WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Середньовіччя - Реферат

Середньовіччя - Реферат

Зростання державницької свідомості зменшувало значення локальних звичаїв на користь загальнозобов'язуючих норм, що запропонувало римське право. У ньому знаходили аргументи як прихильники абсолютизму монарха, так і верховенства народу.

Церковна наука права дуже відрізнялася від світської. Якщо каноністи захищали позиції Церкви, спираючись на феодальний порядок, то легісти виступали на захист світської влади і міщанства.

Каноністи обґрунтовували існування феодальних установ Божою волею, традицією і звичаєвим правом. Легісти приписували велике значення правотворчій діяльності світської влади, трактуючи позитивне право як головний елемент формування суспільних відносин.

Для легістів джерелами права були: справедливість (iustitia) та правильність, слушність (aequitas). Якщо ідея правильності (слушності) буде характеризувати волю і людські цілі – можна буде говорити про справедливість, уособленням якої є норми писаного і звичаєвого права. Приймаючи справедливість як джерело права, перетворили юриспруденцію в етичну дисципліну.

Для професорів Болонського університету справедливість була найвищою моральною цінністю, а юриспруденція – наукою про неї та про мистецтво її застосування. І якщо зовнішній вираз справедливості – право підлягає різним змінам, пристосовуються до змінних умов життя людей, то справедливість – ідея стабільна і незмінна.

Від римських юристів легісти запозичили поділ права на ius naturale, ius gentium і ius civile. Однак були ускладнення з суттю природничого права. Легісти правильно вважали, що це право є незмінне і має найвищу силу. В той час каноністи вважали право природне – Божественним правом, таким, що міститься у святих книгах. Вчений-юрист Ацо перелічив різні погляди стосовно розуміння природничого права: 1) це природний інстинкт, спільний всім живим істотам; 2) загальні засади, які лежать в основі всієї правової системи, сформульовані людьми; 3) Божественні норми, що містяться у Старому і Новому Заповіті; 4) наказ дотримання і виконання укладених угод.

Концепція волевстановленого права легістів суперечила теологічно-феодальному уявленню про верховенство звичаєвого права. Захисники сильної світської влади не сумнівалися у домінуючій ролі волевстановленого права. Але професори Болонської школи по-різному розуміли ставлення влади пануючого до народу. Одні висловлювалися про передачу влади імператорові без будь-яких обмежень і назавжди. Інші ж, захищаючи права народу, доводили, що він має постійне право відкликання правителя. Перші (Плацентін) говорили, що народ позбувся і всіх прав, і можливості впливу на творення волевстановленого права. Натомість інші (Ацо, Хуголінус) стверджували, що тільки народ є сувереном і може будь-коли позбавити влади імператора, який є тільки тимчасовим представником.

У системі каноністів поряд із Божественним правом, яке ототожнювали з природничим правом, існували тільки норми, натхненні Богом. Як аксіому вони приймали те, що звичай – єдине джерело людського права. Граціан у своїй праці, яку називали Decret Graciana, виклав систему, у якій поділяє право на Божественне (яке є природним правом і міститься у Старому Заповіті та у Євангелії) і людське (це звичаї). Основний зміст природничого права (ius naturale) у „золотому правилі"; поступайте з іншими так, як хочете щоб поступали відносно вас. Ius gentium – норми, узгоджені зі звичаями всього людства; обсяг зобов'язуючої сили ius civile визначають звичаї держави.

Щоб мати силу норми волевстановленого права повинні бути ратифіковані звичаєм. Інакше вони втрачають силу.

Свобода, будучи наказом природничого права, повинна міститися і в нормах позитивного права, і фактично реалізовуватись.

У каноністів відомі також інші міркування стосовно природничого (Божественного) права: правда (veritas) та ratio. Veritas – писані основи природничого права; ratio – основи неписаних норм природничого права.

Іноді зустрічаються думки про існування кількох видів Божественного права, а природне право є одним із них. Однак, переважає ідентифікація основних засад природничого права і Божественного права. Це узгоджувалось із ідеєю, що Бог ідентичний з найвищою творчою природою.

Основною рисою природничого (Божественного) права було його верховенство над людським волевстановленим правом. Христос говорив про себе як про „Правду", а не про „звичай". Тому звичаї повинні поступитися Божественному (природничому) праву.

Виникають спроби інтерпретації природного права, джерелом якого виступає природний розум (Цицерон). Така інтерпретація також базується на Corpus iuris civilis, де використано стоїцьке ratio, як джерело права. Відтак, право походить від природного розуму, а тому розумний монарх не може помилятися. Правитель є інтерпретатором раціонального вищого порядку, що окреслює зміст людських прав. Правитель – носій природного людського права.

У ХІІ-ХІІІ ст.ст. ще існував правовий традиціоналізм. Ленне право виключало можливість заміни звичаю законом. Звичаї південноіталійських міст (Салерно, 1251 р.) підкреслювали, що „закон є святою санкцією, але звичай – святіша санкція, і там, де говорить звичай, закон мовчить".

Однак, у науковому римському і канонічному праві, де правитель (імператор та Папа) виступає „паном права", - навпаки, підкреслюється примат закону перед звичаєм. У юстиніанівських текстах не було однозначності: то закон має підкоритись звичаєві, то вимога щоби звичай не керував законом (Ірнерій, Плацентин).

Серед каноністів подібну думку висловлював Граціан. Але це не було реалістичним, бо слід розрізняти звичаї у державі та звичаї у Церкві.

Разом із піднесенням ролі звичаю в правовій науці акцентується на ролі народу як творця звичаю. З Дигестів видно, що Народ передав усі свої права імператору. Тепер починають задумуватися, чи був той акт остаточним і безповоротним.

Глосатори початків ХІІІ ст. (Ацо, Хіголінус) стверджували, що народ не віддав монархові своєї влади, володар є тільки уповноваженим представником (procurator) народу. Імператор не має влади більшої, ніж цілий народ. Його влада переважає тільки над кожною окремою особою з народу. Таку ж тезу побачимо у XVI ст. в гугенотській літературі, зокрема в трактаті „Права проти тиранів", псевд. Юніус Брутус.

Співвідношення права, створеного монархом (закон) і народом (звичай) виражалась у визнанні, що перевагу одного чи іншого висловлено у загальному правилі: lex posterior derogat legi priori (наступний закон ліквідовує попередні). На практиці ця теза вчених-правників не давала повної рівносильності. Бо пізніший закон ліквідовував кожен суперечний з ним звичай, а пізніший звичай ліквідовував закон лише за визначених умов: 1) щоби не було помилки стосовно закону, якого ліквідовував звичай; 2) закон міг бути ліквідований звичаєм, якщо у його тексті виразно виключалося створення протилежних звичаєвих норм. Закон за один раз міг ліквідувати давні звичаї, а звичай набирав сили помалу. Однак, незалежно від наукових теорій, багато законів у Середньовіччі залишились на папері, а звичаїв, до яких звикла свідомість, витримали не одну дерогацію законами.

Обидва права – римське і канонічне – підкреслювали вищість публічної користі над користю приватною. Одночасно, стверджували, що привілей, якого надають заслуженим, є публічною користю, бо стає прикладом і заохоченням для інших.

Однак, наголошувалось, що привілей не може завдавати шкоди загальному праву і загальній користі і тому правитель може відкликати привілей з міркувань "публічної користі", незважаючи на непорушність наданого привілею.

Завдяки університетській правовій науці римське право значно впливало на розвиток правових норм і на правничу практику. Але як цілість, римське право застосовувалось у ролі субсидіарного, тобто в тому випадку, якщо норми королівського права чи звичаєвого права не могли вирішити спір. Це стосується Південної Франції, частково Італії, пізніше Німеччини.

Правова наука визнавала за правителем право змінювати давні звичаї, зробила його господарем позитивного права. Але постало питання чи пов'язаний правитель позитивним правом, тобто нормативними актами, які сам видав чи його попередники, чи звичаями, яких не змінив своїми законодавчими актами. Така пов'язаність була б міцніша, ніж пов'язаність природним правом.

В римському праві знайдено різні тексти. З одного боку правитель був "живим правом", а його волі надавали силу права, тобто звідси будь-яке розпорядження правителя є правом, незалежно від його відповідності чи невідповідності зобов'язуючим загальним нормам. З другого боку. згідно із Кодексом Юстиніана володар визнається пов'язаний правом.

У правовій доктрині переважив погляд – монарх є пов'язаний позитивним правом при урядуванні. Але ця пов'язаність – лише моральна (без санкції). Англійський суддя ХІІІ ст. Генріх Бректон, який писав про право Англії твердив, що король повинен бути "під правом" (sub lege), що урядувати повинно право, а не воля короля. Однак, покарання злого короля – справа Бога. Піддані можуть тільки просити про зміну, але не дискутувати над вчинками короля (fact regis) чи чинити опір.

Loading...

 
 

Цікаве