WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Новий час - Реферат

Новий час - Реферат

Німецький мислитель Х. Томазій (1655-1728) "Основи природничого і загальнонародного права" та ін. Природне право він розумів як зібрання норм моралі, найважливішими серед яких є гуманні правила людського співжиття, які вимагають утримуватись від негідних вчинків і тим самим має забезпечити вічне прагнення людини до щастя.

Держава виникає на підставі договору і не походить від Бога. Однак Х. Томазій не відкидає божественності правового порядку у державі. Мислитель називає відмінні риси права і моралі: мораль переконує, право наказує; мораль походить від учителя, право дає державний діяч; ознакою норми права є примус; мораль звернена до окремої людини і впливає на внутрішній світ індивіда; право регулює відносини між багатьма людьми і має на меті оберігати зовнішній мир.

Мораль стоїть вище права: "Не може бути добрим політиком той, хто не є насправді моральною особистістю".

Німецький мислитель Х. Вольф (1679-1754) "Розумні думки про людські дії та утримання від дій", "Розумні думки про суспільне життя людей", "Природне право, досліджене науковим методом".

Він пропагував природничо-правові знання, протиставляючи їх схоластиці.

Людське право є виразом природного закону і тому права індивіда, зафіксовані у нормах права є лише певною мірою свободи, яка необхідна для виконання обов'язків. Обов'язкам людини відповідають права, необхідні для здійснення цих обов'язків.

Держава виникає на основі договору між сім'ями з метою забезпечення вигодами життя. Уклавши договір, люди утворюють верховну владу, яка має на меті досягнення загального блага.

Віддає перевагу змішаній формі правління, де дії влади обмежуються основними законами, порушувати які правителі не мають права. Ці основні закони є визначені договором, за яким правитель одержує владу від народу.

Держава, з метою забезпечення загального блага, повинна втручатися в усі сфери суспільного і приватного життя, навіть турбується про моральну досконалість підданих.

В той же час він виступав проти свавілля та безмежного князівського абсолютизму. Відтак правителів треба обмежувати становим представництвом.

Х. Вольф визнає за народом, з чиєї волі виникає держава, право опору владі, яка посягає на природні закони.

У 18 ст. школа природничого права досягла великих успіхів в Європі. Право природи, поряд з римським і канонічним, визнане основою університетського вивчення права. У Німеччині, Голландії, Швейцарії, Скандинавії створені кафедри природничого права, видавалось безліч підручників з природничого права. Повсюдно читали Гроція і Пуфедрорфа. Навіть у Франції, де університетська наука права заперечувала науковість природничого права – розповсюджуються праці Гроція та Пуфендорфа у перекладах.

У Англії 17 ст. абсолютистські теорії обґрунтовували панування "Божественними правами королів". Ожили ідеології роялізму, які критикували революції в ім'я основ абсолютизму. Також покликалися на традиції і на стару конституцію Англії, яку парламент хотів скасувати.

Інші роялісти посилалися на римське право і канонічні засади недопустимості опору владі.

Менше розповсюджена, а деякими роялістами і заперечувана була теорія патріархальна (абсолютна влада короля має такий самий характер як і влада батька над дітьми, легальним джерелом є успадкування після Адама, спадкоємцями якого є абсолютні королі). Цю теорію формулювали Джон Максвел і Роб. Філмер. З останнім полемізує Дж. Лок.

Пресвітеріани не втрачали надії на компроміс із королем Карлом І; обґрунтовували конкретніше права парламенту і засади опору проти короля, який порушив договір з Богом: договір з народом, правлячи деспотично. Вони стояли на позиціях монархії, тільки поміркованої.

Програма штабу індепедентів у 1647 р. т.зв. – Головні Пункти Пропозиції домагались обмеження прав короля, парламентського контролю над виконавчою владою (т.зв. рада стану), виборів на засадах майнового цензу, свободи віросповідання, економічної свободи, зменшення податків.

Індепеденти не прийняли ідеї верховенства народу; посилалися на суспільну угоду, яка обмежує короля, але і народові наказує шанувати певні засади (наприклад, монархічну форму правління, приватну власність тощо). Загострення громадянської війни у 1648 р. вплинуло на зміну цієї програми. У 1649 р. парламентові довірено повну владу у державі. Обґрунтовано це теорією, що король є нижчим від закону, а закон від парламенту, який його творить. Це дозволило виправдати віддання короля під суд, утворений актом парламенту. Монархію визнано найгіршою формою правління, а право опору тиранії визнано не за народом, а за магістратами: депутати, юристи, офіцери. Навіть ліквідація монархії, палати лордів і встановлення республіки (Free State, Commonwealth) не означало однак визнання радикальної ідеї суверенітету народу. Часто вважали, що від тиранії Стюартів є гіршою тиранія натовпу.

Ідеологи індепедентської республіки сформулювали певні засади новітнього міщанського лібералізму. Це знищення тиранії королів, визнання парламенту верховною владою, засади релігійної та економічної свободи.

Левелери (зрівнювачі (levellers)) протистояли індепеденській республіці. Представником левелерів був Дж. Лільберн. Свою програму левелери найповніше подали у проекті конституції Угода вільного народу Англії. Це був виклад засад устрою, якого ніхто не міг змінити, навіть парламент. Договір народу є виразом волі народу – суверена. Народ, надаючи вищу владу однопалатному, демократично обраному парламентові, окреслює однак межі цієї влади. Парламент не може змінити умови. Парламент ухвалює закони, але йому заборонено їх впроваджувати в життя. Для того, щоб унеможливити узурпацію чи навіть зловживання владою, запропоновано часту ротацію депутатів (однорічна каденція і заборона реелекції (переобрання).

Парламент – єдиний законодавець. Кожен англієць має природне право обрати представників до парламенту. Завдяки загальному, з деякими винятками голосуванню, кожен міг брати участь у процесі творення законів, які мали його потім зобов'язувати. Парламент контролює всіх урядовців. Жоден урядовець, суддя, офіцер не міг бути одночасно депутатом.

В доктрині Гобса піддана сумніву аристотелівська традиція стосовно права як витвору природи і людини створеної для того, щоб жити в політичній спільноті. Навпаки Гобс вважав, що від природи людина є егоїстом. Природа створила всіх рівними, але людина не хоче погодитися з рівністю: кожен хоче мати більше маєтків, влади, поваги.

В гіпотетичному природничому стані (яким є той стан, коли люди жили згідно із своєю природою без влади, яка гальмує їх природні схильності) триває війна всіх проти всіх.

Договір у Гобса не є договором між правителем і підданими, а договором кожного з кожним. Окремі особи домовляються між собою про те, що віддадуть право управління над собою певній особі чи групі осіб при умові, що всі інші вчинять те саме. Так виникає держава. Левіафан: це народження смертного Бога під владою безсмертного Бога, якому завдячуємо нашому спокою і захисту. З укладенням суспільної угоди зникає природна свобода людей; з'являється суспільне життя (держава тут ідентифікується із суспільством); право, яке охороняє власність, забезпечує життя громадян і їх економічну діяльність.

Вільне рішення людей творить державу; але творить її як абсолютного правителя над окремими особами. Держава – об'єднання окремих осіб, це є об'єднання анархічних, які давно жили в ізоляції, окремих осіб в одну цілість під єдиною владою. Щоб обгрунтувати абсолютний характер тієї влади Гобс використав ідею суспільної угоди як домовленості кожного з кожним. Це є домовленість між окремими особами; суверен не був її стороною, ні з ким ні про що не домовлявся – і ніхто "не може бути звільнений від підданства з причин, що суверен не дотримався угоди".

Піддані не мають права змінити умови суспільного договору, тобто форми правління, не можуть відкликати повноважень, які дали суверенові. Не можуть також оскаржувати владу за несправедливість, бо влада установлена відповідно до волі осіб і кожен є тим, що надає силу починанням суверена. Суверен не підлягає контролю підданих; сам без їх участі вирішує всі питання. Всі права суверена є неподільними: він не може їх ні делегувати, ні втратити. Суверен – єдиний репрезентант підданих. Нема жодних політичних партій.

Loading...

 
 

Цікаве