WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Принципи співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права щодо прав людини - Реферат

Принципи співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права щодо прав людини - Реферат

Реферат на тему:

Принципи співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права щодо прав людини

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права щодо прав людини охоплює питання впливу міжнародного права на формування норм національного права, співвідношення міжнародних договорів та внутрішнього законодавства держави, а також "роль міжнародного права у прийнятті конкретного рішення, що грунтується на існуючих державних законах, ефективність контролю та можливість санкцій міжнародного права, внутрішньої юрисдикції держави" [2, с. 52].

Існує три концепції співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права: моністична, що виходить з примату (верховенства) внутрішньодержавного права; моністична, що грунтується на верховенстві міжнародного права; та дуалістична, що розглядає міжнародне та внутрідержане право як дві різні правові системи [8, с. 212].

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин є визначальною моністична теорія верховенства міжнародного права, хоча вона й зазнала ґрунтовних змін. Саме тому, при визначенні співвідношення міжнародного та внутрідержаного права слід зважати передусім на принципи міжнародного права. Вихідною точкою при цьому, беззаперечно, буде принцип суверенної рівності держав, оскільки підтримка міжнародного правопорядку можлива лише за умови повної поваги юридичної рівності учасників.

Суверенна рівність держав є основою сучасних міжнародних відносин, що відображено в п. 1 ст. 2 Статуту ООН, який проголошує, що "організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її учасників". Схоже формулювання містить і Декларація про принципи міжнародного права (1970). Це означає, що кожна держава зобов'язана "поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їх право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу, адміністративну та судову владу без будь-якого втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику" [17, с. 28].

В Заключному акті НБСЄ (1975) держави взяли на себе зобов'язання не лише дотримуватися принципу суверенітету, але й "поважати права, притаманні суверенітету". Тобто у взаємовідносинах держави повинні брати до уваги "різницю в історичному та соціально-політичному розвитку, різноманітність позицій і поглядів, внутрішні закони та адміністративні правила, право визначати і здійснювати на свій розсуд і згідно з міжнародним правом відносини з іншими державами" [17, с. 30]. До елементів принципу суверенної рівності відноситься право держав належати до міжнародних організацій, бути чи не бути учасниками двосторонніх чи багатосторонніх договорів.

Звідси робимо висновок щодо необхідності застосування принципу співпраці між державами. Цей принцип знайшов відображення у Статуті ООН, де закріплено, що держави зобов'язані "здійснювати міжнародну співпрацю у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру", а також "зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи".

Реалізація зазначених принципів можлива лише за умови дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань. Відповідно до п. 2 ст. 2 Статуту ООН "всі члени Організації Об'єднаних Націй добросовісно виконують взяті на себе зобов'язання, щоб забезпечити їм всім в сукупності права і переваги, що витікають з належності до складу Членів Організації". Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів "кожний діючий договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватися".

Сфера дії цього принципу була суттєво розширена в Декларації про принципи міжнародного права (1970 р.), згідно з якою кожна держава зобов'язана добросовісно виконувати зобов'язання, взяті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із загальновизнаних норм та принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що витікають з міжнародних договорів, дійсних згідно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. У Декларації принципів Заключного акту НБСЄ (1975 р.) держави погодились "добросовісно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом, як ті зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що витікають із відповідних міжнародному праву договорів чи інших угод, учасниками яких вони є".

Особливо підкреслено зв'язок між обов'язком добросовісного виконання договорів і внутрішньою нормотворчістю держав. Зокрема, Заключному акті НБСЄ (1989 р.) держави погодились "забезпечувати, щоб їх закони, адміністративні правила, практика та політика узгоджувались з їх зобов'язаннями за міжнародним правом і були гармонізованими з положеннями Декларації принципів та іншими зобов'язаннями по НБСЄ".

На нашу думку, вирішення питання про співвідношення міжнароного та внутрішньодержавного права повинно базуватися, перш за все, на цих трьох принципах. При правильному розумінні і дотриманні їх змісту, з необхідністю виплає принцип про пріорітет норм міжнародного права, як вияв добровільної згоди держав-учасниць міжнародної співпраці.

Принцип пріоритету норм міжнародного права закріплений у Статуті ООН та Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Зокрема у ст. 27 цієї конвенції зазначено: "держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання нею договору". Згідно із ст. 46 конвенції "держава не в праві посилатись на ту обставину, що її згода на обов'язковість для неї договору була виражена в порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки дане порушення не було явним і не стосувалось норми її внутрішнього права особливо важливого значення. Порушення є явним, якщо воно буде об'єктивно очевидним для будь-якої держави, що діє в цьому питання добросовісно і згідно із звичаєвою практикою" [4, с. 69-99].

При вирішенні проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права не можна відкидати і те, що "сфера відносин між цими юридичними системами є складною соціальною реальністю" [3, с. 4]. Вчені виділяють декілька етапів чи рівнів такого співвідношення:

  1. міжнародне та національне правотворення;

  2. структурно-функціональні зв'язки норм міжнародного та внутрішньодержавного права;

  3. зв'язки міжнародних та внутрішньодержавних правовідносин;

  4. взаємодія механізмів правового регулювання на стадії реалізації прав та обов'язків;

  5. узгодження міжнародного та внутрішньодержавного права на різних етапах правотворення та реалізації норм права [1, с. 265].

Якщо йдеться про стадію міжнародного та національного правотворення, то навіть противники моністичної концепції визнають, що "на стадії правотворення можна говорити про примат принципів і норм міжнародного права в розумінні їх випереджаючого розвитку і впливу на демократичні процеси в національному нормотворенні" [8, с. 217].

Не заглиблюючись у проміжні етапи співвідношення цих двох правових систем, зазначимо, що узгодження норм міжнародного та внутрішньодержавного права практично може відбуватися як на стадії правотворення, так і на стадії правозастосування. На думку проф. В.Г. Буткевича, узгодження міжнародного та внутрішньодержавного права полягає в організаційно-правовій політичній діяльності держав та інших суб'єктів права, що слугує виробленню подібних або загальних форм нормативних приписів та їх реалізації відповідно до норм обох правових систем. Таке узгодження може бути одностороннім або двостороннім. Односторонє узгодження застосовують у випадку приведення у відповідність норм внутрішньодержавного права до норм міжнародного права. Здебільшого узгодення міжнародного та внутрішньодержавного права є двостороннім [3, с. 210].

У сучасній правовій літературі обґрунтовується потреба співпраці та поглиблення інтеграції між державами, що має відбуватися на основі саме принципу приорітету міжнародного права. Професор А.Х. Саідов вважає, що дотримання такого принципу значно впливає на національні правові системи. Це виявляється, зокрема:

  1. У введенні в національну правову систему загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Цим конституції держав втілюють досягнення цивілізації, в тому числі систему загальнолюдських цінностей, загальновизнані принципи права, фундаментальні права і свободи людини. Отож, держава, що вважає себе невід'ємною частиною світового співтовариства, не лише сприймає, але й розвиває високі ідеали людства.

  2. У включенні у національну правову систему міжнародних договорів. Це означає, що у випадку суперечностей між міжнародним договором та національним законодавством, правозастосовчі органи мають керуватись нормами міжнародного договору.

  3. У визнанні прямої дії міжнародно-правових принципів і норм в галузі прав людини [19, с. 83].

Можна стверджувати, сьогодні питання співвідношеня міжнародного та внутрішньодержавного права щодо прав людини має тенденцію вирішуватися шляхом гармонізації правових систем. На думку проф. Н. Малишевої "гармонізація, заявлена як цільова настанова правотворчого процесу, повинна "вмикати" певні механізми отримання найбільш високого ступеня узгодженості та сумісності, систем, які гармонізуються" [11, с. 27]. Тому однією з найважливіших функцій національних правотворчих органів є приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами; ратифікація найважливіших для держави договорів; розробка і прийняття законів, що визначають умови та способи імплементації норм міжнародного права у національну систему правопорядку [20, с. 490].

Втім, треба погодитись з проф. В. Опришко, котрий вважає, що розглядаючи проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, важливо методологічно правильно підійти до з'ясування їх причин і шляхів розв'язання, а саме "до механізму останнього, який би уособлював методи вирішення даного завдання" [11, с. 25]. Найоптимальнішим варіантом, має бути приведення норм національного законодавства до міжнародних стандартів. Отож, є всі підстави розглядати норми та принципи міжнародного права і як правотворчий чинник розвитку внутрішньодержавного законодавства.

Питання співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в Україні регулюється Законом України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Згідно ст. 17 цього Закону укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Стаття 7 вказує, що у випадку, коли міжнародний договір України містить положення, що суперечать Конституції України, його ратифікація можлива після внесення відповідних змін до Конституції України.

Loading...

 
 

Цікаве