WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Новий час - Реферат

Новий час - Реферат

Встановлення уряду не є ніякою угодою (звідси нелегальність "пактів підданства"), а звичайним законом, виданим народом.

Руссо вніс ідеал демократії до філософії Просвітництва. Ліберальним гаслам (свобода, нерівність, власність) протиставив постулат рівності прав і обов'язків громадян. Засаду суверенітету народу визнав фундаментом законної системи урядування. Кожен мав бути співавтором прав, яким пізніше мав підпорядковуватися.

Творчість Руссо мала великий вплив. Зокрема, його ідея суверенітету народу, засада контролю законодавчої влади над виконавчою (але з визнанням системи представництва), думка про рівність громадянських прав, ідея права як виразу загальної волі – увійшли назавжди до каталогу гасел буржуазної демократії.

Теоретичні конструкції французьких мислителів відобразились у практиці. Так, якобінці визнали вплив Руссо в реалізації своєї радикальної демократичної програми.

Французька Декларація прав людини і громадянина (1789) містила доволі різноманітні самі по собі ідеї: принцип поділу влади (арт. 16) походить від Монтеск'є; ідея недоторканого і невідчужуваного права власності (арт. 17) – з традицій лібералізму; принцип свободи і рівності прав (арт. 1), суверенітету, невідокремленого від народу (арт. 3) та ідея права як виразу загальної волі (арт. 6) – вплив Руссо. Декларація означала кінець монархії з Божої ласки, права як виразу волі короля, абсолютизму як принципу державного устрою.

Твердження Ж.-Ж. Русо про неподільність суверенітету спрямоване проти теорії розподілу влади Ш. Монтеск'є. Мислитель вважає неможливим трактувати суверенітет як суму прав, які повинні бути розподілені між різними органами. Він усвідомлює шкідливість перебування функцій встановлення і виконання законів у одних руках. Руссо не говорить про рівноправність законодавчої і виконавчої влади, які взаємно одна одну врівноважують. У його концепції виконавча влада є уповноваженою народу-суверена, який творить право, виражаючи загальну волю. Народ-законодавець контролює уряд, покликаний виконувати закони.

Попри утопічність деяких тверджень Руссо, незаперечним є його значний внесок у філософію Просвітництва. Ліберальним гаслам того часу він протиставив постулат рівності прав і обов'язків громадян; засаду суверенітету народу визнав фундаментом законної системи урядування. Загалом його ідея суверенітету народу, засада контролю законодавчої влади над виконавчою (але з визнанням системи представництва), думка про рівність громадянських прав, про право як вираз загальної волі стали засадничими ідеями буржуазної демократії.

Правові й політичні вчення 19 ст. формуються під впливом Європи, яка проникаючи у різні частини світу, приносила свої цивілізацію, культуру, ідеї, які беззаперечно домінували до кінця 19 ст.

Розвиток університетів спричинився до поступового розмежування політики і права, доктрин зі сфери політики і права. Обидві теорії ще більше, ніж раніше, стають завершеними філософськими системами у розумінні "усвідомлення світу", виявлення механізму і сенсу урядування, а також надання вказівок управляючим. Видатним прикладом може служити класична німецька філософія, яка здійснила значний вплив на епоху по всій Європі і не тільки. Це був напрям, який виник в університетах і поширився в університетських колах.

Розподіл між академічною наукою про право і державу пристосовувався поступово до потреб держави чи технічних функцій адміністрації. Це знайшло радикальний вираз у позитивістських правових теоріях другої половини 19 ст., які у деяких теоретиків досягли високого розвитку і сприяли розвиткові науки права. У ті часи у різних країнах виникають численні правові наукові школи і видатні імена. Наука замикалася на власних проблемах, декларуючи аполітичність і нейтральність стосовно політики. В основному доктрини зачіпають суспільні проблеми, зокрема, майже всі вони виводять право від держави, з актів держави.

Доктрини і політичні програми, які виникали безпосередньо з ідеології чи інтересів суспільних верств, виникали поза університетами. Вони оголошувались політичними партіями. Однак програми потребували обгрунтування у доктринах (як у зібраннях основних ціннісних міркувань і основ діяльності). Раніше чи пізніше самі доктрини посилаються на ідеологію (або зібрання поглядів і засад, що відповідають спільній меті згідно із загальною шкалою цінностей).

Необхідно відрізняти академічні правові теорії від політичних доктрин у суворому розумінні слова (sensu stricto). Головна увага має бути надана академічним правовим теоріям, але це не означає, що ми маємо справу виключно з історією доктринарів і не зважаємо на ідеологію та політичні доктрини.

Найважливіші ідеологічні напрями 19 ст.: консерватизм, лібералізм, утопічний соціалізм, анархізм, науковий соціалізм і суспільні ідеології, які їм суперечили: ідеологія християнсько-суспільна, різні версії націоналізму і т.п. впливали на погляди університетських теоретиків права. Ідеологія і політичні доктрини визначали характер держави або віддзеркалювали актуальні політичні системи держави у межах її кордонів і у міжнародній спільноті. Наука права визначалася політикою держави і її діяльністю у адміністративній сфері. Правові теорії 19 ст. ("правові доктрини sensu stricto", тобто університетські доктрини) стають справжнім фундаментом сучасного правознавства. Звідти виводиться сучасна систематика, типологія і термінологія права.

Історична школа права сформувалась, виступаючи проти доктрин 18 ст., зокрема раціоналізму і школи природничого права. Ще у другій половині 18 ст. у Німеччині існувало два напрями у поглядах на природниче право: 1) міщансько-просвітницький, який домагався права для людської і громадянської організації. У дусі часу вони вважали, що єдине право не лише сприяє порядкові у державі, але охороняє інтереси громадян. Право має бути казуїстичне (Карл Шварц), бо незрозумілі і двозначні приписи загрожують свободі громадян; 2) літературно-просвітницький при якому замість "мудрості індивідуальної" пропонували "мудрість загалу", яка має історичні корені.

Промисловий переворот в Німеччині відбувся пізно, не раніше 40-х років 19 ст. Політичний лад Німеччини на цей час характеризувався крайньою роздрібненістю, безсиллям центральної влади і всевладдям князів та інших феодалів в численних володіннях, на які була розділена тоді вся країна. Найбільш реакційною була система управління в Австрії і Прусії, які представляли в той час зразки поліцейської держави із всесиллям бюрократії і воєнщини, з повним придушенням особистих прав підданих і з безмежною детальною опікою над усіма сторонами суспільного і особистого життя. Право і законодавство в Німеччині також зберігали феодальні риси. Разом з тим, класичним напрямом буржуазної правової ідеології 17-18 ст.ст. було природниче право. Зачатки ідеї природничого права зустрічаються ще в давню давнину, особливо у стоїків, римських юристів імператорської епохи. Деякі римські юристи задавалися питанням, чому у різних народів появляються одинакові правові норми. І відповідали, що загальні засади права встановлені природою, а тому є спільними. У значно зміненому вигляді теорія природничого права існувала і протягом усього середньовіччя, коли вона відповідно до релігійного світогляду середньовіччя одержала яскраво виражене релігійне забарвлення. Для середньовічних юристів природниче право – це норми, що випливають із божественного закону, встановлені Богом, на відміну від позитивного права, встановленого людьми.

В цьому розумінні теорія природничого права була розвинута у творах середньовічного мислителя Фоми Аквінського Однак найбільш широкий розвиток і розповсюдження теорія природничого права як дійсно розроблена теорія одержала у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендорфа, Ж.-Ж. Русо та інших ця теорія одержала широке розповсюдження. Політичні погляди цих авторів були досить різноманітні. Однак у всіх цих юристів і філософів було загальне положення, що крім позитивного права існує розумне і справедливе право, норми якого випливають із людського розуму, є виразом вічних і незмінних принципів моралі.

Право позитивне – це те, яке виражене в законах або звичаях, застосовується судами і підтримується державним авторитетом. Природниче право – це ті норми, які випливають із людського розуму. Позитивне право мінливе і плинне, його зміни зумовлюються різними причинами – волею законодавця, історичними подіями і т.д. Природниче право вічне і незмінне, як вічні і незмінні людський розум і людська природа. Природниче право вище позитивного права, стоїть над останнім. У позитивному праві можуть бути несправедливі закони, закони ж природничого права втілюють у собі вічні начала справедливості. Позитивне право національне, правова система кожної держави характеризується своїми національними особливостями. Природниче право навпаки, має загальнолюдський характер, властивий усьому людству, і однакове для всіх народів.

Loading...

 
 

Цікаве