WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Основні елементи сучасної теорії суверенітету державної влади - Реферат

Основні елементи сучасної теорії суверенітету державної влади - Реферат

Суверенітет насправді є характерною властивістю державної влади. Проте важливо зазначити, що це поняття характеризує не лише державну владу.

Зокрема, сучасна правова наука називає три суб'єкти суверенітету: держава, народ, нація. Щоправда, деякі вчені формулюють цю ж думку дещо інакше. Наприклад, відомий дослідник проблеми державного суверенітету професор В.С. Шевцов зазначає, що державний суверенітет має єдиного суб'єкта, нероздільно представленого державою і державною владою[13, с. 7]. Узагальнюючи наведені вище позиції, теоретик державного права Б.В. Щетінін справедливо зазначає: 1) носієм народного суверенітету є народ; 2) носієм національного суверенітету є нація; 3) носієм державного суверенітету є державні органи [14, с. 12-13]. З огляду на це цим дуже важливо розрізняти носія суверенітету в аспекті політичної форми, яким є народ, та носія в аспекті юридичної форми, яким є державна влада, "політичний суверенітет" та "юридичний суверенітет"

Тому у конституціях багатьох держав закріплено таку ідею: "джерелом політичної влади є народ, його волевиявлення та суверенітет". У Конституції України вона відображена положеннями ст. 5: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові..." [5].

Поняття "суверенітет народу" означає, що вся влада в країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на території певної країни і являють собою єдине джерело державної влади. Тому суверенітет народу іноді визначають як його верховенство у визначенні економічної, соціальної, політичної системи держави, інших кардинальних питань організації свого життя. Народ бере участь в управлінні державою. Він, реалізовуючи свою установчу владу, визначає і вдосконалює конституційний лад держави; через вибори делегує виконання владних повноважень державі, органам державної влади; здійснює владу за допомогою різних форм безпосередньої демократії. За посередництвом виборів народ, через волевиявлення делегує своїм представникам право здійснювати владу від імені народу. Відтак у теорії конституційного права з'являється вже згадане поняття "первинної" влади як влади народу і "вторинної", тобто похідної – влади органів держави.

Держава, втілюючи суверенітет народу, стає суверенною. Державна влада, уповноважена народом, який є сувереном, стає носієм суверенітету в юридичному розумінні. Народ, залишаючись джерелом і носієм суверенітету в політичному розумінні, має змогу виявити свою суверенну волю, вирішуючи кардинальні питання свого державного життя.

Влада держави, ґрунтуючись на суверенітеті народу та суверенітеті нації, має суверенного характер. Відтак суверенітет державної влади – така якісна ознака, що визначає її як єдину верховну силу, яка легально реалізовує державну волю народу, виконуючи завдання і функції держави як політичної організації народу. Суверенітет передбачає, що в певному, організованому в державу суспільстві публічна влада, яка виступає від імені народу, об'єднує в собі такі ознаки: єдність, неподільність, верховенство, самостійність, незалежність, необмеженість, повновладдя та ін.

Перелічені ознаки суверенітету виділяють майже всі дослідники цієї проблеми, однак тлумачать кожну з них по-різному. Іноді одну ознаку розкривають з допомогою кількох інших. Проте насамперед зазначимо, що суверенітет – поняття єдине і виділення його окремих ознак є умовним.

Суверенітет як ознака державної влади передусім забезпечується повнотоюсуверенних прав. Оскільки суверенітет ззовні виявляється у вигляді суверенних прав, мислителі раннього середньовіччя визначали це поняття як суму суверенних прав. Тому теза-заперечення болгарського вченого Д. Георгієва спрямована проти ідентифікації суверенітету із суверенними правами. Він стверджує, що суверенітет є їх основою і означає здатність суверена самостійно визначати обсяг цих прав [29].

Перелік суверенних прав не є сталим і вичерпним. З розвитком держави і права він поповнюється новими елементами. Але до переліку головно включають: право законодавсвта, створення своїх органів влади, право суду, право підтримання порядку на власній території, право ведення зовнішніх зносин, право виступати на міжнародній арені від свого імені.

Незмінною, однак, залишається вимога про здатність держави самій визначати обсяг цих прав (повновладдя). Держава, яка переважно покладає безпосереднє виконання цих прав на власні органи влади, володіючи повновладдям, може передати здійснення суверенних прав іншим суб'єктам права, не втрачаючи самих прав і не втрачаючи суверенітету. Тому, зазначає Д. Георгієв, "їх безпосереднє здійснення може бути повернуте державі, якій вони належать" [1,с. 45]. Саме здатність публічної влади анулювати будь-який прояв іншої суспільної влади вважають визначальною характеристикою такої ознаки суверенітету, як верховенство.

Верховенстводержавної влади означає повну і виключну єдину публічну владу на державній території, яка уповноважена діяти від імені народу. Верховенство державної влади, закріплене у конституції та інших правових актах держави, дістає своє вираження у територіальному верховенстві і здійснюється в межах території держави.

Єдність та неподільність – інші ознаки суверенітету. Теоретик державного права Б.В. Щетінін, обґрунтовуючи єдність державної влади належністю її народові, виключає її поділ. Таке розуміння єдності дає підставу ученому у праці "Проблеми теорії радянського державного права" критично оцінити принцип розподілу влади [14,с. 62]. Переважно з ідеологічних міркувань висловлювалися думки про те, що згаданий принцип руйнує таку властивість суверенної державної влади, як її єдність.

Схожі ідеї висловлюють і деякі сучасні українські дослідники, котрі, спираючись на названі вище аргументи, вважають принцип розподілу влади посяганням на принцип народного суверенітету та верховенства парламенту [6].

Зрозуміло, що, говорячи про розподіл влади, мають на увазі розподіл компетенції між органами єдиної державної влади, який не порушує суверенітету держаної влади. Три гілки єдиної державної влади – законодавча, виконавча і судова, реалізовуючи свої повноваження, діючи в одному напрямі спільною метою, становлять триєдність, цілісність.

Соціальною основою єдності державної влади є походження її від народу, що і надає їх суверенного характеру. Як самостійною, суверенна державна влада уповноважена встановлювати єдиний правопорядок, здійснювати авторитетний, а в разі необхідності із застосуванням сили вплив на всі сторони життя суспільства. Державна влада встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, самостійно виконує внутрішні і зовнішні функції держави у різних сферах, зокрема в економічній, політичній, правовій. На цій підставі іноді роблять висновок про існування таких видів суверенітету, як економічний, політичний та правовий [8,с. 11]. На нашу думку, самостійність державної влади у названих сферах може бути підставою для визначення аспектів прояву суверенітету державної влади, проте не є критерієм для виділення окремих видів суверенітету.

На особливу увагу заслуговує така ознака, як незалежність, яка в сучасних умовах може означати тільки юридичну непідпорядкованість будь-якій владі. Незалежність вважають ознакою, що характеризує зовнішній прояв державного суверенітету та існує в межах дотримання норм міжнародного права і незалежності інших держав.

Крім загальноприйнятих вищеназваних ознак суверенітету деякі дослідники ще називають універсальність. Окремою ознакою також вважають невідчужуваність суверенних прав, тобто неможливість їхньої втрати навіть за умови, коли здійснення їх передане іншим суб'єктам права. На нашу думку, ознаки універсальності і невідчужуваності суверенних прав охоплюються поняттям верховенства і тому немає потреби їх виділяти окремо.

Необмеженість як ознака суверенітету означає формальну свободу встановлювати своє правоі полягає у можливості чинити на власний розсуд, не підпорядковуючись жодній владі, однак у рамках права.Відтак є дві думки щодо такої ознаки суверенітету, як необмеженість: 1) державна влада обмежена, бо, видаючи правові норми, сама ж зобов'язана їх дотримуватися; 2) не варто говорити про обмеження чи самообмеження державної влади, оскільки вона сама визначає закони і порядок їх встановлення.

Правотворчість та забезпечення виконання правових норм є засобом реалізації державного суверенітету. Водночас державна влада має бути визначена законом і пов'язана нормами закону, до того ж, володіючи суверенітетом, державна влада й справді самостійно встановлює у правових нормах межі свого втручання у життя суспільства і особи. Але важливо пам'ятати, що державний суверенітет ґрунтується на суверенітеті народу, а це означає, що саме народ визначає головні засади, на яких ґрунтуватиметься діяльність державної влади і які залишаються незмінними без його волевиявлення.

Loading...

 
 

Цікаве