WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Новий час - Реферат

Новий час - Реферат

Таким чином аристократичний і ліберальний мислитель викликав (спричинив) політичний рух буржуазії, який остаточно дійшов до революції. Артикул 16 революційної Декларації прав походить від тез про поділ влади, які є сформульовані у 11 книзі "Духу права".

Ідеалом Вольтера (1694-1778) є конституційна монархія в Англії. "Законодавство англійське повернуло людині всі природні права, яких люди позбавлені в інших монархіях". Зразкова монархія з обмеженою королівською владою не може бути демократичним устроєм. Свобода – залежність від закону. Як і Монтеск'є, Вольтер поєднує свободу із законністю. Вольтера вважають виразником утилітаризму.

У Д. Дідро (1713-1784) деспотизм не полягає у недоброму застосуванні влади, а у "самому об'ємі влади, яку собі привласнює".

"Будь-яке свавільне правління є злом, не виключаючи урядування правителя доброго, справедливого, освіченого".

Засада репрезентації народу, що контролює уряд і карає злих правителів, є фундаментом справедливої держави.

Збагачення окремих осіб веде до суспільного щастя. Домагався гарантій для власності, свободи торгівлі, здешевлення урядування і т.д.

У Єремії Бентама (1748-1832) право – воля правителя (суверена), виражена в певній формі, що дає розпорядження (правила) людської поведінки.

Обґрунтування необхідності правової охорони приватної власності через поняття приємності нею володіти і неприємності втратити її – типово для лібералізму.

Система моралі і права є Бентама базується на трьох поняттях: приємність, прикрість, інтерес.

Демократичну ідеологію до політичної філософії Просвітництва вніс перш за все Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Ліберальним гаслам (свобода, нерівність, власність) протиставив постулат рівності прав і обов'язків громадян.

Засаду суверенітету народу визнав фундаментом правової системи урядування. Кожен мав бути співтворцем законів, яким має підпорядковуватися.

Ж.-Ж. Русо вірив у можливість панування "загальної волі", як виразу загального інтересу, а в результаті у безпосередню і повну залежність виконавчої влади від законодавчої.

П. Юркевич говорить про те, що Руссо розвинув і популяризував ту велику спадщину, яка дісталася йому від попередньої філософії. А саме: 1) "status naturae", думка про те, що природа людини не є від самого початку соціальна, що соціальність є створена; 2) договір як абсолютний початок права і держави; 3) сума окремих частин як принцип "загальної волі" (від Спінози, Гобса). Із зібрання окремих воль походить та воля, яка складає єство держави; 4) хибна думка, що розум є не законодавець, а виконавець; 5) байдужість і навіть негативне ставлення до релігії та до держави; 6) верховенство народу.

У Ж.-Ж. Руссо суспільство є несправедливим; воно деморалізує добрих від природи людей.

Якщо природний стан у Гобса – стан війни; у Лока – більш-менш терпимий, то у Руссо – стан щастя, безповоротно втрачений людьми.

Природні катаклізми сприяли об'єднанню людей для спільного запобігання шкоді і її виправленню. Саме в цих умовах людина вчиться пізнавати ближніх і спілкуватися з ними. Першим переворотом було виникнення сімей. Тут виникають любов, заздрість, які були поштовхом "до втрати невинності і щастя".

Спільно люди, однак, краще видобували собі засоби до існування. З'являються такі вигоди, яких люди раніше не знали. Це одночасно і перше ярмо, яке люди собі наклали, і "перше джерело нещасть". Так народжується суспільство. Саме цей час народження суспільства був "золотою серединою між гнітючим первинним станом і гарячковим бурлінням наших амбіцій".

На початку не було тут права і влади, ніхто ніким не управляв, люди були незалежні. Якщо дорослі діти, здатні до самостійного існування, залишаються під владою батька – тільки добровільно, на основі прив'язаності (звички). Це є суспільна умова в мініатюрі: "навіть сім'я підтримується на основі договору".

Виникнення власності дало початок "першій епосі нерівності": поділ на багатих і бідних.

Серед постійної війни з ініціативи багатих (які мали багато до втрачання) створено спочатку політичну спільноту, в які сили всіх були об'єднані "в одній найвищій владі" і мали робити обов'язковими приписи права "не знаючи винятків стосовно будь-кого". Цей пакт зречення мав забезпечувати слабих перед утисками, але це були тільки обіцянки багатих, які таким чином добилися згоди простих людей, які також "вибігли назустріч неволі з переконанням, що забезпечують свою свободу".

Система впровадження через умову зречення була надто слаба (не вистачало справного та енергійного виконавця визнаних прав); і "нарешті вирішено було віддати в руки окремих осіб небезпечний депозит публічної влади і доручено урядові опікуватися виконанням ухвал загалу".

Утворення держави за допомогою контракту між народом і обраними ним правителями – це концепція, подібна до теорії Дж. Лока: спочатку пакт зречення, потім пакт підпорядкування урядові.

Найяскравішим представником теорії суверенітету народу був Ж.-Ж. Руссо. Він вважав, що державна влада походить від народу, а юридичним оформленням цієї влади є суспільний договір. Державна влада виражає "загальну волю" людей, які уступили державі свою необмежену особисту свободу.

Як і в Гобса, окрема особа в концепції Руссо піддається суверенові. Але у Гобса сувереном є влада, відокремлена від суспільства, а в Руссо сувереном є народ. У "Суспільному договорі" Руссо з'являється розділ "Про межі суверенної влади": абсолютний суверен – народ – не може, однак, своїм верховним актом змінити основної засади договору, тобто рівності громадян, яка гарантує свободу. Саме суверенність народу є гарантією індивідуальних прав. Про суверенітет народу йшла мова у доктринах ще з часів пізнього середньовіччя. Але, як правило, свій суверенітет народ уступає або делегує владі (правителю). У Руссо ж суверенна влада народу невідчужувана. Народ не має права віддати свою долю волі однієї особи, бо нема гарантії співпадання цієї волі з волею всіх.

Така риса суверенітету як невідчужуваність його є аргументом не лише проти деспотизму монарха, але і проти парламентаризму. Суверенності не можна віддати ні королю, ні депутатам. "Суверен ... може бути представлений тільки через самого себе". Оскільки суттю суверенності є "загальна воля", а волю не можна відчужити, то суверенність не може бути представлена. Обрати представника і сказати, що його воля буде моєю волею, означає встановити владу над собою.

Критикуючи парламентаризм в Англії, Руссо зазначає, що англійський народ кажучи, що є вільним, помиляється. Він, на думку мислителя, є вільним тільки під час виборів депутатів парламенту. Усвідомлюючи віддаленість реальності від ідеалу, Руссо пропонує засоби, які допоможуть усунути негативні сторони представництва: коротку тривалість каденції, заборону реелекції, пов'язаність депутатів інструкціями і т.д.

Суверенність є неподільна. Це твердження Руссо звернене проти теорії поділу влади Монтеск'є та проти концепцій правників-натуралістів (Пуфендорф та ін.) про складові частини суверенітету. Не можна трактувати суверенітет як єдність різних прав, які можуть, а точніше повинні, бути розподілені між різними органами. Взагалі, "не є добре, якщо той, хто творить право, його ж і виконує, ні якщо цілий народ відвертає свою увагу від справ загалу щоб звернутись до справ окремих (деталей)". Але то не є визнанням поділу влади. Не йде тут мова про рівноправність легіслативи та екзикутиви, які взаємно одна одну врівноважують. Виконавча влада є уповноваженою народу – суверена, який творить право, виражаючи загальну волю.

Головним верховним повноваженням народу суверена є законодавство як вираження в правових актах "загальної волі".

"Народ, який є підданим законові, має бути його творцем". В такому випадку кожна людина зберігає свободу і підпорядковується лише самому собі. Не визнаний особисто народом закон не є законом.

Народ-законодавець контролює уряд, який покликаний виконувати закони.

По-суті, байдуже якою буде форма правління: монархічна, аристократична чи демократична. Демократичний уряд не є найкращим, бо тут народ буде не лише творцем права, а й виконавцем його. В цьому випадку загал буде відриватися від загальних справ. Від монархічного ладу кращим є аристократичний. Це не є лад спадкової групи, а віддання виконавчої влади шляхом виборів в руки групи наймудріших.

Засадниче значення має те, щоби уряд завжди був під контролем суверена, бо уряд, як правило, схильний до надуживання, узурпації влади суверена. Влади виконавчі є тільки урядовцями, а не владарями народу, і народ "може його встановити і усунути коли захоче".


 
 

Цікаве

Загрузка...