WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Середньовіччя - Реферат

Середньовіччя - Реферат

Видатними представниками пізньосередньовічних правових і політичних учень були Хома Аквінський, Марсилій Падуанський, Вільям Оккам, Данте Аліг'єрі та ін.

У концепції Хоми Аквінського (1225-1274) держава виникає від того, що люди від природи є суспільними істотами. Кожна держава творить своє право, що і є виразом її суверенності. Основною засадою природного порядку є ієрархія: те, що нижче має підпорядковуватися вищому. Природна нерівність людей має знайти свій вираз і в політичній ієрархії. На її вершині стоїть найвища влада.

Формально визнаючи аристотелівський поділ на три добрі й три недобрі устрої, Х. Аквінський віддає перевагу монархії, в якій монарх, що "турбується про народ і представляє його", найкраще гарантує єдність держави. Визнавав потребу сильної влади короля. За характером влада абсолютна, зосереджена в одних руках.

В національній державі визначальною є сильна влада монарха. Але сила монарха сприяє виродженню його влади. Король контролює всю управлінську ієрархію, не пов'язаний примусом права. Але якщо він править несправедливо, то підлеглі, згідно із природним правом, мають право опору, який не вважається бунтом.

Х. Аквінський дав загальну характеристику тирана. Це володар, який нелегально здобув владу, а також легальний, який використовує владу для своєї користі, а не для загального блага.

Згідно з концепцію Марсилія Падуанського (біля 1275-1343) для дотримання спокою функції примусу мають бути зосереджені в одних руках. Уряд ні з ким не може ділити влади встановлення і застосування примусу, бо інакше держава розпадається. Уряд має монополію на адміністративне функціонування, судочинство. Влада абсолютна. Така розстановка була спрямована проти привілеїв церкви і шляхти.

Проте навіть монархічний уряд не міг бути тиранічний, оскільки він є охоронцем і виконавцем права. А право творить народ.

Випереджаючи мислителів Нового часу М. Падуанський головною рисою суверенітету визнав право встановлення прав (законів). І це право він визнав за всім народом держави. Обгрунтував цю незвичайну тезу аргументом, що люди швидше дотримуються закону, який вони самі встановили. Воліють навіть гірше право, якщо вони створили його самі. Законодавство народу забезпечує більшу ефективність норм. Загал краще може розпізнати загальне добро та енергійніше його прагне, ніж одиниці чи групи, які схильні бачити партикулярну користь.

Народ-законодавець має це й інші права: встановлює (вибирає) уряд; контролює уряд; коректувати його, коли зле править. Тобто уряд "інструментальна або виконавча" складова держави. На цій підставі М. Падуанського називають піонером теорії розподілу влади. Але ж в класичній теорії екзекутива (виконавча гілка) стоїть поряд з легіслативою (законодавчою гілою), а у М. Падуанського легіслатива (законодавча) над екзекутивою (виконавчою).

Ухвалювати право не обов'язково мусить весь народ, а "значніша частина" (valentior pаrs) народу. Ця частина є значніша "кількістю і якістю": якість (політична активність, громадські чесноти) не може переважати над кількістю, обидві вони йдуть в парі.

Експерти, які готують закони, переваг над народом не мають. Бо сили праву надає його схвалення народом.

Пристосовуючи теорію суверенітету народу до дійсності Марсилій Падуанський висуває ідею делегування суверенних прав народу урядові. В певній частині чи на деякий час народ може передати право законодавства урядові. Суверенне право вибору уряду може бути передано колегії виборців (Німеччина – цісаря обирала колегія князів – виборців).

Еволюція веде до виникнення "ідеального громадянського суспільства або держави". Тільки в державі, а зовсім не в сім'ї чи суспільній общині, виникає власне політична влада. Влада людська одна може надавати праву примусовості, що є юридичним атрибутом людської влади. Закони базуються на волі законодавця, а не тільки на розумі (як це було в античності).

Людські закони з одного боку – регулюють відносини в державі, є суддею справедливості і загальної користі, а з другого боку – мають завдання утримувати людську владу від сваволі та пристрастей, тобто контролюють здійснення влади правителем на основі права.

Основне право, яке складає суверенітет – законодавча діяльність.

Народ-законодавець призначає уряд, може його змінити, призначає і духовну частину держави, регулює вибори до Великої ради – виборного представницького органу, скріплює всі його закони.

Виборна монархія – краща, бо народ завжди може обрати кращого, тоді як при інституті спадкового правителя це не завжди вдається.

У Другому трактаті – "Defensor minor" ("Захисник меншості") – правитель ототожнюється із законодавцем. Основна формула тут: людський законодавець чи правитель їх владою. Якщо народ передав свої повноваження творити закони (свій суверенітет) правителеві, то можна вважати, що останній ним володіє.

Правитель і тут ("Defensor minor") встановлений владою людського законодавця, але, одночасно, він і посланець Бога.

М. Падуанський притримується формули античних римських юристів: "народ – суверен". Влада правителя, який є посланцем Бога вже не підконтрольна народові. Народ позбавлений законодавчих повноважень і права вибору уряду.

У праці "Defensor minor" мова йде про імператора як законодавця. Це пов'язують з тим, що М. Падуанський став на той час залежним від Людовіка Баварського.

За М. Падуанським поділ на держави є природною необхідністю: відокремлення кордонами географічними, відмінності в мові і звичаях – обґрунтовує велику кількість країн. В кожній спільноті є найвища влада, яка не визнає зверхності: народ-законодавець.

М. Падуанський випередив Н. Макіавелі, акцентуючи увагу на засобах і техніці урядування. Т. Гобса – в концепції суспільного спокою, охорона якого належить монополізованому уряду, який зупиняє анархічні виступи окремих осіб чи груп. Ж. Бодена – у визнанні, що право видавати закони є суттю суверенітету. Ж.-Ж. Руссо – у визнанні найвищої суверенності за народом-законодавцем, який контролює уряд, твердячи, що народ краще бачить загальний інтерес та енергійніше його охороняє. Проте, відрізнявся від Руссо тим, що допускав делегування суверенних прав. Його теза про суверенітет народу не є чисто полемічною і спрямованою проти Папства як про це часто твердять в науці. Адже, істотними рисами права він вважав походження його від легітимного законодавця [та примус], а це початки позитивізму.

Англійський філософ Вільям Окам (1290-1350) не прийняв тези про суверенітет народу: спільнота – лише первинне джерело влади. Якщо люди її добровільно встановили, то не можуть владу у володарів відібрати. Тобто, народ лише джерело влади, але не носій.

XIV-XV ст.ст. принесли дальший поступ в об'єднанні та централізації держав. В нових політичних доктринах основне місце займає патріотизм.

У XIV-XV ст.ст. йшлося і про необмежену владу короля. Визнано, що вона має бути справедлива, але не допускалося жодних санкцій щодо уряду: ні через контроль парламенту, ні через опір чи вбивство тирана. Тираном не є король, який зле урядує, але піддані, які бунтують, зрадники, що повстають проти короля. Гарантією доброго урядування є тільки моральні чесноти короля. Йшлося про безоглядний обов'язок послуху, про повну владу короля над особою і майном підданих, про святу оборону королівства, яка ламає будь-які привілеї і т.п.

Обґрунтовували династичне правління (безперервність, вічність влади): ніхто не може усунути старшого сина короля від автоматичної наступності. Навіть він сам не може самоусунутись. Із смертю батька він починає урядувати. Звідси відомий вислів: Король помер, хай живе король, вперше прозвучало, коли помер Карл VІ у 1422 р. Захисники єдиновладдя не цінували республіканської свободи. Вони віддавали перевагу безпеці і порядку.

Вже з ХІІІ ст. парламенти давали станам можливість участі в управлінні, а королю – можливість порозуміння з активними силами суспільства і вирішення політичних проблем. Теоретичне обґрунтування представництва мало різні корені, зокрема, теорія юридичної особи. Фізична особа може діяти сама, а юридичній особі (державі) потрібний представник. Традиційно представником держави був монарх. У ХІІ ст. це було звичайно і не викликало інших думок. Король не повинен був мати згоди підданих на представництво їх. Так само представники міст не потребували мандату, щоб їх представляти.

З другої половини ХІІ ст. з'являються представники міст і провінцій, які уповноважені на представництво (plena potestаs1). Інститут представництва відомий з римського права і застосовувався в судах середньовіччя (той, що віддав повноваження, пов'язаний зобов'язаннями чи правами, які в суді візьме на себе представник). Тепер цей інститут застосовувався і в політиці. Володарі вимагали, щоби представники з місць володіли необмеженими повноваженнями. Це сприяло швидкості вирішення справ і забезпечувало від опору проти прийнятих рішень.

Депутати були представниками станів і територіальних одиниць. У парламенті король представляв державу, а депутати – складові частини держави.

Loading...

 
 

Цікаве