WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Новий час - Реферат

Новий час - Реферат

Соціалісти-утопісти А. де Сен-Сімон, Ш.Фур'є та Р.Оуен, критикуючи недоліки феодального і капіталістичного суспільства, пропонували, на їх думку, більш досконалі форми організації. Вони вважали за необхідне замінити приватну власність колективною, обмежити функції держави організацією виробництва і розподілу, перенести центр державної діяльності від управління людьми до управління виробництвом, наслідком чого не стало б потреби у державному регулюванні і в необхідності її існування взагалі, і взагалі в існуванні функції управління.

На ці засади спиралися і теоретики марксизму К.Маркс та Ф.Енгельс, які також стверджували, що держава має відмерти, але шляхом до цього бездержавного існування є держава диктатури пролетаріату, обмежена рамками перехідного періоду. Згідно з їх твердженням, держава постає як знаряддя революції для придушення опору повалених класів і припиняє своє існування разом з антагоністичними класами.

Теорія і практика соціалістичного будівництва в СРСР визначила пріоритет держави у відносинах особа-держава, разом з тим стверджуючи, що комуністичне самоврядування в майбутньому має виключити необхідність держави як апарату насильства.

Прихильники анархізму також відкинули необхідність існування держави і державної влади. Встановивши перенесення суверенітету індивіда на владні структури, анархісти ставлять питання про обґрунтованість і необхідність перетворення одного виду суверенітету в інший. В ім'я рівності і свободи вони заперечували потребу державної влади і притаманних їй засобів соціального регулювання. Зокрема, російський теоретик анархізму М.О. Бакунін (1814-1876) твердив, що незалежно від форми держави вже сама наявність її є деспотизмом.

Як і його попередники-анархісти, П.О.Кропоткін (1842-1921) вважає революцію способом переходу до бездержавних форм життя суспільства.

Як бачимо, в багатьох питаннях анархістські та марксистсько-ленінські ідеї збігаються. Обидва напрями на відміну від ліберальних концепцій, прихильники яких вважають приватну власність опорою свободи, навпаки, хоч і проголошують свободу метою суспільного розвитку, проте заперечують приватну власність. Зокрема, П.О.Кропоткін стверджує, що систему приватної власності треба ліквідувати. Він заперечує можливість вирішення цієї проблеми державою, тобто шляхом націоналізації суспільного виробництва і приватної власності державою, оскільки в цьому вбачав лише нову форму поневолення робітників.

Крім того, анархісти визнають за необхідне повернути суверенітет народові. Так П.О.Кропоткін пише: "Людське суспільство, вільне та рівне, в змозі ліпше та ефективніше себе захистити від таких вчинків, ніж наші сучасні держави, які доручають захист суспільної моралі поліції, слідчим, тюрмам...". Звідси П.О.Кропоткін визначає анархізм як позитивне явище, несумісне з негативним корупційним феноменом держави, як "творчу силу самого народу, який створив установи звичаєвого права, щоб краще захиститись від меншості, яка намагається панувати над ним".

Визнавши державу "спільнотою взаємного страхування, яке укладене між землевласником, воїном, суддею та священиком для забезпечення кожному з них влади над народом", мислитель декларує: "Ніякої влади, яка б нав'язувала іншим свою волю, ніякого панування людини над людиною...". Натомість – "...анархізм тепер прагне створити установи, які необхідні для вільного розвитку суспільства – всупереч тим, хто покладає всю свою надію на законодавство, яке створене урядом, що складається з меншості і який захопив владу над народними масами за допомогою жорстокої дисципліни".

Ще у другій половині 18 ст. виникає консерватизм як напрям у політико-правовій науці, що було відповіддю, за словами С.Гелея на "радикальну зміну європейських порядків, зокрема, на Велику французьку революцію, що підірвала соціально-економічний та політичний фундамент феодалізму". За визначенням Словника політології "консерватизм є ідеологією, яка виступає за збереження існуючого суспільного порядку".

До представників цього напрямку відносять філософів, мислителів, політичних діячів, які обстоювали сталі історичні традиції, віддавали перевагу абсолютній монархії, великого значення надавали особистій свободі та існуванню еліти, вважали, що суспільством управляють сталі закони та звичаї.

Значний вплив на розвиток консерватизму мав Г.Гегель. До консервативного напряму він також відносить Ф.Ніцше (1844-1900), який, негативно оцінюючи демократію як панування натовпу, коли відбувається зрівняння людей, зазначав, що в таких умовах важко забезпечити появу геніальних людей та розвиток культури, які є найвищими цінностями. Як наслідок природної нерівності існує "раса рабів" і "раса панів", і тільки аристократія, влада провідної верстви, влада вибраних, а не сучасна держава, яку критикує Ф.Ніцше, здатна забезпечити "вище буття" "вибраних істот".

Інший німецький філософ О.Шпенглер (1880-1936), навпаки, позитивно оцінює державу, яка, на його думку, є засобом, що служить генію. На відміну від апологетів соціалізму, ідеями якого захоплювалося багато його сучасників, О.Шпенглер, припускаючи зникнення держави, стверджує, що їй на зміну не прийде хаос, а ще більш досконала установа, ніж держава, переможе державу.

Початки позитивізму пов'язують з ім'ям французького філософа О. Конта (1798-1857). Праця "Виклад позитивної філософії" 6 томів (1830-1842). У праці "Система позитивної політики" 4 томи (1851-1854) виклав суспільні ідеї позитивної філософії. Позитивна політика має на меті відшукати ідеальний устрій для людства, у якому метою виступає не Бог, а людина. Він говорить про те, що на зміну епосі теологічній – далі метафізичній, приходить епоха позитивізму.

Про О. Конта говорять як про батька французького позитивізму.

Справжній розвиток позитивізму починається із другої половини 19 ст. і пов'язаний з ім'ям англійця Г. Спенсера (1820-1903).

Представниками німецького позитивізму є: Р. Єрінг, Г. Єліпек, П. Лабанд.

Правовий позитивізм у Франції представлений іменами А. Есмена, М. Оріу.

Рудольф Єрінг (1818-1892); праця "Мета права: політичні проблеми" 2 томи (1877-1884). Основна праця "Про дух римського права". Тут він заклав основи методу дослідження – формально-догматичний метод. Також у цій праці Єрінг висловив основну тезу позитивізму про корисність права. Цю думку він розвивав у своїх наступних працях.

Він радикально висловився проти абсолютизації права: "Треба знищити уявлення про абсолютну правдивість права, ... право це тільки форма, яка відповідає певному змістові, яка в інших умовах може стати іншою".

"Боротьба за право" (1872) Право незалежно від устрою в державі завжди стикається з опором. Кожна правова норма є "диктатом переможця" або "компромісом після суспільної боротьби інтересів". Правові охорона існуючого порядку служить підтримкою інтересів, які до того називалися суб'єктивним правом.

Боротьба за право є виразом особистості. Право на боротьбу є одночасно обов'язком. Резигнація з цього є одночасно резигнація з права. Важливішим є наказ "Не можна стерпіти безправ'я" за наказ "Не можна вчиняти безправно". Його "теорія інтересу" є підставою індивідуалізму. Користь і вирішення колізії інтересів – ідеї позитивізму. У цьому основний внесок Р. Єрінга.

Моріс Оріу (1856-1929) професор адміністративного права університету у Тулузі. "Основи публічного права" (1910) – містила теоретичні погляди, типові для позитивізму. Звертався до католиської доктрини, зокрема до Т. Аквінського.

М. Оріу відрізняє політичний устрій від цивільного устрою держави, політичну владу від приватної власності. З цього автор виводить межі правової держави.

Держава є "правовою персоніфікацією народу". Це явище персоніфікації є наслідком економічної і політичної централізації. Оріу визнає, що централізація держави є найвищим виразом її еволюції.

"Держава є централізація народу з метою встановлення цивільного устрою за допомогою зорганізування народу у корпораційну індивідуальність під управлінням суверенної влади, під пануванням внутрішнього права і під домінуванням основного закону".

Право – це право встановлене, писане право, ера якого розпочалась із Французької революції, яка відкинула різноманітність звичаєвих приписів. Право – не є виразом індивідуальної чи загальної волі. Право є правом, бо воно "встановлене".

Більшість європейських держав постала на базі національних спільнот. Однак у них жили також інші народності, які вимагали щонайменше рівних прав для розвитку власних національних цінностей. Держава ж відповідала утисками, примножуючи конфлікти. Таке становище спричинило появу у політичній ідеології націоналізму у розумінні переконання про вищість власного народу над іншими, прагнення нав'язати свої національні цінності.

Loading...

 
 

Цікаве