WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Новий час - Реферат

Новий час - Реферат

У цих умовах виникли підстави нових ідей: щоби право було не лише сформульованою "волею законодавця", а щоби повернулося до своїх проджерел: гуманістичних і суспільних, духовних і культурних. Позитивізм цікавило те, що позитивне, тобто "те, що є". Тепер повернувся інтерес до формулювань "звідки береться".

Це відбувалося і на фоні розширення меж пізнання. Розвиваються різні напрями психології; етнографія, етнологія, соціологія, в основному під впливом усвідомлення напруги суспільних конфліктів.

М. Вебера (1864-1920) вважають "класиком" соціології.

Теорія "суспільного" права Л. Дюгі.

Гурвіч – нова версія "суспільного" права.

Психологічна теорія права Л. Петражицький.

Функціоналізм і правовий реалізм – американські правові доктрини розвивалися своїм шляхом. Розвиток державності у США не сприяв позитивізму, принаймні у європейській, континентальній версії. Функціоналізм – Олівер Холмс (1841-1935), Раскє Паунд (1870-1964), Бенджамін Кардозо (1870-1938). Правовий реалізм (К. Ллевелін, У. Арнольд, Дж. Френк, К. Реннер). Правовий позитивізм (Г. Кельзена).

Раскоє Паунд (1870-1964) професор теорії права автор творів "Дух права" (1921), "Теорія суспільного інтересу" (1921), "Вступ до філософії права" (1922), "Суспільний контроль через право" (1942).

Суть і зміст права шукав у зв'язках між людьми. Його менше цікавили джерела права, а більше цілі права.

Найважливішими є "теорія інтересу" та "суспільного контролю через право". Однак "теорія інтересу" не була подібною до "теорії інтересу" Єрінга.

Право – засіб соціального контролю і забезпечення компромісу інтересів, воно є інструментом соціальної солідарності. Право називає "соціальною інженерією".

Якщо спочатку соціальним контролем була мораль, релігія, право. З розвитком державності, зі зростанням ролі державних органів до них перейшла функція соціального контролю. Право стало вирішальним засобом здійснення соціального контролю.

Однак, його визначення права не співпадає із позитивістськими і нормативістськими.

Він виділяє три аспекти в понятті права: 1) право як високоспеціалізована форма соціального контролю, який здійснюється систематичним і впорядкованим застосуванням примусу. Це правопорядок; 2) право – це сума авторитетних приписів, які є нормами для винесення судових (і адміністративних) рішень, як і для поведінки індивідів. Їх створюють не лише законодавчі органи, а й суди; 3) право – це судовий і адміністративний процес, який відбувається в умовах правопорядку.

Ці три ідеї належить об'єднати за допомогою соціальної інженерії, але все-таки під правом розуміє правопорядок.

Р. Паунд є представником соціологічної юриспруденції як і Євген Ерліх, який народився у 1862 р. нар. у Чернівцях. Основними працями Є. Ерліха є: "Про прогалини у праві", "Живе право Буковини", "Основи соціології права", "Юридична логіка".

Пише про "живе право" суспільних союзів, яке протиставляє праву установленому (офіційному, сформульованому у законі або кодексі).

Для 20 ст. більш характерною є концепція правової держави, згідно з ідеями якої панує не особа (чи група осіб), а право. У зв'язку з цим виникли такі концепції, як теорія еліт, бюрократії і технократії. Ще у другій половині 19 ст. з централізацією і бюрократизацією політичного життя настає період критичної переоцінки досвіду представницького правління і ліберально-демократичних цінностей, що знайшло своє відображення в теорії еліт Вільфредо Парето (1848-1923) та концепції політичного класу Гаетано Моски (1858-1941). На початку 20 ст. елітарний підхід до вивчення політики був доповнений вивченням впливу так званих зацікавлених груп (А.Бентлі) і новим поглядом на впорядковуючу роль бюрократії у справі реалізації влади в суспільстві та державі (М.Вебер). Окремим видом соціально-групового аналізу політики є концепції технократії і технодемократії (Д.Бел, М.Дюверже та ін.). Від обмеження держаної влади взагалі, переходять до обмеження і парламенту, і парламентаризму зокрема. Вважається, що навіть воля народу (виразником якої є парламент) не може мати абсолютного характеру.

Тому італійські мислителі Г.Моска та В.Парето, як засновники теорії еліт, на заміну парламентаризмові, який нібито вже не був ефективним, пропонували правління достойних, тобто забезпечених людей, котрі оволоділи мистецтвом управляти суспільними справами. Зокрема, Г.Моска виходив з існування в суспільстві таких двох класів: 1) клас, який править і є менш численний, 2) клас, яким правлять - він численніший і управляється та контролюється першим.

Парламентаризмові протиставляють також теорію "технократичного управління", згідно з якою технократи, породжені суспільним прогресом і покликані підпорядковувати собі керівництво спочатку виробничою діяльністю, з часом прибирають до своїх рук управління суспільним і державним життям. Прихильник цієї теорії професор нью-йоркського університету Дж.Бернхем стверджує, що у майбутньому виникне "класична держава" верхівки технічної інтелігенції, її чиновників, яка буде "власністю управляючих".

За обмеження ролі парламенту виступає також Г.Ласкі, який у своїй концепції обґрунтовує необхідність залишити за парламентом тільки право критикувати. Державне ж керівництво треба довірити вузькій, а тому працездатній колегії, якою є уряд. З приводу поняття державного суверенітету вчений, посилаючись на те, що держава є виразом компромісу, стверджує, що слід відкинути це поняття, оскільки "суверенітет у сучасних умовах є чимось недоступним для людського пізнання".

Американський учений Г.Агар висловлює думку, що уряд повинен концентрувати і законодавчі повноваження, бо парламент неспроможний ефективно виконувати покладені на нього функції через обширність території, якою треба управляти.

Досліджуючи три типи панування, відомий німецький мислитель 20 ст. М.Вебер (1864-1920) визнає, що жодне панування не може бути лише бюрократичним, тобто таким, яке "здійснюється лише прийнятими на службу за контрактом і призначеними чиновниками". "Чиновник справді є носієм влади, однак він ніколи не здійснює її від своєї особи, а завжди від імені безособової "установи" задля підпорядкованого нормативно ухваленим правилам специфічного співіснування людей".

Чиновник, хоч і реалізує державну владу, але верховними при легальному пануванні є "правила", "безособові норми", а не сваволя, чиясь милість чи привілеї.

Одним з видатних учених - представників позитивізму 20 ст. вважається Г.Кельзен (1881-1973), який в умовах розширення міждержавного спілкування визнав існування єдності правового порядку, що ґрунтується на основній нормі.

Для збереження рівноваги у відносинах між суверенним правовим порядком суверенних держав і нормами міжнародного права, Г.Кельзен відрізняє національне право від міжнародного за ступенем централізації їх правових систем. Звідси - централізованими є норми міжнародного права, бо вони обов'язкові на всій території і встановлені єдиним центральним органом. На відміну від норм міжнародного права норми національного права визнані децентралізованими, оскільки поширюються тільки на окремі регіони і видані територіальними органами. Такий поділ дав підставу вченому висунути тезу про єдину систему права народів, в якій національне право є однією із ланок.

Досліджуючи творчу спадщину Г.Кельзена, деякі вчені доходять висновку, що абсолютизація ним міжнародного правопорядку привела його до твердження про взаємне заперечення міцного міжнародного правопорядку і принципу державного суверенітету, а відтак - про несумісність суверенітету із створенням системи безпеки.

Представники теорії правової держави спрямовують свої роздуми на реалізацію прав та свобод особи і тому визнають пріоритет правового закону, який ґрунтується на загальнолюдських цінностях.

1 Козлихин И.Ю. История политических и правовых учений. Новое время: от Макиавели до Канта: Курс лекций. – СПб: Изд-во "Юридический центр Пресс", 2001. – 354 с.

Loading...

 
 

Цікаве