WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Середньовіччя - Реферат

Середньовіччя - Реферат

Як вже зазначалося, розвиток правових і політичних вчень у пізньому середньовіччі відбувався під значним впливом аристотелівської концепції. Праці Аристотеля були відомі і раніше. Але у ХІІ ст. поворот до давнини набув значного поширення на Заході. У той час почали перекладати на латину грецькі оригінали праць Аристотеля. У середині ХІІІ ст. було перекладено і „Нікомахову Етику", „Політику", де порушувались політичні проблеми.

Аристотелізм надавав філософське обгрунтування відбудові авторитету монархії, що на той час була дуже актуальною.

У середньовічному аристотелізмі бачать дві тенденції: 1) християнське відродження ідей Аристотеля Хомою Аквінським та 2) відродження його ідей арабським філософом Ібн Рошем (Аверос), який жив у ХІІ ст. у арабській Іспанії.

Аверос пояснюючи метафізичні праці Аристотеля, доходив до висновків, які суперечили Коранові. Він висловлював думку, що віра і філософія належать до різних площин, які не перетинаються, що віру не можна перетворювати у науку.

У ХІІІ ст. погляди Авероса були вже відомі на Заході, зокрема у Парижі, де дискутували з приводу авероїстських ідей. Предметом дискусії була теза, що не існує особистого безсмертя, що після смерті душа людини поєднується з душею людства, тільки все людство як цілість володіє безсмертям. Людина повинна прислухатися до голосу природи. Доброчесність – це тільки те, що узгоджене з природою.

Тези авероїстів про перевагу необхідності над вільною волею людей, відкидання індивідуалізму обґрунтовували концепцію переваги загалу над одиницею. Однак, не всі зробили з цього настільки радикальні висновки, як Марсилій Падуанський, який говорив про суверенітет народу.

Ідея безсмертя загалу у спрощеній версії наближалася до роздумів над безсмертям держави, яка існує, хоч змінюються правителі, вимирають покоління жителів. Звідси акцент на невідчужуваності суверенних прав держави.

Занепад і слабкість політичних структур V-VIII ст. на Заході сприяли амбіціям Церкви. Папи і духовенство роблять спроби керувати, контролювати починання правителів, надавати церковному праву значення державного права. Разом з тим і правителі робили спроби панувати над Церквою, усуваючи і навіть страчуючи священнослужителів.

Священнослужителі розвивали думку про непідпорядкування негідному правителеві. У Іспанії єпископ Ізидор (VI-VII ст.) стверджував, що грішний король не є королем. „Будеш королем, якщо поступатимеш справедливо, якщо ж ні, то королем не будеш". А управляти справедливо для нього означало дотримуватись Божого права, охоронцем якого і є Церква.

Таким чином, християнський правитель одержує свою владу з Божої волі, але підлягає контролю не лише з боку світських можновладців, але й духовних.

У сфері правових уявлень виникла засада персоналізму права. Причиною цього була етнічна неоднорідність держав, у яких народи прагнули до збереження своєї окремішності. Кожен керувався своїм правом. Існував правовий традиціоналізм, який виходив із переконання, що правила людської поведінки вічні, їх ніхто не творить, люди їх успадковують із традицій предків. Тільки старе право є добре і тільки тому, що старе. Персоналізм добре з цим узгоджувався, бо кожен керувався правом, яке успадкував від предків. У ІХ ст. персоналізм права занепадав, уступаючи місце територіальному праву, яке зобов'язувало всіх на території держави. Однак, традиціоналізм був живучим і надалі утримувався примат давнього звичаю над новим правом.

З кінця ХІ ст. у Північній Італії відновлено дослідження кодифікації Юстиніана. Осередком досліджень стала Болонська школа. Після встановлення мовного змісту кодифікації, зайнялися правовою інтерпретацією. Виникла школа глосаторів (Ірневій, Ацо та ін.), тобто правників, які коментували римське право протягом 1100-1250 рр. Їх робота була підсумована Акурсієм у Glossa Ordinaria (узагальнення).

На середньовічного монарха переносили юстиніанські поняття про владу імператора. Імператор в їх розумінні – володар світу, керівник над Церквою.

У національних монархіях римське право викликало несприйняття, бо нівечило старі звичаї. А із централізацією держав, монархи почали підтримувати вивчення римського права в університетах, використовувати знання правників, які його вивчили, в управлінні і у судах. Юстиніанський зразок імператора був показовим для монарха. На межі ХІІ-ХІІІ ст. університетська юриспруденція насичувала вивчення римського права змістом, запозиченим із матеріалів сучасності (право звичаєве різних країн і міських комун, ленне право).

Другим комплексом університетських досліджень було канонічне право. Наука канонічного права мала міжнародний характер. Серед каноністів були представники різних народів, зосереджені у трьох головних школах: паризькій, болонській, англо-норманській. Погляди каноністів вплинули на світську теорію репрезентації (представництво), на тезу про невідчужуваність суверенних прав держави, на концепцію особи – суб'єкта права, на розвиток світського процесуального права, на світське кримінальне право, на інститути подружжя та ін. У ХІІІ ст. правники вивчали римське і канонічне право, що були підставою університетської науки права протягом багатьох століть.

У ХІІ ст. у багатьох країнах почався процес відродження авторитету монархії. Для подолання партикуляризму з метою централізації держав треба було сконцентрувати владу в одних руках – зосередити її в руках короля.

До того ж свідомість людей того часу потребувала символу, і ним став правитель.

З'являються також патріотичні гасла про оборону країни (військовою силою) або непрямо (сплата податку).

Ці процеси стали ідейною передумовою розвитку доктрини суверенітету держави. На цій стадії незалежність країни та ідея влади короля, яку він мав від Бога, ще становили одне ціле.

Ніхто, крім Бога, не може судити короля, „над королем нема нікого вищого, крім Бога".

Порівняння влади короля з владою Бога підкреслювало її характер як влади ніким не обмеженої і ні від кого не залежної. Король править королівством так, як Бог світом: „То є та ж сама влада".

На переломі ХІІ-ХІІІ століть модель вже стала іншою. Вивчення права Юстиніана дозволило побачити ідеальну модель суверенного володаря у римському імператорові. І тепер визнають, що влада короля рівна імператорській. „Король є імператором у своєму королівстві". Це була новіша формула від простих декларацій незалежності („Нема нікого вищого над королем, крім Бога"). Обидві формули служили тезі про повну свободу країни. Але стара формула була заперечення (Нема нікого вищого), а нова давала позитивний виклад повноважень короля (король має стільки прав, скільки їх має імператор).

За зрівняним з імператором королем, заснована на римському праві доктрина визнавала суверенні права (іura maiestatis):

  1. призначає і усуває уряд (спрямоване проти пожиттєвості іноді і спадковості та безвідповідальності урядників);

  2. є найвищим суддею, рішення якого є остаточним і оскарженню не підлягає (проти імунітету суду) бо король – джерело справедливості;

  3. тільки король має право ведення війни: окрема особа не може самостійно ні визначати справедливість, ані вести приватні війни;

  4. король має право на публічну казну і право збору податків (Це право ламало традиційні погляди, що король має свій домен для того, щоб не посягати на майно підданих, та що податок є чимось надзвичайним, що його можна або взяти силою, або випросити. Проникає думка, що податок не є даниною невільника, а патріотичним обов'язком громадянина, який таким способом підтримує країну);

  5. король має право законодавства. Це раніше він був джерелом справедливості, але це розумілося швидше так, що він повинен дотримувати старого права, а не творити нове. Тепер на короля перенесено юстиніанські тексти про цезаря як живе право і про волю володаря, яка має силу права. Виникають такі тези, що „не народ володареві, а володар народові дає право" (Фредерік Барбаросса – Німеччина, ХІІ ст. – літописець про Барбароссу, що він таку тезу висловив);

  6. за королем визнавалися ще й інші суверенні права: заснування університетів, зняття infamia (безчестя), узаконення позашлюбних дітей та ін.

Іноді серед іura maiestatis з'являлись повноваження, яких пануюча думка не могла схвалити і які демонстрували тенденції абсолютизму, наприклад, право втручання короля у сферу приватної власності незалежно від потреб держави чи ін.

Перелік повноважень короля розширювався і доктрина залишила можливість збагачення їх переліку новими прерогативами. Єдність (цілість) цих право складала суверенітет держави, яку представляв володар. Поступово в доктрині вдосконалювалася теза про те, що єдність (цілість) суверенних прав короля, які визначають статус королівства, є невідчужувана; ці права поєднані з особою короля та не можуть бути від нього відділені.

Перші кроки відокремлення королівства від особи короля зустрічаємо вже в ХІ ст. У ХІІІ ст. щораз частіше чути твердження, що лише королі змінюються, а держава („корона", „тіло королівства") триває. Король є опікуном, адміністратором, чоловіком Корони і зобов'язаний дотримуватись її прав, не обмежуючи і не зменшуючи їх обсягу.

Loading...

 
 

Цікаве