WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Середньовіччя - Реферат

Середньовіччя - Реферат

У християнстві закладені основи рівності. За Іларіоном християнство зрівнює рабів і вільних, старих і молодих, бояр і простолюдинів, багатих і бідних.

Мудрість, мужність, справедливість князя Володимира, благочестивість, поєднані з владою.

Єдиновладдя служить опорою християнської віри, яка нероздільна з єдиновладдям (Закон і Благодать). Церква повинна служити державі і володарю. Великокнязівський централізм – опора східного православ'я. Єдиновладна монархія – на думку Іларіона – гарант єдності і сили держави. Тому завданням християнства є служити консолідації країни, стояти на охороні централізму. Перетворити християнство з релігійної в державотворчу ідеологію.

Володимир Мономах також виступив за зміцнення великокнязівської влади, зокрема, у „Повчанні", яке датоване 1096 роком. Володар – зразок досконалості.

Це Повчання, адресоване дітям, а також і майбутнім правителям. В ньому автор вимальовує образ ідеального правителя – ідеального християнського володаря. Але це не є монарх з дарованими Богом повноваженнями (тип якого склався у Візантії та на Заході). Володимир Мономах закликає князів пам'ятати про обов'язки влади, про відповідальність влади за долю народу і землі. Хоч ще і дотримується уявлення про добрі справи як головної умови і засобу „спасіння".

Однією із характеристик володаря є відчуття справедливості, мірилом якого є знання. Також він повинен бути незалежним, а це передбачає вміння робити все. Князівська сила, справедливість і мудрість залежать від його знань та розуму. Правитель має бути благочестивим, стриманим, справедливим, працьовитим, милосердним.

Даючи оцінку Повчанню Володимира Мономаха, дослідники зазначають, що воно вигідно відрізнялося від аморальних постанов, які відомі нам із світової політичної літератури щодо практики політичних відносин, і в тому його непересічне значення.

Новгородський архієпископ Лука (Жидята) мало не перший церковно-політичний діяч Київської Русі, який залишив свої твори. До нас дійшов твір "Поучение к братии" (Повчання архієпископа Луки до братії). Він ще не подає тих жорстких вимог до поведінки людини, виконання яких є обов'язковим для спасіння душі, як це було в книжників кінця ХІ-ХІІ ст.ст. А оголошує основні принципи християнського вчення. У Повчанні – християнська етична проповідь початкового етапу утвердження християнства на Русі, коли на перший план виходила боротьба нового християнського світогляду із старим, язичницьким.

Данило Заточник ХІІ-ХІІІ ст.ст. Точно не відомо хто він був. І про яке ув'язнення (Заточник) йде мова.

"Слово" Данила Заточника, що написав своєму князеві Ярославу Володимировичу: про захист князем свого народу від вельмож; про багатство й бідність; про те, щоб дотримуватися вимог до ідеального християнського правителя і за це одержати царство небесне.

Прославляє князя, влада якого для держави є як м'язи для людини, корені для дуба. А влада його сильна і справедлива як корені дуба.

Отже, ідеальний правитель, наділений християнськими чеснотами, який для блага держави і народу має дбати про людей і не давати обдирати їх своїм вельможам, оскільки бідність породжує злочинність та інші негативні явища в суспільстві.

Крім християнських моральних чеснот прославляє мудрість і засуджує глупоту. Називає риси ідеального правителя: сила, хоробрість, розум, мудрість, хитрість. Таким чином центральною політичною ідеєю твору є образ ідеального князя.

Помилки у вчинках князя є результатом недобрих радників. Ці особи мають бути мудрими, але не за віком, а за „змістом". З добрим радником князь великої влади здобуде, а з недобрим і малого позбудеться.

Про військову могутність держави, яка, знову ж таки, здобувається не так хоробрістю, як розумом. Взагалі, можна підсумувати, що Данило Заточник виступав проти роздробленості, за єдину могутню державу, якою би управляв мудрий і сміливий князь зі своїми радниками. Ця влада має бути опорою і захистом для підданих.

Отже, майже всі праці цього періоду в українській правовій і політичній думці порушують актуальну на той час проблему єдності, централізації держави. Цьому служить ідеальний правитель, Церква, "богоугодний володар" тощо.

Поняття „відродження" застосовується від середини XVI ст. у розумінні відродження (ренесансу) надбань античної цивілізації, які були втрачені в період Середньовіччя.

У ХІ ст. також було відродження у формі розвитку освіти і культури у франкській державі; ренесанс ХІІ ст. – зацікавленість греко-римською давниною серед середньовічних вчених. У XVI ст. маємо зацікавленість знаннями про світ і людину, здобутими у античності. Також звертаються до іудейської та християнської давнини, до біблійних книг. Тобто, ренесанс XVI ст. – поворот до минулого, пошук правди про людину і її діяльність у досвіді поколінь.

Мислителі Відродження досліджували концепції Гомера, Платона, римських юристів із першоджерела, а не з тлумачень коментаторів. Мислителів того часу звинувачують у тому, що вони настільки захопились вивченням античності, що не створили нічого нового.

У XIV ст. в Європі починають формуватися національні держави, незалежні від Папи Римського (а християнська ідеологія у її первісних формах, не передбачала національних держав). Адже один Бог – один імператор. Створення сильної державної влади означало послаблення економічної і політичної могутності Церкви.

Найкращим для обґрунтування абсолютистської національної держави виявився дещо видозмінений правовий теїзм* у його волюнтаристській версії. Відтак, волі суверена приписують ті здібності у правотворчості, які раніше приписували Божій волі. Визначаючи модель права цього періоду, говорять про антропний (людина) правовий волюнтаризм.

Гуманізм Відродження разом з тим був визнанням віри в людину, її пізнавальні здібності. Критерієм людського щастя є повний розвиток особистості, досягнення слави науковими відкриттями чи мистецтвом чи святістю. Героєм гуманізму є видатна особистість: вчений, митець, правитель тощо. Такий індивідуалізм привів гуманістів до думки, що засобом до виправлення дійсності є покращення індивідуальної людської природи. У центр дослідження поставлена людина – антропоцентризм. Відтак слід змінювати людину, а не устрій, змінювати поведінку, а не установи.

Власне так міркував Еразм Ротердамський, засуджуючи шляхту без чеснот, духовні звання без побожності, світські амбіції папства, загальну деморалізацію, особливо серед вельмож і духовенства. Підкреслював можливість покращення становища за допомогою діяльності доброчесного короля – гуманіста. Особисті чесноти правителя є визначальними для перебування при владі. Подібні міркування бачимо у Івана Вишенського.

Реформація – поняття, яке з'являється у XVI-XV ст.ст. як рух проти матеріальної і політичної могутності Церкви. Вона почалась за папи Лева Х (1513-1521) і стала реакцією на політику папства попереднього періоду.

Історик Гвічардіні 1529 р., пишучи про честолюбство і пожадливість священиків того часу, зазначив, що треба „поставити на місце цей рій негідників, змусити їх жити або без пороків, або без влади".

Мислителі Реформації були віруючими, але прагнули розуміти те, у що вірили, прагнули повернення до основ первісного християнства.

Період характеризується звільненням від релігійних пут (секуляризацією).

Загалом Реформація як рух мала на меті зміну церковної організації, зміну офіційної доктрини Церкви, перебудову взаємовідносин між Церквою і державою.

Цей рух розпочався у Німеччині. Німецький мислитель Мартін Лютер (1483-1546) відкидає церковні традиції в ім'я християнської свободи. Якщо ж правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, в разі втручання правителів у справи віри – тільки за цих умов можливий опір владі. „Краще, якщо тиран вчинить сто несправедливостей проти народу." „Бог воліє терпіти несправедливу владу, ніж народ, який повстає в ім'я справедливої справи". Правителя, навіть тирана, слухати треба без обговорення.

Загалом, християнський „правитель має бути слугою, а не паном народу".

Папа і єпископи не повинні втручатись до світських справ і коронувати королів.

Стосовно права, то М. Лютер загалом прийняв природниче право як основу позитивних прав. Однак, не хотів пов'язувати зв'язку природничого закону із людською природою, яку він визнав грішною. Але не називав природниче право вищим законом, щоб не обмежувати абсолютного суверенітету Бога.

У М. Лютера є ієрархія законів: 1) Божественний закон, однаковий для всіх; 2) природний закон, властивий людям; 3) імператорський закон, який регламентує все світське управління; 4) закони міст і земель, обов'язкові лише для окремих місцевостей.

Французький мислитель Жан Кальвін (1509-1564)

Влада не походить від народу, не є особистим правом монарха, вона інструмент Бога, який керує рукою правителя. Відтак, дискусія про легальність правителя і його рішення є святотатством. Так і сила права виникає з факту його промульгації (оголошення) владою.

Loading...

 
 

Цікаве