереджені в касах Міністерства фінансів.

Спершу єдність каси була введена „в порядку досліду" в Петербурзі у 1864 р., згодом у 12 губерніях Європейської Росії, а височайшим повелінням 22 березня 1865 р. (деталізованим сенатським указом 20 квітня) розповсюджена на всі губернії, за винятком Закавказького краю [5]. Міністр фінансів Російської імперії М.Х. Рейтерн 14 квітня 1865 р. розіслав по казенних палатах інструкції щодо запровадження нового касового порядку як для цих палат, так і для казначейств [6, арк. 1-2]. Щоправда, нововведення здійснювалися старими, дореформеними методами. Ще і у липні 1865 р. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор О.П. Безак писав М.Х. Рейтерну про те, що нові правила касового устрою так і не надійшли до ввіреного йому Південно-Західного краю [6, арк. 9].

Керівництво Міністерства фінансів досить швидко переконалося, що однією розсилкою нових нормативно-правових документів обійтися не вдасться. У середині серпня 1865 р. міністр викликав голів казенних палат „...з підвідомчими чиновниками для вивчення на практиці нових правил рахівництва і звітності" [6, арк. 27 зв.].

Казенні палати успішно, загалом, опанували нові правила касових операцій. Єдність каси, з одного боку, об'єктивно підвищувала їх соціально-правовий статус, а з іншого – загострювала суперечності з іншими „губернськими місцями", які звикли мати свої асигнування, свою готівку і, врешті-решт, свою відомчу касу. Насамперед, це стосувалося відомства Міністерства внутрішніх справ. Відносини з губернаторами як правило, були досить складними, а після того, як останні почали фінансуватися з підпорядкованих казенним палатам губернських казначейств, ситуація не могла не загостритися. Можна уявити реакцію Київського цивільного губернатора на відношення голови місцевої казенної палати від 19 листопада 1865 р., де було зазначено, що палата: „...просить ... повідомити ... за чиїми саме підписами будуть здійснюватися у ... 1866 році видачі асигнувань по сумах, належних до відпуску у відання вашого високопревосходительства" [6, арк. 32-32 зв.].

Фінансова та інші реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. сприяли уточненню компетенції казенних палат (як і інших місцевих органів державного управління) щодо адміністрування податків. Найголовніші – непрямі, які забезпечували найбільшу частку надходжень до бюджету Російської імперії, – відійшли до компетенції спеціально створеної потужної системи місцевих органів акцизного нагляду: губернських та окружних акцизних управлінь. При „найближчому" нагляді за надходженням прямих („окладних" у термінології того часу) податків і зборів (точніше, податей і зборів) повітових казначейств, казенні палати мали вести облік недоїмок в губернії й турбуватися, „...щоб податі надходили вповні й своєчасно" [7, арк. 44]. Палати щомісячно отримували від казначейств реєстри платників і недоїмників і повідомляли „місцеве начальство" (тобто загальну адміністрацію) щоб ті вживали заходів. Отже, на цьому етапі своєї історії казенні палати не мали належних виконавчих повноважень. У випадку нереагування „місцевого начальства" палати, згідно зі ст. 535 „Статуту про податі" кодифікації 1857 р. [8], доповідали міністрові фінансів. При цьому два відомства на місцях щодо стягнення недоїмок діяли не скоординовано.

Так тривало майже століття, доки міністри внутрішніх справ і фінансів у 1867 р. не дійшли висновку про ненормальність такого стану справ: „...Казенним палатам відома лише кількість недоїмок і час розсилки недоїмочних реєстрів до поліцейських управлінь, заходи ж, застосовані ... останніми, рівно як і причини накопичення недоїмок ні казенним палатам, ні міністру фінансів не відомі" [7, арк. 44]. Як наслідок, було вироблено механізм взаємодії казенних палат, казначейств і місцевих поліцейських управлінь, відповідно до якого останні повинні були інформувати палати про заходи щодо стягнення недоїмок.

У 1867 р. казенні палати отримали право у разі накопичення значних недоїмок відряджати до повітів своїх чиновників для „...збирання відомостей про хід справи щодо надходження податей і зборів, і стягнення недоїмок..." [7, арк. 46] Однак при цьому чиновники не мали права втручатися в заходи загальної поліції щодо стягнення недоїмок за податками. Детальніше правовідносини таких „оперативних груп" з місцевими поліцейськими управління не регламентувалися, що мало призводити до ускладнень на практиці такої взаємодії. Водночас, казенні палати зобов'язувалися тепер доповідати міністрові фінансів не лише про розміри недоїмок, а й про причини їх накопичення [7, арк. 46].

Loading...

 
 

Цікаве